У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
— У такому разі заходьте. Заходьте. Картина в опочивальні. Сюди, місіс, сюди.
Він провів нас до великої заставленої меблями кімнати з темним килимом, ворс якого сягав до кісточок, великими темними буфетами і величним краєвидом на затоку, що виблискувала проти сонця.
Сміхотинка отаборилася біля телевізора й заглибилась у дебільну британську комедійну виставу; вона кисло поглянула на нас і не привіталася.
— Сюди, — промінився Норман Апдайк, ледве обходячи цілу шерету масивних фотелів. — Ну, якої ви про це думки?
З гордістю власника він показав рукою на полотно, що висіло на стінці.
Невеличка картина, чотирнадцять на вісімнадцять дюймів. Чорний кінь з видовженою шиєю, вирізьбленою на тлі блакитного й білого неба; підстрижений хвіст; на передньому плані — пожовкла трава; усе полотно вкрите давнім лаком.
— Херрінг, — побожно пробелькотів я.
Норман Апдайк ще більше розпромінився.
— Бачу, ви своє ремесло знаєте. Варта дечого, га?
— Чимало, — погодився я.
— Гадаю, що я вигідно купив. У галереї мені сказали, що я завжди матиму зиск, коли захочу її продати.
— Можна, я роздивлюсь техніку мазка? — чемно запитав я.
— Прошу.
Я роздивився впритул. Гарна робота. Вона справді схожа була на Херрінга, який помер 1865 року. А ще чимось невловним нагадувала Педантичного Ренбо. Щоб мати остаточну певність, треба б удатися до мікроскопа й хімічного аналізу.
Відійшовши назад, я озирнувся по кімнаті. Особливо цінних речей не було, кілька інших картин — репродукції.
— Чудово, — сказав я із замилуванням, повертаючись знову до Херрінга. — Непомильний стиль. Справжній майстер.
Апдайк сяяв.
— Вам треба стерегтися грабіжників, — порадив я.
Він засміявся:
— Сміхотинко, люба, чуєш, що каже цей молодий чоловік? Він каже, нам треба стерегтися грабіжників!
Сміхотинка на дві секунди приділила мені кислу увагу своїх очей і повернулась до екрана. Апдайк поплескав Серу по плечі:
— Перекажіть вашому другові, щоб він не турбувався про грабіжників.
— Чому — ні? — запитав я.
— У нас в усьому домі сигналізація, — сяяв він. — Не турбуйтесь, грабіжник далеко не зайде.
Джік і Сера, достоту, як раніше я, роззирнулись по кімнаті й не побачили нічого, що можна було б украсти. Апдайк стежив за їхнім поглядом і дедалі розпромінювався.
— Показати цим молодим людям наші маленькі скарби, Сміхотинко? — запитав він.
Сміхотинка і бровою не повела. Телевізор заквоктав металевим сміхом.
— Надзвичайно цікаво, — сказав я,
Він широко і хитрувато всміхнувся, як ті, хто хоче показати справді гідну уваги річ. Два-три кроки — і він біля одного з великих темних буфетів, ніби вмурованого в стіну. Широким жестом відчинив двостулкові дверцята.
Усередині було із шість глибоких поличок, на кожній з них — по кілька майстерних виробів з жадеїту. Ясно-червоний, кремово-білий та блідо-зелені, гладенькі, поліровані, химерні, дорогі; кожен витвір на масивній підставці. З наших із Джіком та Серою вуст зірвалися вигуки захоплення, а Норман Апдайк заусміхався.
— Гонконг, звичайно, — пояснив він. — Розумієте, я багато працював там. Дуже мила маленька колекція, га? — Він перейшов до темного буфета і зачинив подвійні двостулкові дверцята. Усередині — ще полички, нове карбування, — як і в попередньому випадку.
— Шкода, що я не дуже знаюсь на жадеїті, — сказав я вибачливо, — не можу як слід оцінити вашої колекції.
Він розповів нам іще багато дечого про ці оздобні вироби, може, навіть більше, ніж ми насправді хотіли б знати. У них було чотири повнісіньких буфети у спочивальні, ще й рясно того всього у спальні й холі.
— У Гонконзі їх можна було купити за безцінь, — сказав він. — Розумієте, я працював там понад двадцять років.
Ми з Джіком перезирнулись. Я злегка хитнув головою.
Джік відразу став тиснути Норманові Апдайку руку, обійняв Серу й сказав, що нам час рушати. Апдайк запитливо поглянув на Сміхотинку, яка й досі сиділа приклеєна до телевізора, цураючись ролі господині. Коли вона не схотіла навіть повернутися до нас, він доброзичливо стенув плечима й провів нас до виходу. Тільки-но він прочинив двері, Джік із Серою вийшли, залишивши мене сам на сам з господарем у холі.
— Містер Апдайк, — звернувся я до нього. — У галереї… хто саме продав вам Херрінга?
— Містер Грей, — сказав він одразу. — Містер Грей… Містер Грей…
Я спохмурнів.
— Такий приємний чоловік, — похитав головою Апдайк, широко усміхаючись. — Я сказав йому, що дуже мало розуміюся на картинах, але він мене запевнив, що я матиму таку ж насолоду від свого невеличкого Херрінга, як і від усього цього жадеїту.
— Отже, ви розповіли йому про свій жадеїт?
— Звичайно. Тобто… Якщо ви не знаєтесь на чомусь, ну… ви пробуєте показати, що знаєтесь на чомусь іншому. Хіба, не так? Адже це властиво всім людям…
— Всім людям, — погодився я, всміхаючись. — Як називалась галерея містера Грея?
— Га? — Він, здавалося, був уражений. — Ви ж нібито сказали, що це він послав вас подивитися на мою картину?
— Я ходжу по стількох галереях, що через своє безголів'я забув, котра саме це була.
— Галерея красних мистецтв «Руапегу», — сказав він. — Я туди їздив на тому тижні.
— Куди туди?..
— У Веллінгтон. — Усмішка зникала з його обличчя. — Послухайте, що це все означає? — Підозра майнула на його обличчі. — Чого ви сюди приїхали? Думаю, що вас містер Грей сюди не посилав.
— Ні, — визнав я. — Але, містере Апдайк, ми не бажаємо вам зла. Ми справді художники: мій друг і я. Але… після того, як побачили жадеїтову колекцію… ми справді думаємо, що треба вас попередити. Нам доводилося чути про людей, які купували картини, а невдовзі їхні будинки грабували. Ви кажете, що у вас встановлена сигналізація, — я на вашому місці перевірив би, чи вона справно працює.
— Але… боже ж ти мій…
— Існує зграя злочинців, — сказав я. — Вони стежать за продажем картин і грабують потім будинки покупців. Думаю, вони міркують так: якщо хтось може дозволити собі придбати, скажімо, Херрінга, то в нього є що вкрасти.
Він дивився на мене з дедалі більшим розумінням.
— Ви хочете сказати, молодий чоловіче, що я розповів містерові Грею про жадеїт…
— Скажімо, так, — мовив я, — є рація вжити більших, ніж звичайно, запобіжних заходів.
— Але ж… на який термін?
Я похитав головою:
— Не знаю, містере Апдайк. Може, треба стерегтися постійно.
Його кругле веселе обличчя мало стурбований вигляд.
— От ви приїхали сюди й розповіли мені все це — нащо вам цей клопіт? — запитав він.
— Я завдав би собі ще більшого клопоту, якби міг знищити цю зграю.
Він знову запитав «чому?», і я розповів йому:
— Мій кузен придбав картину. Будинок мого кузена пограбовано. Дружина мого кузена потурбувала грабіжників, і вони її вбили.
Норман Апдайк повільно перевів погляд на моє обличчя і довго дивився на мене. Я не міг приховати від нього гніву, що кипів у мені, навіть якби й намагався це зробити. Він аж стенувся увесь.
— Це просто щастя, що ви не проти мене, — сказав він.
Я насилу всміхнувся.
— Містере Апдайк… будь ласка, будьте обережні. Колись, може, й поліція прийде подивитися на вашу картину й запитати, де ви її придбали… у кожному разі, якщо вже я за це взявся, то так воно і буде.
Він знову почав широко всміхатися, сповнившись розуміння й переконаності.
— Я зустріну їх, — сказав він.
Розділ чотирнадцятий
Джік повіз нас з Окленда до Веллінгтона; вісім годин у машині.
Ми зупинилися на ніч у мотелі в місті Гамільтоні, на південь від Окленда, а вранці рушили далі. Ніхто за нами не їхав, ніхто нам не набридав і не стежив за нами. Я був цілком повний, що ніхто не сів нам на хвіст у північному місті й ніхто не знав, що ми відвідували Апдайків.
У кожному разі, Уексфорд повинен знати, що в мене є список чужоземних покупців; як і те, що в цьому списку є кілька новозеландських адрес. Він не міг здогадатися, яку саме адресу я оберу, але міг і повинен був здогадатися, що, обравши першу літеру в правій колонці В, я прибуду просто до Веллінгтонської галереї…
