У пастці - Френсис Дик (книга бесплатный формат TXT) 📗
— А що вона на те?
Він криво всміхнувся.
— Я її спробував переконати уночі в ліжку.
Чомусь я раптом подумав про те, наскільки щасливе їхнє статеве життя. Колись кілька дівчат, які прихилились до мене, годинами чекаючи у помешканні, прийде чи не прийде Джік, казали, що його любов залежала від настрою — він швидко збуджується і швидка вистигає. «Тільки десь собака загавкає, і вже край». Дозволю собі зауважити, що з того часу мало що перемінилося.
— У кожному разі, — сказав він, — у нас же є машина. Було б дуже нерозумно, якби ти не поїхав з нами на перегони.
— А Сера… — обережно поцікавився я, — не буде сердитися?
— Вона каже, що ні.
Я прийняв цю пропозицію й зітхнув про себе. Схоже, що відтепер він і найменшого кроку не ступить без Сериної згоди. Невже завжди буває так, коли одружуються чоловіки з найнестримнішим темпераментом? Шлюбне щастя ловило в свої тенета орлів.
— Куди тебе понесло учора ввечері? — запитав він.
— До печери Алладіна, — відповів я. — Скарбів донесхочу, але мені пощастило уникнути киплячої олії.
Я переповів йому про галерею, Маннінгза і моє короткочасне ув'язнення. При цьому висловив свою думку про пограбування. Це йому сподобалося. Очі його весело спалахнули, і в ньому прокинулося знайоме збудження.
— Як ми це збираємося довести?. — запитав він.
Він похопився з цим «ми», тільки-но воно злетіло з язика. Джік жалісно розсміявся, і пожвавлення потроху розвіялось.
— Ну то як?
— Ще не знаю.
— Я хотів би тобі допомогти, — сказав він винувато.
Мені на думку спало з десяток уїдливих відповідей, проте я втримався. Це я йду не в ногу, а не вони. Голоси минулого не мають права ламати майбутнє.
— Ти робитимеш те, що сподобається Сері, — промовив я категорично: як наказ, а не приховану сатиру.
— Розкомандувався тут, сто чортів.
Ми закінчили снідати, по-дружньому намагаючися збудувати прийнятні нові стосунки на руїнах старих, обоє розуміючи, що ми робимо.
Коли ми згодом зустрілись у холі в умовлений для від'їзду час, було видно, що Сера теж дещо переглянула і вирішила контролювати власні емоції. Вона привітала мене, силувано всміхнувшись і простягши руку. Я легко потис їй руку і значуще поцілував у щічку. Вона це правильно зрозуміла.
Перемир'я досягнуто, умови погоджено, договір підписано. Посередник Джік стояв неподалік із самовдоволеним виглядом.
— Ви тільки погляньте на нього. — Він зробив жест у моєму напрямку. — Справжній біржовий маклер. Костюм, краватка, шкіряні туфлі. Якщо він не побережеться, то опиниться в Королівській академії.
Сера дивувалась:.
— Я гадала, що це почесно.
— Це ще невгадно, — сказав Джік, радісно чмихаючи. — Сяких-таких художників з відшліфованими манерами обирають після тридцяти. Майстрів з посередніми манерами — після сорока, майстрів без манер — після п'ятдесяти. Геніїв, які ламаного шеляга не дадуть за ці вибори, ігнорують доти, доки це можливо.
— При цьому Тодда ти зараховуєш до першої категорії, а себе — до останньої? — запитала Сера.
— Звичайно.
— Це можна зрозуміти, — сказав я. — Молодих майстрів не буває. Майстри завжди старі.
— Ради бога, — сказала Сера, — їдьмо на перегони.
Ми рушили, але їхали повільно, бо рух у цьому напрямку був величезний. Стоянка біля Флемінгтонського іподрому, куди ми приїхали, скидалась на місце масових пікніків, де між машинами юрмилися численні групи відпочивальників. Столи, стільці, скатертини, порцеляна, срібло, скло. Оптимістично порозставлювані парасолі від сонця, незважаючи на загрозливі дощові хмари. Багато веселощів, випивки і загального переконання — «Оце і є життя».
Я не дуже здивувався, що Джік і Сера приїхали підготованими. З багажника найнятої машини вони дістали стіл, стільці, напої та харчі й пояснили, що все це не так складно — просто треба знати, що замовляти.
— У мене є дядько, — сказала Сера, — котрий у нас на заході дістав прізвисько Бару-блискавки. Від часу гальмування до наливання першої чарки у нього минає десять секунд.
Вона справді старається, подумав я. Не просто пристосовується до нашої угоди задля Джіка, а справді хоче все поправити. Може, це й коштувало їй якихось зусиль, але я цього не помітив. На ній було оливково-зелене лляне пальто і такого ж кольору брилик, який вона від часу до часу притримувала, щоб його не знесло поривами вітру. Загалом беручи — нова Сера, вродливіша й не така боязка.
— Шампанського? — запитав Джік, відкорковуючи пляшку. — Біфштекс і устричні пироги?
— І як тільки я зможу потім повертатись до какао й чипсів?
— Принаймні матимеш тіло, щоб з нього спадати.
Ми знищили наїдки, запакували всю решту в багажник і з почуттям, ніби ми берем участь у якомусь масовому напіврелігійному обряді, прослизнули разом з натовпом через браму до святая святих.
— У вівторок буде далеко гірше, — сказала Сера, що давніше вже кілька разів відвідала подібні святкування. — День Мельбурнзького Кубка — це загальнонародне свято. У місті три мільйони мешканців, і половина з них забажає потрапити сюди. — Вона перекрикувала галасливий натовп, похмуро притримуючи в цій загальній товкотнечі брилик.
— Якщо вони не з'їхали з глузду, то залишаться вдома й подивляться змагання по телеку, — сказав я, ледь дихаючи після того, як чоловік поруч, відкриваючи мимохідь банку з пивом, стусонув мене по нирці.
— У Мельбурні по телебаченню не буде, тільки по радіо.
— Отакої! А чом би й ні?
Бо хочуть, щоб прийшло якнайбільше глядачів. Телетрансляція йде на решту Австралії, обминаючи отчі пороги.
— З гольфом і крикетом те саме, — сумно сказав Джік. — Не можна й закластися по-людському.
Ми пробились крізь тісняву, а далі — завдяки членським значкам — крізь другу браму і — в спокійніші води зеленого прямокутного майданчика для членів. Це як у нас День Дербі, подумав я. Такий самий тріумф волі над погодою. Розпромінені обличчя попід сірим небом. Теплі пальта на гарних сукнях, парасольки, наготовані над циліндрами, які було видно де-не-де. Коли я малював уболівальників на перегонах у дощ — а мені й таке траплялось, — то більшість реготала. А мені байдуже. Вони, мабуть, розуміли, що внутрішнє тепло насолоди нездатне зникнути під впливом зовнішньої сирості, що вони також могли б заграти на сурмі у бурю.
Оце теж цікаво, — подумав я, — чому я ніколи не намалював уболівальника на перегонах, який грає на сурмі у бурю? Це було б досить символічно, навіть для Джіка.
Мої друзі тим часом поринули в суперечку щодо оцінки форми першого заїзду. Як виявилось, у Сери в цій галузі стаж не менший, ніж у чоловіка, і вона з ним не погоджувалась.
— Я знаю, що на тому тижні в Рендвіку трек був розгаслий. Але й тут після дощу не твердо, а він любить вести перед.
— Та його ж Бойблу перевершив у Рендвіку і той-таки Бойблу ішов з величезним відривом у Колфілдському Кубку.
— Хай буде по-твоєму, — зверхньо сказала Сера. — Але Для Виноградної Лози однаково тут м'яко.
— Будеш заставлятись? — спитав Джік мене.
— Я не знаю коней.
— Ніби це має якесь значення.
— Гаразд. — Я проглянув графік заїздів. — Два долари на Генератора.
Вони обоє підвели голови і обоє запитали:
— Чому?
— Якщо ви сумніваєтесь, то ставте на номер одинадцятий. Одного разу я майже по всіх заїздах виграв на одинадцятому номері.
Вони мене взяли на глузи й сказали, що я можу подарувати свої два долари букмекеру або ФУТ.
— Що-що?
— Філія управління тоталізаторами.
Здавалось, тутешні букмекери займалися єдино поточними ставками, вони не мали таких великих фірм, як в Англії. Всі позаіподромні заклади, де приймаються застави, підлягали ФУТ, яка знову вкладала значну частку баришу в перегони. Перегони були багаті, солідні й процвітали. Це грабіжник Австралії, як висловився Джік.
Ми зробили ставки, сплатили гроші, і Генератор переміг один проти двадцяти п'яти.
— Початківцям завжди щастить, — пояснила Сера.
