Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд (лучшие книги онлайн txt) 📗

— Я посплю згодом.

— Тобі місце в лікарні, клятий бовдуре.

Я стенув плечима.

— Слухай, — сказав я. — У мене сьогодні не дуже свіжа голова, але я думаю, що мені не слід довго у тебе затримуватись. Я нічого не доведу тим людям. Чогось я їм не до вподоби. Хоч би що я сказав, усе суперечитиме закону. А закон у цьому місті, здається, добряче прогнив.

— Це чудове місто, — різко кинула вона, затамувавши подих. — Ти не можеш судити…

— О'кей, це прекрасне місто. За злочинністю може зрівнятися хіба що з Чікаго. Ви можете прожити там довго і не наштовхнутися ні на один пістолет. Звісно, воно теж чудове місто. Там не більше гангстерів, ніж у Лос-Анджелесі. Але можна підступно купити лише частину великого міста. Таке ж містечко можна купити цілком, з усім начинням. От у чім різниця. Тому я змушений іти.

Вона підвелася й притислась до мене підборіддям.

— Ти підеш негайно спати, просто зараз. У мене вільна спальня, ти можеш йти туди і…

— Обіцяєш зачинити двері?

Вона спалахнула й прикусила губу.

— Часом мені здається, що ти незвичайна людина, — сказала вона. — А інколи, що ти якийсь непотріб.

— Хоч би ким я був — відвези мене туди, де можна взяти таксі.

— Ти зостанешся тут, — наполягала вона, — ти ще не одужав, ти хворий.

— Я не такий хворий, щоб з мене витягати те, що ти хочеш взнати, — кинув я в'їдливо.

Вона вибігла з кімнати так швидко, що за два кроки була вже в холі. Коли повернулася до кімнати, була вже не в домашньому одязі, а в вовняному пальті поверх недбало надітого костюма. І без капелюшка на голові, волосся розпатлане, мов у божевільної. Вона відімкнула бічні двері й розчахнула їх, вийшла і лунко задріботіла до гаража. Почувся приглушений звук — то піднімались двері гаража. Гупнули дверцята машини і з грюком зачинились знову. Загарчав стартер, завівся мотор, і фари освітили відкриті скляні французькі двері у вітальню.

Я взяв зі стільця свого капелюха, вимкнув світло і побачив у французьких дверях автоматичний американський замок. На мить озирнувся, перш ніж зачинити двері. Це була чудова кімната. Це була б чудова кімната, аби ходити у ній в домашніх капцях.

Я зачинив двері. Маленька машина пригальмувала біля мене. Я обійшов її ззаду й сів.

Міс Ріордан везла мене додому, зла і з міцно стиснутими губами.

Усю дорогу вона вела машину, як фурія. Коли я вийшов з машини перед своїм під'їздом, вона холодно сказала:

— На добраніч! — розвернула свою маленьку машину посеред вулиці і зникла, перш ніж я дістав із кишені ключі.

Вхідні двері зачиняються об одинадцятій. Я відчинив їх і опинився в під'їзді, де завжди стояв затхлий запах. Ліфтом піднявся на свій поверх. Тьмяне світло ледь освітлювало сходи. Біля дверей стояли пляшки з молоком. Навколо була сонна тиша.

Я відчинив двері своєї квартири, зайшов, понюхав її запах, стоячи біля дверей, тоді увімкнув світло. Хатній запах, запах пилу і тютюнового диму, запах помешкання, де живе чоловік і хоче жити й далі.

Я роздягнувся й ліг. Мене мучили нічні кошмари, і я прокидався весь у поту. Але вранці я знову був у формі.

Розділ 29

Я сидів на ліжку й думав, що треба вставати, але ще не міг наважитися. Почувався я не дуже добре, але й не так погано, як мав би, не почувався геть розбитим. Боліла голова, вона була велика й гаряча, сухий язик схожий на наждак, горло стискало, а до щелепи не можна було доторкнутися. Втім, у мене бували рани значно болючіші.

Був сірий туманний ранок, хоч і не теплий, але такі провіщають теплу погоду. Я насилу підвівся й потер під грудьми, де й досі тягнуло після вчорашньої нудоти. З лівою ногою все гаразд. Болю в ній вже не відчував. Я копнув ногою ліжко.

Я все ще гнув прокльони, коли раптом пролунав різкий стукіт у двері, такий настирний, коли хочеться прочинити двері на два дюйми, кинути щось соковите, зневажливе й грюкнути дверима перед носом того, хто це робив.

Я прочинив трохи більше, ніж на два дюйми. Там стояв лейтенант карного розшуку Ренделл в коричневому габардиновому костюмі й фетровому капелюсі з пласкою круглою тулією й загнутими крисами. Чистенький, випрасуваний та урочистий, він вороже дивився на мене.

Тоді злегка штовхнув двері, і я відступив. Він зайшов, причинив їх, озирнувся.

— Шукаю вас два дні, — сказав, обнишпоривши кімнату очима. На мене він не дивився.

— Я був хворий.

Він перетнув кімнату пружною ходою. Його набріолінене сиве волосся ясніло, капелюха він тепер тримав під пахвою, руки в кишенях. Як для поліцейського, він не був дуже дебелий. Вийнявши руку з кишені, він обережно поклав капелюха на купу журналів.

— Був, але не тут, — констатував він.

— У лікарні.

— В якій?

— Психіатричній.

Він сіпнувся, наче дістав ляпаса, й почервонів.

— Ще зарано для таких жартів.

Я не відповів. Закурив сигарету й сів на ліжко.

— Певно, таких, як ви, там не виліковують, — кинув він. — Можливо, в'язниця б навернула до розуму.

— Я був хворий і ще навіть не пив кави. Тому марно чекати від мене справді дотепного гумору.

— Я радив вам не сунути свого носа.

— Але ви ж не бог і навіть не Ісус Христос. — Я зробив другу затяжку. Десь унизу відчув порожнечу. Але ця вже була легша.

— Ви навіть не уявляєте, як багато клопоту я міг би вам завдати.

— Безсумнівно.

— Ви знаєте, чому я цього ще не зробив?

— Угу.

— Чому? — Він подався уперед, ніби тер'єр — з тим настороженим кам'яним поглядом, якого всі вони рано чи пізно набувають.

— Тому що не могли мене розшукати.

Він відхилився й похитався на підборах. Його обличчя прояснішало.

— Я думав, ви хочете ще щось сказати, — мовив він. — Аби ви це зробили, я змушений був би провчити вас добряче.

— Двадцять мільйонів доларів вас би не злякали? Але вам могли наказати.

Він важко дихав крізь ледь розтулені уста. Повільно витяг із кишені пачку сигарет, зірвав обгортку. Пальці його злегка тремтіли. Узяв у рот сигарету й попрямував до журнального столика по сірники. Довго прикурював і поклав сірника в попільничку, а не кинув на підлогу, затягнувся.

— Я дав вам пораду по телефону позавчора, — сказав він, — позавчора, у четвер.

— У п'ятницю.

— Так, у п'ятницю. Але ви не послухали мене. Не можу зрозуміти чому. Щоправда, тоді я ще не знав, що ви приховали докази. Я лиш рекомендував заходи, які могли б зарадити в цій справі.

— Які докази?

Він дивився на мене мовчки.

— Не відмовитеся від кави? — спитав я. — Може, тоді подобрішаєте.

— Ні, не хочу.

— А я хочу.

Я підвівся, щоб іти на кухню.

— Сядьте! — уривчасто кинув він.

Але я пішов на кухню, налив води у чайник і поставив його на плитку. Напився холодної води з-під крана, тоді ще. Я повернувся, зупинився у дверях, подивився на нього, в руці у мене була третя склянка води. Він сидів у тій самій позі. Від сигаретного диму утворилася густа завіса. Він втупився у підлогу.

— Що поганого у тому, що я завітав до місіс Грейл, коли вона запросила мене? — поцікавився я.

— Я кажу не про це.

— Але ж ви з цього почали!

— Вона по вас не посилала. — Він підвів очі, вони ще були ворожі. Він все ще пік раків. — Ви нав'язалися до неї, розказали про скандал і практично встряли у цю халепу.

— Смішно. Як я пам'ятаю, ми про справу взагалі не говорили. Я нічого такого в історії, що вона розповіла, не помітив. Я маю на оці, нічого такого, про що б я мав мовчати. Так давайте на чистоту. І, звісно, вона вам про це вже все розказала:

— Авжеж. Та пивна в Санта-Моніці — справжнє кубло. Але що з того. Я даремно змарнував там час. Готель напроти теж паскудний заклад. Але й там нема тих, хто нам потрібний. Самі дешеві покидьки.

— Вона сказала вам, що я нав'язався до неї?

Він трохи опустив очі:

— Ні.

Я усміхнувся:

— Може, кави?

— Ні.

Я пішов на кухню, заварив каву, чекав, поки осяде гуща. Ренделл стовбичив у кухонних дверях.