Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Так, але не заради сумок.
— Це ясно. А як ви мене розпізнали?
— Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, — то мій об'єкт.
— Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..
— Облишмо ці спогади, — відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.
Наступна, або чергова вітрина — з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:
— Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?
— Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…
— І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.
— Звичайно, відмовлюсь.
— Ви не любите діамантів?
— Я не люблю підкупу.
— При чому тут «підкуп»?
— Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.
— Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.
— Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, — зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. — Це подарунок колишнього чоловіка.
— У вас був щедрий чоловік, — бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.
— Він не був скнарою, — чую голос Мод.
— Однак випивав… — висловлюю здогадку.
— Так, у межах дозволеного.
— Тоді він був садистом.
— Ні, не був і садистом.
— Отже, залишається класична причина: зрада.
— І цього разу помилилися, — ледь помітно всміхається жінка. — Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.
— Гаразд, здаюся, — кажу я.
— В такому разі ходімо до кав'ярні — отут, за рогом.
Мод — ласунка. Якщо не бари, то кав'ярні. Зрештою, не можна ж безперестану, мов кінь, обходити цю пішохідну зону. Завдяки Мод я знаю вже всі довколишні кав'ярні з усіма їхніми традиційними ласощами — від легких фруктових тістечок, увінчаних кремом і шоколадом тортів, названих хтозна-чому «Чорною горою», — і аж до «Віденського торта».
В цих закладах панує спокійна, напівсонна атмосфера. Відвідувачі — переважно дами середнього віку й старші, бо молодші ще дбають про свою фігуру. У довгій шафі-холодильнику під скляним ковпаком красуються вищезгадані торти, а кавоварка принадно поблискує нікельованими частинами. У приміщенні багато тихих куточків, зручних для ведення інтимних розмов і пліток; оббивка — в м'яких тонах, настільні лампи — ч рожевими абажурами. Одне слово, затишок і вишуканість.
— Отже, розлучення без причини, — підсумовую я, коли ми влаштовуємося в окремій кабіні.
— Дивна ви людина, Альбере. Яка може бути серьйозніша причина для розлучення, ніж сам шлюб?
— Але тоді навіщо було одружуватися?
Вона не відповідає на моє запитання, бо саме в цю мить до нас наближається офіціантка в білому мереживному фартушку й білому чепчику.
— Що ви візьмете? — запитує Мод, детально виклавши офіціантці своє замовлення..
— Каву.
Коли офіціантка відійшла, дама провадить далі:
— Дивуєтесь, що мене не спокушають діаманти, а самі залишаєтесь байдужим навіть до таких невинних спокус, які пропонує кав'ярня.
— Що за проза: порівнювати коштовне каміння з якимись тістечками!
— Ви нагадали мені моє дитинство, — ледь усміхається жінка. — Більшість дітей у нашому кварталі була задарована іграшками, а дехто мав тільки якусь одненьку дешеву лялечку, куплену в універмазі. Та не обов'язково ті, перші, були щасливіші за других.
— А ви належали до яких?
— Невже не здогадуєтесь? Наш будинок залишився від тих часів; коли в цьому кварталі мешкали скромні люди. Та з часом навколо повиростали розкішні вілли з терасами й садами. «Тобі нема чого робити в товаристві дітей багатіїв, біля них ти від заздрощів ковтатимеш слину, — казав мій батько. — Тож залишайся вдома». І я сама гралася на подвір'ї з двома лялечками з дешевого універмагу. Двох ляльок цілком досить, щоб утворити сім'ю, а потім готуєш для неї квартиру, меблі, тощо…
— У вас було самотнє дитинство.
— Така вже моя доля. Хіба може бути краща життєва школа, ніж самотнє дитинство!
Не час заперечувати, бо офіціантка саме приносить замовлення: два тістечка й порцію морозива для Мод і мою скромну каву.
— І все-таки ви не сказали про причину вашого розлучення, — кажу я, коли Мод впоралася з тістечками й морозивом. — Мабуть, тому що причина крилася в вас.
— Я не гніваюсь на вас, що ви обрали моє минуле, як спосіб згаяти час, — бурчить Мод. — Але й цього разу ви не вгадали.
Не заперечую. Але й вона, здається, відчуває потребу якось згаяти час, бо після короткої паузи веде далі:
— Певно, ви ніколи не були одружені, коли не розумієте, що всякий шлюб — це вже достатня причина для розлучення. Може, я б не зробила цього, якби натрапила на когось із тих слабохарактерних чоловіків, що потуратимуть усім твоїм звичкам. Тільки мій чоловік хотів, щоб я потурала його звичкам, приймала вдома неприємних типів, бо він вважав це корисними зв'язками, йшла до нього в ліжко, коли він забажає, мала дитину, тому що він цього хотів, і навіть покинула роботу, бо пан, бачте, заробляв цілком достатньо для двох.
Вона не звикла до тривалих промов, тому, коротко виклавши суть справи, замовкає, щоб перепочити й обвести поглядом пістряві жіночі капелюшки найрізноманітніших моделей.
Капелюшки змовницьки купчаться по троє-четверо, промовисто нахиляються один до одного.
— А в той час ви вже працювали у Сеймура… — кидаю навмання.
Мод знову мовби нехотя усміхається:
— Ви й справді сильний у розгадуванні професії.
— А ваш чоловік, звичайно ж, був колегою Сеймура… — наважуюсь я ризикнути ще.
Цього разу вона мовчить, наче розмірковує, чи не занадто відверта зі мною.
— … маю на увазі — соціолог, — уточнюю я.
— Не будемо вдаватися в деталі, — пропонує дама.
— Це не деталі. Адже ви заради роботи розірвали шлюб…
— Я розірвала шлюб заради своєї свободи.
— Про яку свободу можна говорити, маючи таку роботу!
— Будь-яка робота — це завжди залежність, Альбере. Свобода лише пауза між двома робочими днями, і я, щоб ви знали, хочу сама розпоряджатися цією паузою.
— Все-таки ви захоплені своєю професією.
Вона не відповідає.
— Мабуть, завдяки Сеймурові.
— Чи не здається вам, що ми вже насиділися в цій кав'ярні? — запитує дама.
Я киваю й роблю знак офіціантці підійти.
— Спущуся в «Діоніс» випити кави, — кажу я. — В нашому славному готелі препогана кава.
Каву в «Європі» справді готують за давньою німецькою звичкою: якнайбільше цикорію і якнайменше кави.
— Так, так, ідіть, — погоджується Мод. — Я теж скоро прийду. Маю телефонну розмову.
Ранок теплий, і день обіцяє бути жарким, як усі ці останні дні, втомливі й довгі. Але спека мене не лякає, бо на мені вже легкий костюм з синьої джинсової тканини. Мод також у світло-синій лляній сукні. Взагалі кажучи, наше вбрання досить легковажне для такої солідної пари, як ми з нею.
Мій джинсовий костюм — це, власне, єдине корисне надбання за час наших тривалих блукань пішоходною зоною.
— Чи не подарувати вам літнє вбрання? Ви ж спечетеся у цьому вашому чудовому костюмі, — сказала того дня моя супутниця.
— Дякую. Я можу й сам його купити.
— Тоді чого ж ми чекаємо?
Тож ми ввійшли до «Карлштадта», дама залишила мене у відділі чоловічого одягу, а сама подалася на інші поверхи.
Останнім часом Мод дедалі частіше довіряла мені, це дуже легко пояснити, зваживши на те, що мій бельгійський паспорт був у неї в сумочці, а про австрійський вона навіть не підозрювала.
Саме цей австрійський паспорт заважав мені вирватися з обіймів зимового костюма. Бо літній одяг шиють, як правило, з такими мініатюрними кишеньками, куди не покладеш нічого, крім запальнички. Тим-то, відколи цей одяг став модним, чоловіки почали носити за прикладом жінок ручні сумки, щоб ховати в них своє дрібне рухоме майно.
