Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
Якщо не зважати на гуркіт і жвавий рух, які псують все враження, інші дані рекламного проспекту відповідають дійсності: зелені, вкриті лісом горби — на своєму місці; вгорі, високо над міськими дахами вирізняється силует церкви; магазини біжутерії обступають вас з усіх боків, а ресторани пропонують відпочинок і багатий вибір страв за доступними цінами.
Не знаю, яке місце посідає серед цих закладів ресторан «Ріголетто», але обстановка приваблює, надто ліхтарі над кожним столиком — сідаючи й підводячись, ти неодмінно вдаряєшся об них головою. Зате в просторому прохолодному приміщенні панує тиша.
— Ви певні, що це італійський ресторан?
— Альбере, я вам уже казала, що подібні заклади різняться насамперед кухнею, — нагадує Мод. — А в будні тут завжди порожньо.
Хлопець у винно-червоному жилеті приносить меню.
— Може, ви хоч раз виявите ініціативу у виборі страв? — запитує дама.
— Я вже вибрав… Але маю на увазі не кулінарію.
— Здається, банальні жарти Франка негативно подіяли на вас, — кидає дама, не відриваючи очей від меню.
— А, власне, хто такий Франк?
— Франк — мій шеф, якщо це для вас має якесь значення.
— В якому розумінні «шеф»?
— У розумінні торговельний директор. Я працюю в торговельній фірмі, Альбере.
— Ясно.
Мені ясно не тільки те, що в торговельній фірмі є легальна посада, якою прикривається діяльність Мод, а й ще дещо. Певно, мене взяли в надійні лабети, якщо довіряють такі деталі. Мабуть, вони з Сеймуром уночі перекинулися кількома словами, інакше вона навряд чи сказала б мені це.
Їм нема чого боятись. Я людина без паспорта, без автомобіля, без зв'язку, звинувачувана в убивстві, а може, й приречена бути вбитою якогось із наступних днів.
— Що ви скажете з приводу порції «спагетті міланез», а потім…
— Цілком згоден з вами, — зупиняю її, не дослухавши.
Дама диктує хлопцеві у винному жилеті перелік страв, і той рушає до кухні.
— Тільки спагетті доведеться зачекати, — зловтішно кидаю я.
— Всього треба чекати, Альбере, — зітхає Мод.
— А ваш Франк здатний лише розповідати кажи.
— Не поспішайте судити про нього! Ви ж майже не знаєте його.
— Коли б він влаштував зустріч, я б тепер уже був у Брюсселі.
— Не так давно ви сказали мені про свій вибір, — зауважує жінка. — Мабуть, ви мали на увазі Брюссель?
— Не змішуймо кохання з роботою, — кажу я.
— Не будемо говорити про кохання й працю на голодний шлунок, — парирує Мод.
Отже, відкладаємо розмову до того часу, поки принесуть спагетті, а потім — до того, як з'їмо їх. Мовчанка затягується. Але коли вже подають фрукти, дама робить спробу розрядити атмосферу.
— Я вважала вас за спокійну людину. А ви не такий?
— Саме такий. Але це не означає, що я живу рослинним життям, без будь-яких думок і намірів.
— Знаю, знаю, — співчутливо киває головою Мод. — Робота, сім'я…
— Дружина й четверо дітей.
— Четверо? А чому не п'ятеро?
— Нічого дивного, якщо стане й п'ятеро.
— Ви неодружений, Альбере. Такі речі я вгадую безпомилково.
— А ви?
— В даний момент я неодружена.
— Це мене тішить.
— Я не казала, що я у вашому розпорядженні.
— Про таке не кажуть. Ми вип'ємо кави?
П'ємо й каву, звичайно. В ресторані так само безлюдно, якщо не зважати на велику сімейну компанію аж у протилежному кутку, але то може бути й родина господаря. Молода жінка, вдягнена в чорне, зупиняється біля нашого столу й пропонує якусь релігійну газету. Судячи з чорного солом'яного капелюшка з червоною стрічкою, ми маємо справу с дамським воїном Армії спасіння. Мод опускає в коробку монету, не беручи газети, а коли жінка відходить, запитує:
— Альбере, як ви гадаєте — чи є бог?
— Яке це має значення — є чи немає?
— Як то «яке значення»?
— А так: якщо немає, значить, немає. А якщо є, значить, йому начхати на нас.
— Цікаво. І ви такий же, як я.
— Це мене тішить.
— Я ще в дитинстві втратила віру. Спочатку, звісно, щовечора молилась, як мене привчила мати. Вірила й молилась, поки постраждав Дані. Дані — це був наш собачка. Його переїхав автомобіль, але татко твердив, що собачка одужає, собаки на відміну від людей завжди одужують, і я під час вечірньої молитви просила бога за Дані, молилася так, що мені здавалося, наче я бачу, як господь трохи підводиться з хмаринки й прислухається до моєї молитви. А коли вранці я зайшла до комірчини провідати собачку, то побачила його мертвим…
— І тоді вирішили, що бога немає.
— Це було б блюзнірством. Я припускаю, що бог є, але він мене не любить.
— Чому ж він вас не любить?
— Який автор любить своє невдале творіння! Хіба ви не знаєте, що невдалі твори знищують!
— Однак вас іще не знищили.
— Може, господь і досі сподівається, що тут можна щось підправити… А потім зрозуміє, що це річ безнадійна, і кине своє творіння у вогонь. Або, щоб мати чисту совість, надасть нам можливість самим спопелити себе. Якщо взяти до уваги, які ми дурні, господу не треба бруднити руки. Ми самі готуємо собі знищення.
— Відчувається гарна школа, — зауважую я.
— Яка школа?
— Сеймурова. А може, Франкова.
— Сеймур не збирається давати мені уроки. Так само як я брати уроки у Франка.
Вона дивиться на годинник і вже іншим тоном каже:
— А тепер заскочимо на фірму «Ефген».
— А що там?
— Синтетичне каміння. Модерні дешеві товари. Я б і справді могла включитися у ваше діло.
— На жаль, — зітхаю я, — у сфері торгівлі всі місця давно зайняті.
Мод подає кельнерові знак, той підходить, і ми розраховуємося.
Синтетичне каміння. Щиро кажучи, я не бачу різниці між витворами хімії й витворами природи, окрім ціни. Літній службовець «Ефгена» розкриває один за одним пакетики із зразками, а Мод риється в них своєю білою рукою або записує ціни в блокнот. Тепер я розумію, чому Сеймур віддає перевагу жінкам. Чоловіки не стануть так піклуватися про свій легальний фасад.
— А тепер можемо повернутися в готель і поспати, — кажу я, коли ми, нарешті, виходимо на вулицю.
— Як вам не соромно! У вас попереду ціла ніч. Прогуляємось околицями, подихаємо свіжим повітрям.
— Гуляйте. А мене залиште в готелі.
— У вас не йде з думки жінка з чотирма дітьми, — співчуває мені Мод.
Отже, залишаємося відпочивати кожен у своїй кімнаті. Маленька помста з мого боку за те, що вона цілий день морочила мені голову своїм камінням.
Вечір проводимо в барі готелю. Бар працює далеко за північ, але ми повертаємося близько десятої. Наступного дня — те саме. І ще через день — знову. Скільки не прислухаюсь — не можу вловити жодного звука скрипки, ні першої, ні другої.
Суцільна тиша.
— Ходімо нап'ємося! — пропоную я.
— Що це на вас найшло? — питає Мод.
— А хіба на вас ніколи не находить?
Спокійний вираз її обличчя свідчить про негативне ставлення до моєї пропозиції. Але й вираз обличчя подеколи буває удаваним. Я б хотів побачити того, хто не втратив би самовладання, чекаючи подачки п'ять днів у Франкфурті й ще три в цьому глухому закутку.
Ми щойно засіли в барі при готелі. Вибрали зовсім ранній час — ще немає й восьмої, — бо після десятої вечора тут починається справжнє божевілля. Нічних закладів в Ідарі не так уже й багато.
Підвал «Парк-готелю» такий, як і всі: посередині стойка у формі кола, навкруг неї — високі стільці, решта просторого приміщення заставлена важкими дерев'яними столами під старовину, призначеними для солідніших. А ще й обачливих — наш стіл у найдальшому кутку. Ми — наче закохана пара. Чи швидше — сімейна пара, бо сидимо мовчки й дивимося в різні боки.
Господар, здоровань італійського походження, — у Мод просто якийсь дивовижний нюх на італійську кухню! — вже влаштувався за стойкою й виставляє батарею келихів і пляшок, тим часом троє жінок прибирають столи й пораються в кухні. Незважаючи на те, що він перебуває з тими жінками в найінтимніших стосунках, — а може, саме через це, — італієць з ранку й до пізньої ночі примушує їх важко працювати.
