Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Спати Жихар лишився в Тамари, втиснувши себе в древню та мiсцями продавлену кушетку там же, на кухнi. Вочевидь, це спальне мiсце було йому знайоме, i менi такi речi не треба спецiально пояснювати. Влiгся вiн, скинувши тiльки куртку та кросiвки, все ж таки познайомивши нас iз сумним, можна сказати навiть — трагiчним санiтарним станом своїх шкарпеток. Пiстолет, як я встигла помiтити, опер поклав бiля себе на пiдлозi.
На ранок пiдхопився першим, i коли ми з Тамарою повилiзали з лiжок пiд дитячий гамiр i почали збирати їх кого куди — то в школу, то в садочок, — вiн уже жваво снiдав з Олегом, щось йому розповiдав i обидва щиро реготали. Потiм Олег за звичкою повiз дружину й Жихаря на роботу: мiлiцiя в Подiльську розташувалася точно навпроти прокуратури. А я, чесно виконуючи обiцянку, розвезла дiтей, куди треба. Щойно старша дiвчинка вийшла бiля школи, я раптом вiдчула себе зовсiм нiкому не потрiбною. Бо мiстечко стоїть на вухах, до приблудної киянки нiкому нема дiла, i якщо зi мною захочуть поговорити про хiд розслiдування, то хiба ввечерi.
Тому мене наче магнiтом потягло до Томи на роботу. Що я там забула i що взагалi збираюся робити — поняття не мала. Та, очевидно, все вже вирiшили за мене.
Зупинившись бiля входу в прокуратуру, я побачила, як з будiвлi навпроти швидко вийшов Жихар. Мою машину впiзнав вiдразу, рiшуче рушив через дорогу обiйшов її i, смикнувши дверцята, сiв поруч.
— Погнали!
— Куди?
— Туди! Ви що зараз робите?
— А спочатку хiба не про таке питають?
— Давайте без цих мансiв! Поки транспорт найдуть, поки те, се, ми вже там будемо! Гри-и-шо-о! — закричав вiн, перехилившись через мене i махнувши рукою якомусь хлопцевi, що саме виходив з мiлiцiї. — Давайте сюди! Ще когось бери, транспорт знайшов!
Вiд такого нахабства менi в Києвi чи будь-де в iншому мiсцi вже давно б перехопило подих. Перша реакцiя такою i була, але дуже швидко її змiнило iнше вiдчуття. Пояснити яке поки що не могла, та в результатi не заперечила проти захоплення моєї машини ментiвськими операми.
Гриша, а за ним — ще двоє, швидким темпом пiдбiгли i набилися на заднє сидiння. Навiть не привiталися, куди там церемонiї. У салонi вiдразу запахло стiйкою сумiшшю немитих чоловiчих тiл, дешевого мужичого одеколону та вчорашнього перегару, залитого сьогоднiшнiм вранiшнiм пивом i закуреного «Примою з фiльтром».
Не скажу, що в мене голова закрутилася i в очах потемнiло. Просто так у моїй машинi нiколи ще не пахло.
— Погнали! — повторив Жихар.
— А може…
— Нiчого не може! Нiколи! Васька Хмара годину тому вдома об'явився!
Отак. Хто б мiг подумати, що я буду за звичайного водилу в ментiвської групи захоплення. До того ж водила, який не знає, куди їх везти. Ось у чому вся гадiсть ситуацiї: коли ти хоч i за кермом, а не можеш її контролювати.
Пiд хату не пiд'їхали, пригальмували на сусiднiй вулицi.
Жив Хмара майже на околицi, у приватному секторi. Хоча приватний сектор у мiстечках типу Подiльська починається майже вiдразу за межами центру. У самому Подiльську було так: вiд єдиної в мiстi площi розходилися в чотири рiзнi боки чотири вулицi, якi були забудованi «хрущовками». Окремо, просто за мiськрадою, височiла єдина в мiстечку дев'ятиповерхiвка, лiфт у якiй давно не працював, тому продати квартири на поверхах вище п'ятого було значно складнiше, нiж хатку типу «курник» iз роздовбаним сортиром у дворi. Ну, а далi на всi боки вiд чотирьох так званих центральних вулиць iшли приватнi будинки. Де одно-, а де — двоповерховi.
Томка якось пояснила менi, коли ми гуляли мiстом: дуже легко визначити хати заробiтчан. Щойно хтось iз родини впевнено осiдає в Росiї, Iталiї, Iспанiї чи Португалiї, до старого будинку починають прибудовувати другий поверх. А це — сигнал для гопникiв. Особливого бандитизму тут навiть у розбiйницькi дев'яностi роки не помiчалося, та злодiйство, надто — серед алкашiв, наркоманiв та безробiтних було досить звичним явищем. Зрозумiло, що в першу чергу крадiї наколювали заможнi оселi, i протистояти цьому було нереальним: у такому випадку треба було або не будуватися зовсiм, або, за висловом Тамари, будуватися вниз.
Я пiдозрювала, що будинок Васьки Хмари навряд чи привабливий у планi чимось поживитися. Але ця частина Подiльська взагалi якось не вирiзнялася будинками з достатком. Менi пояснили, що вулицею, на якiй живе наш клiєнт, фактично закiнчується межа мiста, а його будинок — майже передостаннiй. I це, виявляється, погано. У разi невдалих розкладiв Хмара може порскнути через поле в лiсосмугу, бо перекрити йому цей шлях до втечi своїми силами явно не вистачить. Та й перекривати не варто. Одне з вiкон виходить на поле, заховатися там нема де, тому доведеться переконувати себе в тому, що ця дiлянка бодай прострiлюється добре.
З чого я зробила висновок: опери не проти пострiляти.
По дорозi я взагалi дiзналася для себе багато цiкавого. До мене в машину запхалася половина особового складу тутешнього карного розшуку. Причому вiдповiдали «сискарi» як за Подiльськ, так i за район. На затримання вони їхали за власною iнiцiативою, хоч начальство вже все знає i дуже скоро так само пiдключиться. А фраза одного з колег Жихаря, вилупатого Вовчика з жмутками волосся, що стирчало з нiздрiв та вух: «Краще б у нього ствол був — загасити за збройний опiр i двi справи на хер закрити!», — зовсiм не здалася менi жартом. Нехай усi четверо i зустрiли її схвальним реготом — я тiльки трошки притиснула язика мiж зубами, аби не втрутитися передчасно куди не треба.
I без того вже влiзла, подруго.
Асфальтом у цiй частинi мiста нiколи не пахло. I, очевидно, його тут не скоро прокладуть. Тому не знаєш, що тут краще: коли сухо чи коли дощ пройшов. Сухо — вся машина в пилюцi. Мокро — ґрунт слизький, колеса буксують, вiд бруду боки доведеться вiдмивати довго й нудно. Зупинившись на прохання Стаса бiля мiсця, де вiд однiєї вулицi праворуч вiдходила друга, я штовхнула дверцята вiд себе, збираючись виходити.
— Побудьте тут краще, — стиснув мiй лiкоть Жихар.
— А чого це? Ми ж разом приїхали.
— Ми хоч i дурня клеїли по ходу, тiльки всяке може бути. Васька — ще той штемп. Тому просто почекайте. Взагалi знаєте, що? Катайте краще додому вiд грiха.
— Нiчого собi заявочки! — я рiшуче вирвала лiкоть. — Значить, використали жiнку, отримали своє — i до побачення? Нi, ви як хочете, а нiкуди я…
— Стас, погнали! — перервав мене вилупатий Вовчик. Поки ми сперечалися, всi вони вже вийшли i рвалися в бiй.
— А, ну вас! — махнув рукою Жихар i, витягнувши пiстолета з кобури, вилiз назовнi.
Або тут такi менти, що спатимуть радше зi зброєю, нiж iз жiнкою, або я таки недооцiнюю серйознiсть ситуацiї. Вони ж справдi намiрилися пострiляти. На щастя, процес уже захопив їх, i на мене перестали звертати увагу.
План операцiї менти виробили на ходу, i вiн не вiдрiзнявся особливими стратегiчними знахiдками. Вилупатий Вовчик мусив через двiр сусiднього будинку зайти городами в тил iз правої сторони i засiсти там.
До нього приєднався якийсь молодий хлопчина, котрий невiдомо звiдки намалювався просто перед оперативниками. Очевидно, вирiшила я, це той, Пашка Пархоменко, який змiнив напередоднi самого Жихаря i повiдомив про появу «здобичi». Гриша в парi з коротуном, якого всi називали Андроном, обходили хату з лiвого боку, де був лише гниленький паркан, за яким — вiдкрита мiсцевiсть, прямий шлях до лiсосмуги. Сам Жихар, запхавши пiстолета в кишеню джинсiв так, аби правий край розстiбнутої куртки закривав його контури, посунув просто через хвiртку в напрямку до дверей.
Вирiшивши все ж таки не заходити в зону ймовiрних бойових дiй, я зупинилася метрах у десяти вiд будинку Хмари, ставши так, аби бачити подвiр'я. Стас з'явився майже вiдразу. Рухався неквапом, нiби просто зайшов до старого знайомого. До ґанку лишалося зробити кiлька крокiв, як дверi вiдчинилися i просто назустрiч оперу вийшов розпатланий чолов'яга. Навiть зi свого мiсця я бачила, наскiльки вiн пом'ятий. На ходу чолов'яга намагався розстебнути штани — явно не чекаючи на ранкових гостей, вiн збирався попiсяти по домашньому, просто з ґанку.
