Розшук - Дмитренко Юрій (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Це не проблема. Дістанемо. А поки давай кудись у неділю махнемо, га?
— Слухай! Можемо на човні…
Я замовк, ніби згадавши про якесь ускладнення.
— Одне тільки — на березі він. Від води близько, а вдвох не підтягнемо — важкий.
— Пхе! Ми Бугая з собою візьмемо, він його сам допре.
Бугай… Це вже щось цікаве.
В неділю зустрілися о сьомій ранку, як домовилися. По Парковому мосту дісталися на Труханів острів. Дув крижаний пронизливий вітер, і я пошкодував, що не одягнув теплої білизни, як радила сестра. Вранці встав з температурою, та “збив” її таблетками, а тепер уже напевно вона відіграється на мені.
Йшли недовго, та все ж коли крізь голі кущі верболозу побачили сіре дзеркало Матвіївської затоки, я трохи зігрівся. Навколо хоч висвисни. І що за втіха — коцюбнути в таку погоду в човні з вудкою?! Мене гріла лише думка, що недаремно згаю час. Он з Бугаєм познайомився — вже добре. Правда, в мене не було прямих доказів, що саме Федько поцупив оту пешню і що Бугай і здоровило, котрий так оригінально відчиняв сейфи,— одна особа. Однак інтуїція — теж не остання річ. Я йшов позаду, дивився новому знайомому в пласку, неозору спину й намагався уявити, як він орудував “фомкою” біля сейфа. Справжній бугай — плечі широчезні, шия воляча, аж ніби земля під ним прогинається.
Бугай підійшов до човна, скептично оглянув і підняв за ніс, як іграшку.
— Бачив? — захоплено видихнув Федько. — А що я казав?
— Може, допомогти? — запропонував я.
— Відійди, — недбало відсторонив мене рукою-лопатою здоровило і потяг човна до води. А коли він сів на весла, то загрібав так, що, здавалося, вони ось-ось тріснуть, як сірники. Човен поштовхами заковзав по воді, мало не вистрибуючи з неї.
— Ти хто такий? — раптом запитав мене Бугай.
На це запитання я чекав, тому відповів спокійно:
— На заводі вколюю. Слюсар.
— Мгм… — промимрив здоровило. Його лоб зібрався зморшками. Він думав… Що ж, нехай думає.
За цілий день ми з ним більше не перекинулися жодним словом. На відміну від Федька, здоровило був мовчуном. Проте погляд його я весь час відчував на собі…
Вдома я заліз у гарячу ванну, потім обліпився гірчичниками і взагалі віддав себе у повне розпорядження сестри — третьокурсниці медінституту, яка дуже зраділа нагоді застосувати свої знання на практиці. Я мав одужати до ранку.
Кажуть, що випадковість — прояв закономірності. Особисто для мене цей вислів, мабуть, ще певний час залишався б голою абстракцією, якби не ця зустріч.
Зранку мотався по місту в різних справах. Це був останній день для того, щоб підтягти “хвости”, бо завтра мав тимчасово перекваліфікуватися в слюсаря заводу “Червоний екскаватор”. У цій якості мені доведеться перебувати принаймні з тиждень: навряд чи Бугай або ще хтось із його компанії довше зволікатимуть з перевіркою. А на день її проведення мені треба знаходитися у цеху. Моє начальство жартувало, що за тиждень цього майже курортного відрядження лейтенант Дмитрієв нагуляє тіла. Я ж був упевнений, що, навпаки, від нервового виснаження схудну до розмірів мініатюрного експерта Вергуна.
Вечір видався морозний, вуха пощипувало добряче. Було десь після восьмої, коли я завернув до першого-ліпшого магазину за сигаретами. І мало не зіткнувся в дверях з милою тендітною дівчиною. Вона здивовано скинула маленькі вищипані брівки, у темних очах майнув якийсь наполоханий вираз. Наступної миті вона відвела погляд і мовчки пройшла повз мене.
— Пробачте, — сказав я, — здається, ми десь зустрічались.
Це було схоже на банальну спробу зав’язати знайомство. Принаймні дівчина зробила вигляд, що сприйняла мої слова саме так.
— Щось не пригадую… — недбало кинула вона своїм хрипким голосом, що так не пасував її ніжній зовнішності.
З якоїсь невідомої причини вона не хотіла мене впізнавати.
— Ну, як же… — наполягав я. — У вашому магазині того ранку, після пограбування. Згадали?
— Ах, так, так… Здрастуйте, — вона вимушено всміхнулася.
— Хіба ви сьогодні не працюєте?
— Не моя зміна. А що?
— А сюди до когось у гості приходили? — вів я далі.
— Чому ви так вирішили?
Нас штовхали. Я жестом запропонував дівчині відійти трохи вбік.
— Ну, не за покупками ж.
— А чого це я маю перед вами звітувати?! — роздратовано вигукнула дівчина. — Зрештою, ходжу, куди хочу!
— Звичайно, звичайно… — миролюбно промимрив я. — Це я так. Професійна цікавість, вибачте. Дозвольте вас трохи провести?
— Дякую, не треба, — сухо відповіла дівчина. — Я поспішаю. На все добре. — Вона різко крутонулась на підборах і за кілька секунд загубилась у натовпі перехожих.
Я провів її очима. Якась невиразна думка зринула в голові й одразу розтанула, залишивши по собі смокчуче збентеження. Спробував зосередитись, відновити той стан, що виник під впливом хвилинної розмови. Нічого не вийшло: навкруги було надто гамірно.
Облишивши марні спроби, одразу згадав про сигарети.
Покупців було повно. Біля штучного відділу зібралася довга черга: літня продавщиця, слинячи товстий палець, рахувала гроші. Дехто починав нервувати.
— Хіба не можна зробити це після закриття магазину? — з надривом вигукнув інтелігентного вигляду чоловік у легковажному для такого морозу капелюсі.
— Не можна! — відрізала продавщиця. — Що ж мені тут до ночі сидіти?
— Але ж зараз у вас робочий час, — пробивався до її сумління “капелюх”.
— От я й працюю, — незворушно пояснила продавщиця. — Не заважайте! Бо доведеться перераховувати.
Цей аргумент змусив “капелюха” замовкнути.
Хвилин через двадцять я попрямував до тролейбусної зупинки. З голови не йшла зустріч з нафарбованою красунею. Якось дивно вона себе поводила. Знову відчув оте смокчуче збентеження. Дійшовши до зупинки, викинув недопалок в урну і повернув назад.
Але магазин був уже, зачинений. Довелося відкласти з’ясування на завтра.
Про пограбування магазгину я дізнався наступного дня, коли після зміни в цеху подзвонив у райвідділ доповісти про свої трудові звершення. Пограбували той самий, де я купував сигарети. Злочинці забрали із сейфа майже шість тисяч карбованців.
Той стан, що ніяк не давався вчора, раптом охопив мене. Мозок лихоманково запрацював, ніби надолужуючи згаяне. Згадалася нафарбована красуня, наполоханий вираз, що майнув у її очах у першу мить нашої зустрічі, замиготів наслинений товстий палець продавщиці, яка рахувала гроші… А чи не приходила моя знайома з хрипким голосом для того, щоб дізнатись, яка виручка залишається на ніч у сейфі? А чи не відвідувала вона інші магазини напередодні їх пограбування?
Мене аж розпирало від різних припущень і здогадів. Я поїхав у райвідділ, щоб поділитися ними з майором Кожухарем.
Як не був заклопотаний, помітив якогось жевжика в джинсах, модній куртці-фуфайці й пижиковій шапці. Він ув’язався за мною ще на тролейбусній зупинці. Цікаво. Невже від тих? Щоб пересвідчитись, почав пробиратися до виходу. Жевжик попхався за мною, нахабно дихаючи в потилицю. Отже, вирішили перевірити у такий спосіб. Мабуть, чимчикує за мною від самої заводської прохідної. І як я його відразу не помітив? Що ж, візит у райвідділ доведеться відкласти. Зорієнтувавшись, намітив план дій.
Я міг би відірватися від свого почесного ескорту, але в даному випадку мусив слідкувати, щоб той не відірвався від мене. В гастрономі купив пляшку горілки. Мабуть, жевжику набридло удавати з себе нишпорку або шийка пляшки, що стирчала з бічної кишені мого пальта, переконала його в тому, що має справу із “своїм” хлопцем, — на вулиці він підійшов до мене.
— Діло є.
Я зміряв його поглядом:
— Щось раніше твою пику не зустрічав.
— Від Бугая, — коротко пояснив жевжик.
Виходить, Бугаю набридло потіти з “фомкою”, вирішив залучити спеціаліста, тобто мене. Пречудово.
— Валяй, — сказав я.
— Треба спіймати “тачку”. Поїдеш зі мною.
— Куди?
— Побачиш.
Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Треба якось попередити хлопців.
