Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд (лучшие книги онлайн txt) 📗
Я спорожнив келиха і знову відчув спрагу, про що красномовно свідчило моє обличчя. Енн наче не помітила цього і вела далі:
— Вона змушена була розказати Грейлу правду про себе, звідки вона, але йому теж усе було байдуже. Він поїхав до Європи, щоб зареєструвати шлюб з нею під її справжнім прізвищем, продав радіостанцію, аби не зустрічатися з тими, хто знав її раніше. Він дав їй усе, що тільки можна мати за гроші, а вона його зрадила. Чому?
— Важко сказати, — відповів я, брязкаючи грудочками льоду на дні келиха. Але марно. — Гадаю, він пишався тим, що він, вже немолода людина, має молоду, вродливу й принадну жінку. Він кохав її. Та на якого біса з'ясовувати усе оте? Таке трапляється на кожному кроці. Що вона робила, з ким тішилася, ким була раніше — не мало для містера Грейла ніякого значення. Він кохав її.
— Як Лось Меллой, — стиха додала Енн.
— Питайте далі.
— Ви мені не розповіли про Брюнета, ані про візитні картки, які витягли з цигарок із марихуаною, ні про Амтора, ні про доктора Сондерборга, ані про той дрібний доказ, який став дороговказом у розв'язанні цієї справи.
— Я дав місіс Флоріан свою візитку. Вона поставила на неї мокру склянку. Така сама картка з відбитком мокрої склянки лежала у кишені Маріотта. А він був дуже охайною людиною. Це й наштовхнуло мене на здогадку. Коли когось підозрюєш, досить легко знайти інші зв'язки. Наприклад те, що Маріотт володів борговою заставною на будинок місіс Флоріан, аби тримати її в руках. Щодо Амтора, то він звичайнісінький шахрай. Його арештували в одному з готелів Нью-Йорка, і виявилося, що він аферист міжнародного класу. У Скотланд-Ярді та Парижі є його відбитки пальців. Я просто дивуюся, як вони встигли все це з'ясувати за такий короткий час. Ті хлопці працюють дуже спритно, коли треба. Думаю, Ренделл мав ці дані вже кілька днів, але він побоювався, що я стану йому на перешкоді. Амтор непричетний до вбивства, він також немає нічого спільного з Сондерборгом, якого ще не розшукали. Копи вважають, що на нього теж є досьє, але поки його не знайдуть, цього не можна з'ясувати остаточно. Щодо Брюнета, то з нього нічого не візьмеш, його хата скраю. Навіть коли його і притягнуть до суду, він відмовиться щось казати, посилаючись на конституційні права. Він може не хвилюватися за свою репутацію. Щоправда, Бей-Сіті зараз лихоманить. Шефа поліції вигнали, половину детективів перевели у патрульні, а чудового хлопця, на ім'я Норгард, який допоміг мені дістатися на «Монтесіто», знову взяли до поліції. Все це робить мер, який, коли все розкрилося, змушений був щогодини міняти штани.
— Вам просто кортить щось отаке казати, чи не так?
— Шекспірівський колорит. Запитуйте далі. Тільки спершу треба дещо випити.
— Ось, візьміть мій, — запропонувала Енн і подала мені свого келиха.
Дівчина стояла переді мною, тримаючи у руці келиха, і дивилась на мене широко розкритими, трохи зляканими очима.
— Ви такий чудовий, такий хоробрий, такий спритний, а працюєте за дріб'язок. Хто завгодно б'є вас по голові, лупцює, душить, трощить вам щелепи і шпигує транквілізаторами. Але вам щастить. Ви викручуєтесь, і все закінчується тим, що ваші переслідувачі зазнають поразки. Що ж робить вас таким сміливим і чарівним?
— Ану, — промимрив я, — скажіть що?
Енн Ріордан задумливо глянула на мене і вимовила:
— Я хочу, щоб ви поцілували мене, до біса усе!
Розділ 41
Вельму знайшли через три місяці. Поліція вірила Грейлу, що йому невідомо, де вона, і що він не допомагав їй зникнути. Тому всі копи і репортери у країні шукали її скрізь, де тільки можна за гроші когось переховувати. А гроші тут були зовсім ні до чого. Те, як вона це вчинила, стало відомо тільки тоді, коли її розшукали.
Одного вечора у Балтіморі детектив з прихованою кінокамерою, якого можна зустріти не частіше, ніж рожеву зебру на міській вулиці, зайшов до нічного клубу. Він слухав оркестр, дивився на вродливу чорняву співачку із чорними бровами, яка співала так, наче вірила в те, про що співала. Щось у її обличчі змусило його насторожитися.
Він повернувся до дільниці, витяг досьє з прикметами тих, кого розшукує поліція, і став переглядати матеріали. Невдовзі детектив знайшов те, що шукав, і довго вдивлявся у фото. Тоді натягнув солом'яного капелюха, повернувся до нічного клубу і попрямував до адміністратора. Вони пішли до артистичних вбиралень, розташованих за сценою, і адміністратор постукав у двері однієї з них. Двері було не замкнено. Детектив відштовхнув адміністратора, зайшов і замкнув їх за собою.
Певно, він відчув запах марихуани, бо вона її курила, але не звернув на це уваги. Жінка сиділа перед дзеркалом і роздивлялася коріння волосся і брів. Брови були власні, а не наклеєні. Детектив перетнув кімнату і, усміхаючись, подав їй поліцейський опис прикмет і фотографію.
Здається, вона вивчала обличчя у поліцейському досьє так само довго, як детектив у дільниці. Їй треба було багато про що подумати за цей час — іншого в неї не лишилося. Детектив сів, поклав ногу на ногу і запалив сигарету. В нього було треноване око. Але, на жаль, він був спеціалістом надто високого класу, до того ж погано знав жінок.
Нарешті вона ледь чутно розсміялася.
— А ти дуже спритний, фараоне, — сказала вона. — Я думала, що мій голос запам'ятовується. Колись один із моїх друзів упізнав мене, почувши мій виступ по радіо. Вже місяць я співаю з оркестром двічі на тиждень по місцевій радіостанції — і ніхто нічого.
— Я ніколи раніше не чув вашого голосу, — відповів детектив, усміхаючись собі далі.
— Вважаю, ми зможемо дійти згоди. Коли чинити розумно, можна чекати багато чого, — сказала жінка.
— Тільки не зі мною. Даруйте! — відповів детектив.
— Ну що ж, тоді ходімо. — Жінка підвелася, взяла сумочку і зняла пальто з вішалки.
Вона підійшла до детектива, тримаючи пальто у руках, подала йому, ніби хотіла, щоб він допоміг одягнути. Будучи джентльменом, детектив підвівся і узяв пальто. Блискавично повернувшись, жінка вихопила з сумочки пістолет і вистрілила тричі крізь пальто, яке він тримав.
У неї лишилося ще дві кулі, коли поліцейські вдерлися до кімнати. Не встигли вони добігти й до середини кімнати, як вона витравила й їх. Їй вистачило б однієї, другу вона випустила автоматично.
Поліцейські підхопили її, бо жінка падала на підлогу й головою вже майже торкнулася килима.
Ренделл розповів мені, що детектив, який помер наступного дня, встиг дещо розказати. Ось чому ми про все знаємо. Не розумію, чому він так необачно поводився, хоча мушу припустити, що він хотів викликати її на розмову, щось вивідати в неї. Певно, це запаморочило йому голову. «Але б мені не хотілося так думати», — цими словами Ренделл закінчив свою розповідь. Щодо мене, то я відповів йому, що пристаю на його думку.
— Але вистрілити собі прямо у серце! — вигукнув Ренделл. — Я чув, як експерти твердили, що то неможливо. Але ж я знаю, так сталося насправді. Хочете, ще скажу щось?
— Що саме?
— Вона дурна, що вбила того детектива! Ми б ніколи не змогли звинуватити її. З її зовнішністю, при таких грошах і маючи зворушливу історію про жахливі поневіряння, яку б вигадав хтось із тих хлопців з високими гонорарами, що їх наймають багатії. Сентиментальна оповідь про нещасне молоде дівчисько з багнюки, що видерлося звідти і стало жінкою мільйонера. А хижаки, яких вона знала раніше, переслідували її, не залишали в спокої. І таке інше. Боже! Та Ренненкампф знайшов би задешево з десяток літніх пересічних актрис, привів би їх до суду, а вони б, вмиваючись сльозами, розказували, як протягом довгих років покидьки шантажували бідолаху. Усе було б зроблено так, що ми нічого не змогли їй закинути. До того ж і присяжні були б на її боці. Вона вчинила дуже розумно, коли втекла сама, не вплутавши до того Грейла. Але ще розумніше було б повернутися додому, коли її знайшли.
— Ви вважаєте, що вона не вплутала Грейла, так? — спитав я.
