Розшук - Дмитренко Юрій (электронные книги без регистрации .txt) 📗

— Ви Валерій Сергійович?

— Так… — чоловік вичікувально дивився на мене, не запрошуючи пройти в кімнату.

— Хотів з вами поговорити, — сказав я, передумавши одразу діставати з кишені службове посвідчення.

— З якого приводу? — не дуже люб’язно спитав Кочевський.

Найпростіше було запитати: “Чи не ви робили оту “фомку”, якою в пограбованих магазинах зламували сейфи?” Але тоді розмови скоріше за все взагалі не вийшло б. А Кочевський так само запитально, вичікувально і трохи насторожено дивився на мене, стоячи на порозі. Ситуація складалася незручна, та я ніяк не міг знайти вихід з неї.

— Розумієте… Хотів звернутися до вас із невеличким проханням. Але, може, дозволите увійти?

Кочевський не поворухнувся.

— Я вас бачу вперше. Яке у вас може бути до мене прохання?

Довелося-таки лізти в кишеню за посвідченням.

— З міліції? — на обличчі господаря не відбилося ні подиву, ні невдоволення.

— Так, мені потрібна ваша допомога.

— Допомога?

— Дозвольте все ж таки ввійти. Незручно розмовляти отак.

Ніби отямившись, Кочевський зробив крок назад.

— Прошу. Тільки в кімнаті не прибрано. То, може, краще на кухні?

— Все одно.

Кухня була маленька, метрів п’ять. В умивальнику височіла піраміда брудного посуду. Підлога вкрита пилом. Відчувалася відсутність господині.

— А де ж дружина? — запитав я.

Обличчя Кочевського спохмурніло.

— Це вас не обходить. То чим я можу вам допомогти?

Весь план розмови, до якої я мав надію залучити і дружину Кочевського, руйнувався. Доводилося перебудовуватися на ходу.

— Валерію Сергійовичу, одразу хочу сказати, що прийшов я до вас як до консультанта, чи що, — почав я, важко добираючи потрібні слова. Як його не наполохати? Як прихилити до відвертості? Он який настовбурчений. Та це, мабуть, через сімейні чвари. — Скажіть, вам не доводилося останнім часом виконувати на роботі чиєсь замовлення?

Погляд господаря став напруженим, колючим.

— Не розумію, про що ви. На роботі я виконую тільки одні замовлення — свого начальства.

Чорт його знає, з якого боку підійти. Вже насторожився. Невже таки він? І я зважився на прямолінійність.

— В місті відбулося кілька пограбувань магазинів, — помітивши, як звелися плечі Кочевського, поспішив додати: — Вас особисто ми ні в чому не підозрюємо. Принаймні, поки що. Але деякі речі необхідно з’ясувати.

— При чому тут я?

— На місці одного із пограбувань знайдено “фомку”, тобто невеликого ломика. Він виготовлений приблизно місяць тому. З металу рідкісної марки. Такий метал теж приблизно місяць тому надійшов на ваш завод. І працювали з ним ви, Валерію Сергійовичу.

— То ви вважаєте?.. — аж трохи підвівся Кочевський.

— Заспокойтеся. Нічого такого я ще не вважаю. Але погодьтеся, такий збіг треба якось пояснити. Тому я й питаю, на чиє замовлення ви зробили отого ломика? Зрозумійте, відповідь повинна бути вичерпною, відвертою і конкретною.

На лобі Кочевського виступили краплини поту. Він витер їх долонею, зчепив прив’ялені часом і роботою пальці, потовщені в суглобах.

— Все одне до одного… — видихнув він. — Але ж не повірите!

— Чому? Якщо скажете правду…

— Саме правді й не повірите. Не точив я ніякого ломика. Не точив!

— А що ж тоді точили?

— Пешню. Лунки пробивати для підльодного лову.

— Хто замовляв?

— Для себе робив. Для себе! — Кочевський пригнув голову, запустив пальці в сиве поріділе волосся, різко випростався, скинув на мене сповнені відчаю очі. — Вірите?

— Якщо повірити в це, то виходить, що ви…

— От бачите, — перебив мене Кочевський і знову зчепив пальці, хруснув суглобами. — Заплуталося все до біса… Я ж розумію, докази проти мене. Але не причетний я до цих пограбувань, слово честі, не причетний! Вкрали в мене ту пешню. В пивнушці вкрали. Зайшов пару кухлів перехилити, біля столика її примостив. А потім глянув — нема.

— Самі зайшли чи з кимось?

— Зайшов сам, але вже в пивнушці зустрів товариша по роботі, Миколу Чепігу. Але на нього не думайте. Це не та людина. Я його добре знаю, вже десять років разом працюємо.

— Багато випили?

— Та добряче…

— І не тільки пиво, так?

— Було…

Розповідь Кочевського здалася мені щирою. Але хто ж поцупив пешню? Микола Чепіга, до якого я навідався того ж вечора, виявився міцним чоловіком років тридцяти п’яти з хвилястою копицею білявого волосся. Він тоді, в пивнушці, був тверезішим, тому пригадав, що до їх столика підходив якийсь миршавенький парубійко, питав, чи можна кухлі забрати.

— Спитав та й відійшов, бо ми з Валерою мали намір ще по одному…

— І частенько ви до тієї пивнушки навідуєтесь?

— Так щоб… не дуже, — повів очима Чепіга на дружину, яка саме зайшла до кімнати, несучи в руках піднос зі склянками чаю.

— Слухайте його більше! — сказала дружина. — Мало не щовечора там пропадає, щоб її розірвало, ту пивнушку кляту!

— Тасю, не компрометуй, — відбувся Чепіга жартом.

— Сам себе компрометуєш, — дружина поставила на стіл склянки, підсунула одну мені. — Пийте, прошу. Ось варення. Полуничне. — Знову глянула на чоловіка. — Коли ми з тобою востаннє в кіно ходили, пам’ятаєш? Я — ні. Ось нехай тобі соромно стане перед товаришем інспектором. Надудлиться отого пива, мало не лусне, прийде додому і на бокову. Нащо мені такий чоловік, га? Ви вже пробачте,— звернулася жінка до мене, — що я при вас таке кажу, та нема вже сил ніяких. Може, ви на нього вплинете.

Коли вона знову вийшла на кухню, Чепіга полегшено зітхнув.

— Зустрічали ще того парубійка? — запитав я, посьорбуючи чай.

— Кілька разів. Особливо не приглядався. Тільки коли на очі потрапляв. Народу там буває багато.

— Якісь особливі “прикмети не розгледіли? Крім того, що миршавий.

Чепіга наморщив лоба, пригадуючи.

— Вуха стирчать, немов у кажана. І одне око чи то мружить весь час, чи воно в нього менше…

Пивнушка знаходилася в напівпідвальному приміщенні. Вікна були зачинені, вентиляції не відчувалося ніякої, у спертому повітрі клубочився тютюновий дим. Крізь цей туман я все-таки розгледів за одним із столиків капловухого парубійка з примруженим оком. Він меланхолійно потягував із кухля пиво, поруч стояв іще один повний.

Я влаштувався поруч, безцеремонно відсунув кухоль капловухого, дістав з кишені загорнуту в газету жирну тараню і почав її старанно чистити. Капловухий тут же прикипів до неї поглядом.

— Хочеш?— простягнув йому шматок.

— Ну!

Він швидко роздер свою частину на малесенькі часточки і почав ласувати, запиваючи пивом і крекчучи від задоволення.

— Благодать! — видихнув по хвилі. — Де ти її взяв таку? Аж прозора.

— З власного улову, — сказав я, обережно, маленькими ковтками відпиваючи холодне пиво: зранку трохи боліло горло. Така робота, що й похворіти ніколи.

— Рибалка, значить? — продемонстрував свою здатність до логічного мислення капловухий і несподівано ляснув мене по плечу. —Рибалка рибалку здалеку бачить! — вишкірив рідкі зуби в хмільній посмішці. — Я теж люблю це діло.

Замріяно втупившись кудись мені за спину, підпер щоку рукою:

— Світанок… туман по річці стелеться… а ти сидиш з вудкою і гіпнотизуєш поплавок… Благодать! І жодної пики навколо. А ще краще взимку з ополонки…

Він перевів погляд на мене.

— Ти любиш — із ополонки?

— Це, можна сказати, моя пристрасть. Якщо хочеш знати, то справжня тараня виходить лише з ляща, якого витяг на мормишку, — бовкнув я експромтом, не маючи ніякого уявлення, чи клює лящ на мормишку і що воно взагалі таке — мормишка. На розширення своїх риболовецьких знань не було часу. Щоб переключити увагу капловухого з можливого промаху на інше, поспішив додати: — Зробив ополонку — і вперед! А повітря! А сто грамів!..

— Благодать! — гигикнув хлопець. — Ти, бачу, в цій справі петраєш. Як Дніпро стане, підемо разом, згода?

— Гаразд. Ти мені одразу сподобався. От тільки пешні немає.