Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович (библиотека книг .TXT) 📗

Гуркіт прибою наростав з кожною хвилиною. Обриси скель з'явилися з імли несподівано й невідворотно.

Боцман подав команду, і гребці з особливим завзяттям налягли на несла.

Шлюпка йшла прямісінько на стрімкі скелі.

Хвилі здіймалися від підніжжя валунів аж до вершини, розбивалися й падали вниз білим шумовинням.

В останню мить, коли до бурунів залишалось якихось десять метрів, шлюпка, підштовхувана ударами весел, силою течії і вітром, ковзнула в протоку між скелями.

— Табань лівим! — крикнув Ясачний. Огинаючи скелі, шлюпка помчала боком серед бурхливого виру. — Табань правим!

Ще кілька поворотів, і прикордонники вийшли на стрижень.

Тут було спокійніше. Велика хвиля розбивалася біля горловини затоки. Похитуючись на малій хвилі, вони пливли по самому стрижню між скелястими гребенями.

Відпочиваючи, гребці сушили весла.

Сніг рідшав. На сході з'явилася поки що вузенька смужка чистого неба. Сонце хилилось до заходу.

Ясачний подав команду, і гребці налягли на весла.

Тепер вони не могли розраховувати на радіолокаційний пост — високий, звивистий берег губи не давав можливості стежити за ворожою шлюпкою.

Обережно, сторожко йшли вони понад скелями, вдивляючись у снігову імлу, і тільки коли пересвідчувались, що шлюпка з «Беноні» випередила їх, просувалися вперед до наступного повороту.

Береги ставали пологими, подекуди траплялися валуни. У виярках кучерявились низькорослі чагарники, занесені снігом.

Мандрівка закінчилась зовсім несподівано. Далеко попереду, за скелястим мисом, чутливе вухо Ясачного вловило плескіт весла. Прислухаючись, боцман підняв руку, потім тихо скомандував:

— Табань лівим!

Шлюпка круто розвернулась на захід. Пролунала нова команда, і кіль з розгону врізався в обмілину.

Порадившись з Ясачним, капітан підкликав до себе Нагорного:

— Ось що, товаришу Нагорний. З боку отого верблюда, — капітан показав на скелястий мисок попереду, — підкрадетесь якнайближче до шлюпки. Виясните, скільки чоловік висадилось на берег і що вони там роблять. Пам'ятайте: найменша необережність може спричинитись до провалу операції.

Ясачний допоміг Андрієві надіти білий маскхалат, поправив на ньому капюшон, перевірив зброю і мовчки потиснув руку вище ліктя.

Нагорний рушив уперед. Поки поміж ним і шлюпкою «Беноні» пролягав скелястий мисок, можна було йти, не вдаючись до особливих хитрощів. Але в міру наближення до скель небезпека зростала. Наст витримував, а сніг, що валив безперестанку, засипав його сліди. В чагарнику Андрій ліг і далі поповз по-пластунському.

На схилах миска утворилися проталини, подекуди жовтіли перші вісники заполярної весни — квіти багатолітньої сиверсії.

«Що то значить — сила життя! — думав Андрій, підтягуючись на ліктях. — Ночами тисне мороз, люті вітри свищуть, а на проталинах уже з'явились квіти…»

Видершись на вершину, Нагорний сподівався побачити те, що відбувалося по той бік миска. Але, визирнувши із-за каменя, побачив, що від протилежного краю його відділяє рівний майданчик метрів сім-вісім завширшки. На цьому маленькому своєрідному плато наст не витримав. Провалюючись у сніг, Нагорний ледве дістався до кінця майданчика.

Південний схил миска густо поріс низькорослим березняком, і це полегшувало завдання. Андрій помітив на березі шлюпку «Беноні». Матрос, що назвався Хугго Свенсоном, сидів на снігу, прихилившись до валуна, і палив люльку. Поруч лежав рюкзак і саперна лопата. Боцман з «Беноні», вже немолода людина, важко відсапуючись, примостився на носі шлюпки.

— Ти, може, тутешній? — по-російськи, але з якимось акцентом запитав боцман.

— Бачив у губі знак з каміння?

— Бачив.

— Власними руками викладав. Скільки літ минуло, а кекур досі стоїть… — Свенсон дуже добре говорив по-російськи.

Якийсь час вони мовчали, потім боцман запитав:

— Ти росіянин? Як же тебе звати? — Не діставши відповіді, він приклався до фляги, сплюнув і, ніби сам до себе, промовив з якоюсь душевною втомою — Ти, Хугго, знаєш мене як Райта, але моє ім'я Мікель… Мікель Янсон… Я з Вентспілса, з Балтики, там народились мої діти… Старшого, Ельмара, в сороковому [20] я завіз на чужину і… Нема більше сина в Мікеля Янсона. — Він знову сьорбнув із фляги, сплюнув і сказав: — Залишилась дочка, Берта. Вона живе в Лієльварді, її чоловік електриком на Кегумській гідроелектростанції. В Берти народився син, мій онук… Його назвали, як і мене, Мікелем… Дуже мені хочеться побачити свого онука…

Цього разу паузу порушив Свенсон:

— Ми з тобою, старий, не в Хассельнесет, біля стойки Басса! Треба братися до діла!

— Зачекай ще трохи, я дуже стомився, — глухо промовив Янсон і знову потягся до фляги. — Ми з тобою, Хугго, як пара волів у ярмі. Ти молодий, сильний. Скажи мені правду, Хугго: навіщо ми отут, на суворій, холодній землі? Це що — політика?

— Мені політика — як ото рибі парасолька! — посміхнувся Свенсон. — Був я в таборі біля Мюнхена, сьорбав зі мною баланду з одного котелка хлопчина… Досі вже, мабуть, і кісток не лишилося, можна назвати: Никифор Касаткін. Він знав безліч різних історій, міг пояснити будь-який рух людської душі. Никифор мені так говорив: «Ти, Сашко, романтик у житті і загинеш ти через оцю свою романтику». Так і сказав. Никифор наскрізь бачив людей.

— А з чим же їдять оту твою романтику?

— Про це тобі знати зовсім ні до чого, — відрізав Свенсон, підвівся, потягся і, позіхаючи, промовив: — Треба рушати. Ось прийдемо до Чорної Брами…

«Чорна Брама», — повторив у думці Андрій і пригадав усе, що його особисто зв'язувало з цією назвою.

Райт дістав з-під банки другу саперну лопату. Вони напнули на шлюпку чохол і поверх брезента закидали снігом.

«Виходить, вони мають намір сюди повернутися», — подумав Нагорний.

Старий присів біля свого рюкзака і хотів було просунути руки під ремені, але передумав:

— Мені, Сашо, нічого робити на Чорній Брамі. Ти повертаєшся назад, у Гамбург. Тебе чекає Марта, ти сам казав — молода й гарна Марта. Якщо ти любиш, то зрозумієш… Сашо, я хочу перед смертю торкнутися землі, на якій я виріс, обняти дочку, взяти на руки онука… Я тут тільки для того, щоб востаннє побачити свою Латвію, почути рідну мову… Сашо, я набагато старший за тебе… Хочеш, навколішки стану перед тобою.

— Ти, старий, сподіваєшся, що тебе приймуть? — запитав Свенсон.

— Приймуть, Сашо, приймуть! Я ж не як злодій прийду, а як блудний син з євангельської притчі: «Согрішив я перед тобою і негідний називатися сином твоїм…»

Кинувши спідлоба швидкий, оцінюючий погляд на Райта, Свенсон промовчав.

— В ім'я твого кохання до Марти, в ім'я твого щастя…

— Добре, старий, але будь обережним. Звідси пройдеш з півмилі прямо на південь, потім на схід — Гудим-губа, порт Георгій. З порту колись ходила «каботажка» до Мурманська, ну, а там поїздом. Гроші в тебе є…

Тремтячими пальцями, старий квапливо затягнув на рюкзаку ремені, зробив кілька непевних кроків, зупинився, повернувся назад:

— Хочу обняти тебе, Сашо, побажати справжнього щастя. Мені завжди здавалося, що красиві люди жорстокі, тепер бачу — помилився… — на очах Райта блиснули сльози.

Вони обнялися, і старий рушив на південь. З кожним кроком хода його ставала твердішою.

Щоб краще бачити старого, Свенсон виліз на замшілий валун, а потім раптом засунув руку за пазуху і, вихопивши пістолет, не цілячись, натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було чути. Мікель Янсон обернувся до Свенсона і, розкинувши руки, упав обличчям у сніг.

Райт був ворог, проте жаль до старого здушив горло Андрієві.

Глянувши на Свенсона, Нагорний очам своїм не повірив — Свенсон сміявся. Відкинувши назад голову, прихилившись спиною до валуна, він реготав…

Андрій пригадав — ще хлопчиськом любив він, стоячи позаду Володимира, дивитись, як брат малює йому «артистів» для театру тіней. Коли на папері з'являлися знайомі казкові персонажі, Андрій не міг утриматись від сміху — радів народженню своїх улюблених героїв.