Розшук - Дмитренко Юрій (электронные книги без регистрации .txt) 📗

Повість та оповідання

Для середнього та старшого шкільного віку

Художник ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Упорядник СЕРГІЙ ІВАНЮК

Рецензент кандидат філологічних наук ПАВЛО РУДЯКОВ

Іван Логвиненко

БЕРІЗКА

Оповідання

Сіявся дрібний дощ, що його любовно називають хазяйським. Він сік по довгій шинелі лейтенанта Смоляка, проникав під капюшон, холодними цівками стікав на розпашілу шию. Це було неприємно, але сідати в автобус лейтенантові не хотілося. Волів побути на самоті, щоб ніхто не переривав плину споминів.

Смоляк повертався з високого стрімкого берега над річкою, де під білокорою березою похована його рятувальниця — вівчарка Сігма.

Він неквапно ішов під рясним дощем і згадував розумницю Сігму.

А ще лейтенант думав про те, що вже ніколи не візьметься за виховання службового собаки. Нехай краще тим займається молодий провідник Дробот. Він закінчив спеціальну школу собаківництва, любив тварин. Одразу по загибелі Сігми Дробот про щось довго шепотівся наодинці з майором Сторожуком, потім кудись щез на кілька діб і повернувся з кумедним цуценям, яке назвав Берізкою. Цуценя виросло, стало сильною вівчаркою, яка мала прекрасний нюх і реакцію.

Ясна річ, Смоляк здогадувався, що Берізка — онука його улюблениці, але знаку не подавав. Ревниво очікував, як вона виявить себе у серйозному ділі. І от саме сьогодні лейтенант Дробот має повернутись із небезпечного завдання.

…Слід Берізка взяла одразу, і лейтенант ледве встигав за нею. Дробот був задоволений, що слід повів манівцями, а не трасою, бо там його легко згубити. А тут, особливо на мокрій землі, все видно. Ось вони — відбитки черевиків. За ними можна встановити зріст злочинців, особливості ходи, навіть приблизно вік. А то вже не так і мало. Безперечно, цим займуться фахівці, викликані провідником по рації. У них же з Берізкою інша мета — вперед і швидше. Поки не загубився слід, поки втікачі не скористались якимось транспортом.

Їх троє. Ось сліди першого — ступня велика, крок широкий. Отже, людина височенька. Другий слід дає менше інформації. Хоч… Лівий каблук трохи стоптаний. Третій — дрібний, вузький. Коли передні прискорювали крок, останній поспішав за ними підтюпцем.

Сліди повернули у клин свіжоскошеної люцерни і тут загубилися. Збивав зі сліду і гомінливий струмок, що вливався у став.

Берізка не пішла через кладку, а впевнено повернула за водою, пробігла хвилин п’ять і перестрибнула через струмок. Дробот з розгону перескочив двометровий рівчак. І от уже години з півтори Берізка веде його лісом. Під крислатими лапами сосен натренованим оком схопив: зупинилися, відпочивали. Прим’ята трава, три недопалки і якийсь картонний чотирикутник. Придивився — ніби ярлик. “Ярлик з украденої речі”, — подумав.

З лоба капав піт, нили натруджені ноги. А затримуватись не можна.

Вівчарка пришвидшила біг. Можливо, там, за молодим сосняком, доведеться вступити у поєдинок.

Провідник знав — за ним поспішає товариш, прикриває його. Але чи встигне? Про всяк випадок перехопив повідець лівою рукою, правою дістав пістолет. Вискочили за сосняк. А там… блищала вимита дощем асфальтівка.

Берізка смикнула поводок праворуч, повернула назад, ткнулася в обніжок, де валялися такі ж, як і в лісі, три недопалки. Зупинилась. Підвела голову і винувато глянула на лейтенанта…

…Через дві години старший оперативної групи лейтенант Смоляк підбивав підсумки:

— Напад на сторожа і пограбування магазину вчинено на світанку, десь о четвертій–п’ятій годині. Злочинців було троє. Вони накинулися на сторожа, зв’язали його й затягли у підсобку. Зараз, після надання медичної допомоги, стан його задовільний. Але назвати жодної прикмети злочинців не може, бо не бачив їх.

Викрадено речей — годинників, фотоапаратів, одягу — на значну суму. Відходили полем до ставу, потім лісом до траси. Там зупинили попутну машину. Поїхали або в напрямку обласного центру, або у протилежний бік — уздовж залізничної магістралі Київ–Ростов.

У магазині один із злочинців, очевидно, переодягся у нове пальто — в кутку валялася формена шинель учня гірничо-промислового училища. У продовольчому відділі магазину грабіжники випили півлітра горілки. Закусили ковбасою і сиром. На одному з недоїдених шматочків сиру залишилися сліди зубів. Відбитків пальців на пляшці експерт не виявив.

На шляху, яким відходили злодії, знайдено шість недопалків і ярлик од викраденого фотоапарата.

Всі речові докази прошу негайно надіслати у лабораторію. І останнє. На підкладці шинелі помітні бліді залишки якогось напису. Напевно, то було прізвище її власника. Експерти мусять докласти максимум зусиль, щоб прочитати напис.

Сторож, коли його зв’язали, чув розмову:

“Довго гаємося. Нік може спізнитись на поїзд”, — сказав один.

“Встигну”, — відповів той.

Отож прізвисько одного з грабіжників — Нік.

На трасу відряджено групу оперативників, яка разом із працівниками постів державтоінспекції виявить усі автомашини, що проходили в обох напрямках після шостої години ранку.

— Частина нашої групи залишається в селі. Треба поцікавитись, які нові люди останнім часом приїжджали до села, чи відвідували магазин.

Ми з Дроботом і собакою-шукачем їдемо на трасу. Експерт із вилученими речовими доказами — до обласного центру, — закінчив Смоляк.

— А може, Нік відомий і в інших районах та областях? Варто перевірити, — запропонував дільничний уповноважений.

— Я вже про це повідомив в управління, — відповів Смоляк.

— Треба повідомити наших товаришів на залізниці, — додав Дробот.

— Правильно. Грабіжники, щоб замести сліди, могли сісти на перший-ліпший поїзд. Про це по рації передамо з траси, — підтримав Смоляк Дробота.

Потім доповідав автоінспектор Карпенко.

— З шостої до десятої години у напрямку обласного центру пройшло сто двадцять сім автомашин. Номери записані. До залізничної магістралі пройшло лише десять машин. Три порожняком, п’ять були з будівельними матеріалами. Останнім проїхав мій знайомий — громадський автоінспектор. А в машині ГАЗ-51 номер 28–37, що пройшла о восьмій годині, в кабіні поруч з шофером сидів кремезний молодик років двадцяти п’яти, у новому сірому пальті, у кузові під тентом — ще двоє. Я звернув увагу, що, проїжджаючи біля поста, вони повідверталися. Я вже довідався, що ця машина належить Калинівському відділенню “Сільгосптехніки”. Півгодини тому прибула у гараж.

— Яка відстань до Калинівки? — запитав Смоляк.

— Сорок п’ять кілометрів.

— Подзвоніть на лінійні пости залізничної лінії, повідомте про злочин, зорієнтуйте їх на розшук злочинців, — наказав Смоляк. — А я їду до Калинівки.

…Михайло Кичатий присів на краєчок стільця. Грубими, замащеними мазутом пальцями погладжував коліна.

— Я й сам помітив, що тут не все гаразд, — пояснював Смоляку, — та пізно. Особливо тоді, як ті двоє, у кузові, постукали по кабіні і попросили зупинитися біля перехрестя. Сказали, що їм треба ліворуч. А мені подарували сорочку. Вона й зараз у кабіні. Гарна сорочка. У целофановому пакеті. Модна. Саме таку я давно шукав, та не траплялася. А тут — як знахідка. Іще вони зажадали, щоб про них нікому не плескав. Коли виїхав я на пагорбок, поглянув на перехрестя: їх там уже не було. Ліворуч — теж. Куди ж вони поділися? Дивлюсь, а вони без дороги, без стежки полем так і чешуть. Прибув у гараж, поставив машину, хотів начальству доповісти. Директора немає, механік у відрядженні. Тут телефоністка передала, щоб нікуди не відлучався.