Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗

Єжи Едігей

ОПЕРАЦІЯ «ВОЛЬФРАМ»

Роман

_{З польської переклав Орест ЧЕРНІЙ}

_{Перекладено за виданням: Jerzy Edigey, Operacja «Wolfram», Wydawnictwo «Slansk», Katowice, 1984.}

Розділ І

АНТОН МІЛЛЕР ПРИБУВАЄ В КЕЙПТАУН

Таксі насилу продиралося в потоці автомобілів по Едерлі-стріт. О тій порі дня головна вулиця Кейптауна була вкрай переповнена як автомобілями, так і пішоходами. Нарешті водієві таксі з написом «Тільки для білих» пощастило виїхати на крайню праву смугу, й невдовзі воно зупинилося перед готелем «Інтерконтиненталь». До авто одразу ж підбіг портьє в лівреї і, низько вклонившись, відчинив дверцята.

З автомобіля висів чоловік років п'ятдесяти: високий, ставний, хоч, може, й не завадило б йому позбутися кількох зайвих кілограмів ваги. Зрештою, в такому віці не легко уникнути повноти. Світлий блондин із блакитними очима та рисами обличчя, які, напевне, задовольнили б найзапеклішого расиста, належав до чоловіків, за якими жінки якщо не шаліють, то в кожному разі увагою їх не обділяють. Цього обличчя не псувала навіть сивина та довгий рубець, що перетинав ліву щоку. Чоловік був одягнений у бездоганно пошитий костюм, темно-синю сорочку з м'якою білою краваткою та елегантні туфлі з м'якої плетеної шкіри. В руці він тримав — як і належить бізнесменові — чорний дипломат з позолоченими замками.

Водій видобув з багажника велику шкіряну валізу, застебнуту на два ремінці. Валіза була і не нова, і не стара, саме таку повинен мати діловий джентльмен, що часто подорожує. Приїжджий розрахувався і ще докинув водієві на чай — той аж зігнувся, дякуючи. Не щодня водій таксі отримував п'ять рендів чайових тільки за те, що привіз когось з аеропорту в центр.

— Мене звуть Антон Міллер, — коротко кинув прибулий керівникові готельної адміністрації. — Я замовляв номер у вашому готелі.

— Зараз перевірю, — працівник готелю узяв книгу замовлень. — Так, ось ваше прізвище, — натреноване адміністраторове око запримітило маленьку наклейку на валізі, що стояла на килимі. То був міжнародний код, який інформував: власник такої валізи не шкодує чайових. Тому адміністратор одразу виявляв до гостя більшу шанобу, ніж до африканців, які довго крутять у руках кожен ренд, перше ніж витратити його, а про чайові для готельної служби взагалі забувають. Вони так квапляться виїхати, що вже не мають часу запхати руку до кишені. Адміністратор, річ ясна, не міг знати, що цей пристойний гість приліпив наклейку власноручно.

— Ось мій паспорт, — мовив Антон Міллер, поклавши на стойку документ з білим хрестом на червоному тлі. Паспорт також був не новий і мав цілу колекцію найрізноманітніших віз, серед них, звичайно, й південноафриканську. Тільки ця, зрештою, була справжньою. Сам документ був бездоганний — іще кращий, аніж справжній. Коштував дорого, але Антон Міллер на такі речі ніколи грошей не шкодував.

— Ми тримаємо для вас гарний великий номер на дев'ятому поверсі, — пояснив адміністратор. — Вікна, щоправда, виходять у двір, зате вдалині видно море. Крім того, з цього боку тихіше, аніж од вулиці, і спека не так дошкуляє. Адже зараз, у листопаді, починається найжаркіша пора року.

— Я не боюся спеки, бо багато років прожив у Нігерії, Заїрі та інших африканських країнах, — Міллер дотримувався засади: без потреби не брехати. Втім, це аж ніяк не означало, що він каже щиру правду. — Звичайно, якщо ви вважаєте, що це пристойний номер, то я беру його.

— Не пошкодуєте. Всі гості завжди задоволені перебуванням у нас. Коли потім знову приїжджають у Кейптаун, завжди поселяються в «Інтерконтиненталі».

— Хіба може бути інакше, — засміявся прибулий. — Кожен кулик своє болото хвалить.

— Ви надовго до нас?

— Ще не знаю. Сподіваюсь, надовго, і буду, мабуть, тут частим гостем. Я комерсант, очолюю фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Можливо, мені пощастить укласти кілька угод, вигідних для обох сторін.

— Бажаю успіху. Ось вам ключ від номера дев'ятсот двадцять сім. Портьє занесе валізу і проведе вас.

— Іще одне, — зауважив Міллер. — Я б хотів відкрити рахунок у якомусь банку, десь тут поблизу. Не хочу носити готівки з собою, якої, до речі, вже небагато лишилося — вистачить на подорож і дрібні видатки. Хотів би також реалізувати чеки швейцарського банку «Креді сюїс».

— Нема нічого простішого. Через три будинки — філіал «Меркабанку», одного з найбільших і найзначніших південноафриканських банків.

— Щиро дякую за таку вичерпну інформацію.

В руці Міллера, ніби у фокусника, з'явилася двадцятип'ятирендова банкнота, яка умить зникла в кишені адміністратора. Його повага до нового гостя стала ще більшою. Дрібні подарунки зміцнюють дружбу, а відколи фінікійці винайшли гроші, то саме вони найкраще годяться для цього.

Йдучи слідом за портьє, який ніс валізу, Антон Міллер сів у ліфт. На дев'ятому поверсі вони зустріли покоївку: дівчину років двадцяти п'яти. Красунею її не назвеш, але була струнка і досить приємна на вигляд. Рудувате волосся та порівняно світла шкіра красномовно свідчили про її голландських предків. Водночас великі чорні очі виказували, що серед тих предків могла й бути індуска. До запровадження апартеїду такі шлюби траплялися досить часто, особливо в провінції Натал.

Покоївка, вдягнена у звичайний готельний «мундир», — біла блузка, маленький мереживний фартушок на чорній спідничці й така сама пов'язка на рудуватому волоссі, — з цікавістю роздивлялася нового гостя. Вклонившись, вона запитала з приємною посмішкою:

— Який номер?

— Дев'ятсот двадцять сьомий, — відповів портьє.

— Я його щойно приготувала.

— Дякую, — і собі обізвався Антон Міллер.

Портьє відчинив двері, поклав валізу на підставку й, отримавши два ренди, нечутно вийшов з кімнати. Адміністратор казав правду — номер був досить великий і зручний. Звичайні для цього розряду готелів меблі: широке ліжко, накрите білою накрохмаленою постіллю, біля протилежної стіни — зручний диван, два крісла і два стільці, столик, високий торшер, на підлозі — м'який сірий килим, з невеличкого коридора вхід у ванну кімнату. В тому ж коридорі у стіні була вмонтована велика шафа, в якій лежали щітки й крем для взуття, а також — про всяк випадок — подушечка з голками та нитками. Ще стояв у кімнаті кольоровий телевізор фірми «Філіпс» і холодильник з цілою колекцією алкогольних та прохолодних напоїв.

Антон Міллер підійшов до вікна й широко розчинив його. З висоти дев'ятого поверху він побачив досить велике подвір'я, в'їзд у підземний гараж, навантажувач перед рестораном і газон з клумбою. Сусідній будинок був трохи нижчий, тому вдалині видніли пагорби з віллами й садами, а з лівого боку, поряд з маленьким клаптиком темно-блакитного моря, стримів ліс баштових кранів.

Роздивляючись краєвид, новоприбулий, проте, ніяк не міг позбутися неспокою і чорних думок. Усе його життя, відколи сімнадцятирічним хлопцем утік з батьківського дому, щоб уже ніколи туди не повернутися, — то була безперервна гонитва за кар'єрою та грішми. Поразок у тій гонитві було більше, ніж перемог, а літа тим часом минали. Зараз, уперше потрапивши в Кейптаун, Антон Міллер зрозумів, що тут, можливо, фортуна надасть йому останній шанс.

Але який саме? Він не міг відповісти на це запитання, бо не мав ніякого конкретного наміру. Гроші з марсельського нападу розійшлися. Відома фірма «Імпорт-експорт» існувала скоріше на папері — аби тільки надто цікаві швейцарці не виявляли надмірного інтересу до свого співвітчизника і комусь не закортіло перевірити його родовід, де на них чекала не одна несподіванка. Проте нічого подібного, на щастя, не спадало на думку працівникам швейцарської поліції.