...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Поставити на плиту чайник для кави — це дiя не злочинна, а от пiти, не закрутивши краник, не знявши повний чайник, не попередивши про це сп'янiлих людей, — це вже злочин, злочинна бездiяльнiсть, яка, незалежно вiд того, чи сталася з умислом чи без умислу, також карається законом. Здатен на таку злочинну бездiяльнiсть названий вами м'який характер, га, Дмитре Iвановичу?.. Мовчите? Виходить, справа не в характерi. Хiба що тiльки ця Нiна просто розтелепа, але це теж не знiмає з неї вини… I взагалi, вивчення характерiв — це парафiя швидше слiдства, нiж розшуку i дiзнання, Дмитре Iвановичу…
— Ну, це ви щось вже мудруєте, Петре Яковичу, — образився Коваль. — Менi навiть здалося, що хочете повернути нас вiд визнаної i перевiреної дедукцiї до зовсiм стародавнiх, ще дошерлокхолмiвських часiв — до вiдкинутої iндукцiї як методу.
— Все ж таки, Дмитре Iвановичу, треба шукати факти, докази i танцювати тiльки вiд них, — суворо пiдкреслив Спiвак. — I Шерлок Холмс тут нi до чого!
— Звичайно, пошукаємо, — погодився полковник. — Але не будемо забувати про характери, про спонукальнi мотиви… Гадаю, що й розшук з цим впорається… Iнакше ми нiчого не знайдемо, не доведемо.
— Отже, не будемо поки що закривати справу? — примирливо спитав слiдчий, зупинившись проти Коваля.
— Нiчого не стверджуючи заздалегiдь, — вiдповiв полковник, — я все ж хочу з'ясувати всi обставини тiєї вечерi i роль кожного її учасника.
— Я теж хочу цього, — зауважив Спiвак.
— I взагалi, менi дуже не подобається ця вечеря, — сказав далi Коваль. — Але починати доводиться здалеку… Що ж, пошукаємо… Так, Вiкторе Кириловичу?
Старший лейтенант Струць ледь розвiв руками: мовляв, нiчого не поробиш, коли треба, значить — треба, i пiдвiвся, розумiючи, що нараду закiнчено.
— А самогубство ви повнiстю заперечуєте?
— Так, Петре Яковичу. Я цiкавився в iнститутi: неприємностей, якоїсь бiди, яка може довести людину до вiдчаю, у Журавля не було. Навпаки. Все у його службовому i творчому життi складалося якнайкраще… В особистому, так би мовити, iнтимному — теж. Вiктор Кирилович переглянув у полiклiнiцi для вчених його медичну картку. Нiяких таємних хвороб чи психiчних вiдхилень у нього не зафiксовано. Судмедекспертиза. вензахворювання теж не виявила.
— Гаразд. Вирiшено. Раз ви, Дмитре Iвановичу, маєте сумнiв у тому, що загибель Журавля — нещасний випадок, продовжимо нашу роботу, погодився Спiвак. — Ведiть розшук далi. Маєте на це iще свiй час. I найперше з'ясуйте, хто все ж таки останнiм пiшов вiд Журавля? I чому на столi було три тарiлки, а каву збиралися пити тiльки двоє?.. Чи не був тут якийсь умисел у третього: зробити свою чорну справу… i миттю зникнути?..
9
Уранцi в квартирi Килини Сергiївни пролунав телефонний дзвоник.
Господиня одiрвалася вiд сходу, на якому креслила силуети суконь та блузочок, готуючись до наступного весняного сезону, моделюючи фасони, котрi мали б сподобатися її вибагливим клiєнткам.
Знявши трубку апарата, що стояв на рiзьбленiй дерев'янiй пiдставцi, виконанiй у виглядi розгорненої квiтки, вона почула густий чоловiчий голос.
Голос вiдразу упiзнала Дзвонив її одеський приятель Григорiй, якого друзi називали "паном", — можливо тому, що прiзвище у нього було таке саме, як у горезвiсного колись на Українi польського магната Потоцького, але, мабуть, бiльше тому, що Григорiй, незважаючи на свого молодiсть i незначну посаду в якомусь управлiннi, був людиною грошовитою, самовпевненою i брав на себе роль лiдера у будь-яких справах.
Постiйно вiн жив у Одесi, але столицю навiдував часто. А знайомство їхнє вiдбулося, коли Килина Сергiївна жила ще у сонячному приморському мiстi разом з чоловiком та донькою. Григорiй деякий час залицявся до молодої кравчинi, навiть став полюбовником, але забрати її у чоловiка не наважився — дуже вже незалежною жiнкою була Килина — i, бачачи, як легко справляється вона з своїм чоловiком, побоявся посiсти його мiсце. Це Килину Сергiївну не образило, i вони залишилися добрими друзями. Пiзнiше дружба їхня змiцнiла на дiловому грунтi. Григорiй був всемогутнiй: мiг дiстати все — вiд гарної тканини i дефiцитної фурнiтури до цементу i труб, котрi Христофоровiй не були потрiбнi, але свiдчили про всесильнiсть її друга.
Згодом Килина Сергiївна розлучилася з чоловiком i, розмiнявши квартиру за допомогою мiжмiського обмiну, одержала велику кiмнату в центрi Києва. Колишнiй чоловiк її переїхав до Кишинева, а донька Вiта залишилася з бабунею в її приватному будиночку неподалiк вiдомого одеського Привозу.
Потоцький неголосно промовив у трубку:
— Менi треба побачитись. Прогуляйся зараз до поштамту.
На свiй подив, Килина Сергiївна вперше вiдчула в його завжди упевненому голосi тривожнi нотки.
Вона сполохалася: щось трапилось з донькою? I буквально закричала у трубку:
— Що сталося? З Вiтою що-небудь?
— Iз твоєю Вiтою усе ол райт! Переказувала вiтання.
У Килини Сергiївни вiдлягло вiд серця.
— То в чому справа? — заспокоюючись, спитала жiнка. — Нащо менi йти до поштамту? Заходь сам.
— Нi, до тебе не зможу. Немає часу.
— Тiльки приїхав i вже їдеш? Але час iще є, адже поїзд увечерi.
— Я машиною. Але не в цьому рiч, Келечко. Так треба. Необхiдно!
Христофорова ще не оговталася пiсля трагедiї з Журавлем i була пригнiчена, проте примушувала себе працювати, бо це допомагало розважитися. Та й час пiдганяв: промайне мiсяць-другий, почнеться весняний сезон — i найбагатшi її замовницi зажадають новi плаття модних фасонiв.
— Зрозумiй, я працюю! Обмаль часу.
— Нi. Зустрiнемося бiля поштамту.
— Але нащо?! — Килина Сергiївна уже почала сердитися. — Що за витiвки?! Та й погода гидка. Чого менi бiгти на вулицю.
— Погода нормальна. А «чого» — поясню при зустрiчi.
— Гаразд, — нарештi погодилася кравчиня, розумiючи, що «пан» не буде так наполягати, не маючи достатнiх пiдстав, але головним чином тому, що була заiнтригована незвичайною для нього поведiнкою. Виправдуючи цю поступку Григорiю, вона говорила собi, що дiзнається i про доньку, якої два тижнi не бачила i до якої Потоцький мав зайти.
Килина Сергiївна накинула елегантне зимове пальто, пошите нею самою за своїми ж викрiйками, примостила на головi грайливу норкову шапочку, яка разом з таким же темним комiрцем утворювала приємний ансамбль, i, з жалем глянувши на малюнки, розкиданi по столу, вiд яких їй так не хотiлося вiдриватися, зачинила за собою дверi.
Григорiй перестрiв її, коли вона ще не пiдiйшла до поштамту. Високий, у довгiй дублянцi, вiн якось враз насунувся, притерся до неї збоку, i Христофорова вiд несподiванки злякано вiдсахнулася.
— Ти чого? — упiзнавши Григорiя, обурилась жiнка.
Втiм, обурюватися вона почала вже на порозi свого будинку, бо «пан» Потоцький не тiльки вiдiрвав її вiд роботи, але й безсовiсно обдурив, сказавши, що надворi гарна погода. Дув сильний i якийсь колючий вiтер, гнав поземку, i вулицi лежали у сiрому свiтлi невиразнi й холоднi, що викликало тугу.
Втiм, тоскно їй було сьогоднi уже вiд того моменту, як прокинулася у тьмяному свiтанку i ще довго лежала у лiжку, намагаючись зрозумiти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосiла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навiть сон не могла пригадати, i вона примусила себе пiдвестися i узятися до роботи, яка допомагала вiдключитися вiд незрозумiлих тяжких передчуттiв.
На вулицi вона пiдняла комiрець, сховала в нього лице i попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорiй, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремоннiсть цього «пана», на що ранiше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпiла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої пiсля смертi бабунi могла звернутися Вiта з тим чи iншим проханням як до сусiда i давнього друга їхньої сiм'ї. А коли сама затримувалася у Києвi, то Григорiй регулярно повiдомляв їй про все, що стосувалося доньки.
