Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд (лучшие книги онлайн txt) 📗
— Неможливо! Зараз світські дами розмовляють зовсім як вуличні дівки!
— Звісно, я можу помилитися, — солодким голоском промовила вона, — але мені здається, що деякі з них — справжні повії. Тоді я спитала, чи є в неї телефон без паралельної трубки. Вона поцікавилася, для чого це мені. Але, звісно, не кинула трубки.
— Ви запаморочили їй голову нефритами. Тож вона хотіла дізнатися, куди ви хилите. До того ж з нею, може, раніш зв'язався Ренделл.
— Ні, — похитала головою міс Ріордан. — Я розмовляла з ним пізніше. Він не знав, кому належить намисто, поки я не сказала. І дуже здивувався, що я це знаю.
— Він ще звикне до вас, — заспокоїв я її. — Думаю, доведеться звикнути. Що ж було далі?
— Я спитала: «Місіс Грейл, ви хочете повернути намисто?»
— Так і спитали?
— Так і спитала. Бо нічого іншого мені на думку не спало. А сказати треба було щось таке, аби зацікавити її. Це подіяло, і вона швиденько дала мені інший номер. Коли вона знову взяла трубку, я їй сказала, що хочу побачитися з нею. Вона здивувалася, тому я змушена була розповісти їй майже все. Місіс Грейл непокоїлася, що нічого не знає про Маріотта. Я здогадалася: побоюється, що Маріотт утік з її грошима кудись на південь. Ми призначили зустріч на другу годину. Я розповім їй про вас, про те, який ви розумний та обережний і що тільки ви зможете повернути її намисто, коли є хоч якийсь шанс. І так далі. Місіс Грейл дуже зацікавлена у цьому.
Я нічого не відповів — просто дивився на неї. Здається, дівчина знову образилась.
— У чім річ? Я щось не те зробила?
— Невже ви не можете збагнути? Це — справа поліції. Крім того, мене попередили, щоб я не стромляв свого носа.
— Місіс Грейл має право найняти вас коли схоче.
— Для чого?
Дівчина нетерпляче клацнула замком сумки.
— Боже! Це ж така жінка! Справжня красуня! Невже ви не розумієте… — Вона замовкла і прикусила губу. — А що за чоловік був Маріотт?
— Я його не знав. Чомусь мені здається, що його більш цікавили хлопці, ніж дівчата. Не дуже приємний тип.
— Такі, як він, подобаються жінкам.
— Деяким. А більшість — нудить від них.
— Здається, місіс Грейл він подобався. Вона часто проводила з ним час.
— Таке вона робить іще з сотнею чоловіків. Дуже мало шансів повернути намисто.
— Чому?
Я підвівся, підійшов до стіни і вдарив долонею. Дуже сильно. Стукіт друкарської машинки за стіною припинився, за мить вона знову зацокотіла. Підійшов до вікна і глянув у вузький колодязь між будинком та готелем «Менсон-Хауз». Знизу долинав запах кави, яку варили у кафе. Потім повернувся до столу, сховав пляшку, замкнув шухляду, сів та увосьме чи вдев'яте розкурив люльку. Подивився на запилену скляну поверхню столу і нарешті підвів очі на чесне, засмучене обличчя дівчини.
Таке обличчя не могло не подобатися. Шикарних блондинок — хоч греблю гати. А таке обличчя — ніколи не набридне. Я усміхнувся до неї.
— Послухайте, Енн. Вбивство Маріотта — серйозна помилка злочинців. Мисливці за коштовностями уникають цього, вони дуже рідко вдаються до вбивства. Що ж могло статися? Можливо, вони взяли з собою якогось покидька, який наковтався наркотиків і здурів од них. Чи Маріотт зробив щось необережне. Тоді хтось із злочинців й ударив його. Далі все сталося так блискавично, що вже не можна було уникнути вбивства. Думаю, діяла організована зграя, в якої є інформація про коштовності й жінок, які їх носять. Вони вимагають від своїх жертв дуже пристойний викуп, і все їм минає. Але вчора сталося вбивство. Це — нікуди не годиться. Не маю сумніву, що той, хто його вчинив, давно мертвий сам. І відпочиває собі десь на дні Тихого океану з тягарем на ногах. Що ж до намиста, то воно надійно сховане або теж на дні. Ті хлопці знають його справжню ціну. Думаю, вони сховали намисто надійно і надовго. Багато часу мине, поки хтось наважиться витягти його на світ божий. Якщо банда велика, намисто може виринути на іншому континенті. Бо сума вісім: тисяч — замала, якщо вони знають справжню ціну намиста. Але продати таку річ дуже важко… Одне я можу стверджувати напевно: наміру когось убивати в них не було.
Енн Ріордан слухала дуже уважно, трохи розкривши рота від подиву. Наче перед нею стояв Далай-Лама. Потім вона стулила губи і хитнула головою.
— Ви — неперевершений, — м'яко промовила дівчина, — але ненормальний.
Вона підвелася і взяла свою сумочку.
— Підете до неї? — спитала вона.
— Думаю, Ренделл не зможе нічого вдіяти, якщо місіс Грейл мене запросить.
— Добре. А я зустрінуся, ще з одним редактором світської хроніки і спробую витягти інформацію про це подружжя. Може, пощастить дізнатися про її коханців. Напевно ж, вони в неї є, й не один. Чи не так?
Обличчя дівчини в ореолі золотаво-рудого волосся здавалося замріяним.
— А в кого їх нема? — поцікавився я.
— У мене. Й ніколи не було.
З несподіванки я затулив рота долонею. Вона сердито блимнула на мене і рушила до дверей.
— Ви дещо забули, — сказав я навздогін.
Дівчина зупинилась і повернулася до мене.
— Що саме? — спитала, втупивши погляд у скло на столі.
— Самі добре знаєте.
Вона повернулася до столу і нахилилась до мене.
— Навіщо вони знищили людину, яка вбила Маріотта? — стиха спитала вона. — Вони ж цього не роблять.
— Тому що такі типи, як той вбивця, рано чи пізно потрапляють до поліції, де починають базікати. Бо поліція наркотики дарма не дає. Я мав на оці не вбивства взагалі, а те, що покупців вони ніколи не вбивають.
— Чому ви певні, що вбивця вживав наркотиків?
— Зовсім не певний. Але більшість гоміків охочі до них.
— О, — сказала вона, випробовуючись. Потім повільно усміхнулася: — Гадаю, ви казали про це.
Дівчина сягнула до сумки, дістала невеликий пакуночок, загорнутий у цупкий папір, і поклала на стіл.
Я узяв пакунок, зняв гумове кільце і обережно розгорнув папір. Там були три товсті цигарки. Мовчки глянув на дівчину.
— Розумію, мені не треба було їх брати, — промовила вона ледь чутно. — Але я знала, що там марихуана. Раніш їх виготовляли як самокрутки, а останнім часом у Бей-Сіті стали робити такі. Я вже не раз їх бачила. Тому й подумала, що буде негарно, коли у кишені бідолахи знайдуть марихуану.
— Ви мали забрати їх разом із портсигаром, — відказав я. — У ньому лишився пил. А те, що портсигар порожній, викликало тільки підозру.
— Я не змогла, через вас. Певно, слід було, але мужності не вистачило. Це вам не зашкодило?
— Ні, — збрехав я. — Чого б то?
— Дуже рада, — проникливо відповіла вона.
— А чому ви їх не викинули?
Дівчина стояла переді мною: сумка затиснута під пахвою, крислатий, химерний капелюшок торкався її плеча, затуляючи одне око і половину лиця, — і обмірковувала моє запитання.
— Мабуть, тому, що я дочка поліцейського, — нарешті відповіла вона. — Ми просто так не викидаємо доказів.
Вона винувато всміхнулася і зашарілась.
— Ну що ж, — сказав я. Додати було нічого. Я тільки знизав плечима.
Останні слова зависли у повітрі, мов тютюновий дим у кімнаті.
Дівчина теж мовчала, ще більше знітилась і почервоніла. Нарешті зробила відчайдушний крок і промовила:
— Мені дуже соромно! Вибачте мені, я не повинна була цього робити.
Я вдав, ніби не чую її.
Дівчина прожогом вибігла з кабінету.
Розділ 14
Я погойдався на стільці, потім торкнувся пальцем однієї з цигарок і поклав їх рівнесенько у ряд. «Докази просто так не викидають…» Що ж, отже, це — доказ. Але чого? Що Маріотт час од часу смоктав цю отруту? Людина, яку приваблювало все, що виходило за межі дозволеного. Але ж гангстери та музиканти з нічних ресторанів смалять марихуану, багато студентів університетів та дівчат, що втомилися від життя, роблять те саме. Марихуана — американський гашиш. Трава, що росте скрізь і росла завжди. А зараз вирощувати її — означає порушувати закон. Це дуже серйозно для такої великої країни, як США.
