У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
Отже, у Веллінгтонській галереї він буде напоготові.
— Щось ти дуже засмутився, Тодде, — сказала Сера.
— Даруй.
— Про що ти думав?
— Коли ми вже зупинимося на ленч.
Вона розсміялася.
— Адже ми щойно поснідали.
Ми проминули поворот на Роторуа і країну гейзерів.
— Може, хтось хоче гарячих грязей? — запитав Джік.
— Неподалік геотермальна електростанція, — сказала Сера, — яка працює на викидах пари з-під землі; там жахливі чорні кратери смердять сіркою, а земна кора подекуди така тонка, що аж вібрує, і здається, що поза нею — порожнява. Ще в дитинстві її возили до місця, що називалося Вайотапу, — сказала Сера, — а потім у неї були нічні кошмари, і вона не хотіла повертатися.
— Авжеж, — підсумував Джік, — тільки землетруси у них через п'ятницю.
— Я десь чула: у Веллінгтоні стільки землетрусів, що нові ділові квартали будують на спеціальних платформах, на зразок колисок, — пояснила Сера.
— Спи, хмарочосику, засни… — заспівав Джік приємним голосом.
Мужньо сяяло сонце, а довкола зеленіло листя незнаних мені рослин» Видніли пронизливо яскраві латки й глибокі таємничі тіні; ущелини, скелі та піднебесні стовбури дерев; хвилювалося пірчасте різнотрав'я, сягаючи плечей. Чужа земля, дика й прекрасна.
— Поглянь на ч'яроскуро, — сказав Джік, коли ми влетіли у видолинок з особливо мальовничими звивинами.
— Що таке ч'яроскуро? — запитала Сера.
— Світлотінь, — пояснив Джік. — Протиставлення і рівновага. Фаховий термін. Увесь світ — ч'яроскуро, а всі чоловіки й жінки — це просто плямки світла й тіні.
— І кожне життя — ч'яроскуро, — сказав я. — І кожна душа.
— Ворожа душа, — сказав я, — сіра.
— Ти теж стаєш сірим, — похитав головою Джік, — змішуючи червоне, блакитне й біле.
— Сірі життя, сірі смерті — усе вирівнюється на однакове сіре ніщо.
— Ніхто, — сказала Сера, — ніколи не назве обох вас сірими.
— Сірими! — згукнув я. — Сірий — Грей, авжеж!
— Це ти про що? — запитав Джік.
— Грей — це прізвище чоловіка, який винайняв приміську мистецьку галерею в Сіднеї, і Грей — прізвище чоловіка, який продав Апдайкові його (відкриваю лапки) Херрінга (закриваю лапки).
— О любий. — Зітхання Сери порушило настрій і чари дня.
— Даруй, — сказав я.
Їх так багато, подумав я. Уексфорд і Грін. Хлопець. Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) — незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий — ще один з них.
А тепер Грей. І ще хтось десь.
Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи — що ще гірше — не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.
— Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.
Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс?
Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець…
Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?
До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі «На терасах»: звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.
Я знайшов галерею красних мистецтв «Руапегу» в телефонному довіднику і спитав у портьє, як туди проїхати. Про галерею він чув уперше, але адреса була відома: це, здається, десь за старим містом, за Торндоном. Там-таки у реєстратурі мені продали карту місцевих доріг, яка — сказали вони — знадобиться, і пояснили, що гора Руапегу — це (на щастя) вигаслий вулкан з теплим озером у кратері. Якщо ми їхали з Окленда, то мали проїздити неподалік.
Я подякував і піднявся з картою в номер до Джіка й Сери.
— Галерею ми могли б знайти, — сказав Джік. — А далі що?
— Може, корчитимемо їм гримаси крізь вітрину?
— Ви й на це здатні, — сказала Сера.
— Їдьмо й просто подивимося, — сказав я. — У машині нас не побачать, якщо ми просто проїдемо мимо.
— Зрештою, — бовкнув Джік, — ми справді хочемо, щоб вони знали про наше перебування тут.
— Чому? — вразилася Сера.
— О боже, — сказав Джік.
— Чому? — наполягала вона з дедалі більшою тривогою.
— Спитай Тодда, це його ідея.
— Ти негідник, — обурився я.
— Чому, Тодде?
— Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну… тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла когось там знайти.
Вона похитала головою.
— Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба «все залишити у робочому стані». Але… ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.
— У Тодда список і картини, які ми Забрали, — сказав Джік, — і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути…
— Джіку, — перебив я, — Ти далеко зайшов.
Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.
— Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, — сказала вона, — вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?
— Ні, — сказав я. — Тобто так.
— У кожному разі, вони нас шукатимуть, — підкреслив Джік.
— А ми в цей час говоритимем: «Ку-ку! Ми тут»?
— Гм, — сказав я. — Гадаю, це вони вже знають.
— Дай мені, боже, сили, — сказала Сера. — Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд — нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.
Я поцілував її у щоку.
— Годиться, — сказав я.
— Але ж як це все влаштувати?
Я усміхнувся до неї.
— Наведемо їх на нас по телефону.
Сера зрештою подзвонила сама, — мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.
— Це галерея красних мистецтв «Раупегу»? Так? Чи не могли б ви зробити мені ласку… — сказала вона, — я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. — Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. — Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона — новозеландка.
— Ти незрівнянна, — сказав я.
— О-о… Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? — її очі раптом розширилися. — Уексфорд… Розумієте… містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм не повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину?
У трубці пролунав збуджений голос.
— Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.
Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.
— Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.
