Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— А я в кабінеті не лишаю, я до туалету виношу.
— Тиць-Гриць!.. Щезни!
На сьогодні пронесло. До Генерала Старий, звичайно, піде, але доповість йому про мою версію у прийнятній для начальства формі. Треба подумати, де ж їх шукати, ті негативи. В общазі? Порожній номер. Народ там простий і безхитрісний, а от у речах сусіда понишпорити — то на раз. Такі от кулібіни, як той самий бригадир, до будь-якого замка швиденько ключ підберуть. І не задля того, щоб вкрасти, а на випадок, якщо там у заначці пляшка лежить.
Родичів у нього немає, друзів, здається, теж… колегам такі скарби не довіряють, ці першими носа встромлять і скрізь роздзвонять. На Дикому Заході фотограф поклав би свої негативи до якого-небудь банку — і горя не знав би. А у нас такий номер не проходить. У нас для трудящих виключно ощадкаса, а туди жодних предметів на зберігання не приймають.
Стоп! Ломбард! Тоді має бути квитанція на здачу під заставу якої-небудь старовинної шкатулки з подвійним дном. Якщо він цю квитанцію зберігав у себе вдома або на роботі, я її знайду. А якщо вона була у нього в кишені? Тоді — ой! Ні, можна, правда, зазирнути у книгу реєстрації, оформити вилучення… але і це, здається, артіль «Даремна праця».
І раптом я смиконувся так, наче мені хто жменю жару за комір сипонув. Ключі! Ключі від «гостинки», лабораторії та сейфу. Ми їх так і не знайшли, як, до речі, і кофр з апаратурою, і одяг. Що заважало вбивці спокійненько прослизнути до гуртожитку і зробити там ретельний обшук ще до нашої появи задля вилучення негативів? Зануда-вахтер, наприклад. Але їх там троє, а допитав я фактично лише одного. Плюс — це ж не військовий склад, можна спокійно пройти «стежкою Амура» — через туалет на другому поверсі. Але це якщо знаєш дорогу. Хоча варіант геніальний, особливо для пізньої пори. Як хтось побачить, то все одно тривоги не здійме. А в коридорах достатньо перевзутися у капці і обмотати голову великим рушником, щоби навіть стукачка-прибиральниця подумала, що це якась новенька з душу вертається. Що ж, доведеться ще раз потрусити общагу, тільки цього разу вже без стрілянини та інших шумових ефектів.
Не встиг подумати, що варто було би постукати по дерев'яному, як розчинилися двері і до мого кабінетику власною персоною вплив замполіт. У руках у нього була велика тека із чорного дерматину, з якої стирчали ріжки паперів.
— Сирота, у тебе недостача по двох бойових патронах, пиши пояснення.
— Здрастуйте, товаришу полковник! Сідайте, будь ласка. Вибачайте, що накурено, я зараз кватирку відчиню.
— Привіт, привіт, Сирота. Не заговорюй зуби. Де бойові патрони?
— Вибачайте, але це ж компетенція зама по вогневій. Чи може, якась нова інструкція вийшла, що ви за цю справу взялися?
— У нас у державі позапартійних справ немає, Сирота, щоб ти знав! Якщо ми є керівна і спрямовуюча сила, то нам інструкція до дії не потрібна.
— От добре, що ви нагадали, товаришу полковник, стосовно керівництва до дії. Що ж ви так кепсько спрямовуєте, що у країні народжуваність падає?
— Я так здогадався, Сирота, що це ти знову знущаєшся над КПРС. Обдумаю і зроблю висновки. А щодо зама по вогневій, так він захворів, на бюлетені. І я вирішив, так би мовити, в порядку партійної ініціативи перевірити звітність з використання боєприпасів. Так де два патрони?
О Господи, я за цими сексуальними маніяками зовсім забув відбрехатися за ті набої, що відстріляв у общазі. Доведеться імпровізувати.
— А, ці, товаришу полковник? Використані як попереджувальні постріли вгору. Згідно з інструкцією про порядок застосування службової зброї працівниками міліції.
— Ну, і де ж твій рапорт з резолюцією начальника Управління?
— Та ви знаєте, товаришу полковник, це ж тільки вчора увечері було.
— І кого це ти попереджував? І де?
— Ближче не встановлених хуліганів. Напали на перехожого. До речі, біля вашого будинку. І знаєте, товаришу полковник, оце я зараз подумав, що вони його з вами переплутали. Бо дуже він був на вас схожий, тільки що в цивільному. Я ж тому таких кардинальних заходів і вжив, бо теж спочатку помилився. А це ж ганьба, коли дрібні хулігани міліцейського полковника б'ють!
— Затримав хоч одного?
— Та де там! Рвонули після пострілів, як ті зайці, навіть роздивитися толком не встиг.
— А той, на котрого напали?
— А він теж чогось утік. Отут я і зрозумів, що це не ви. А що, не треба було стріляти?
— Ні, ну… звичайно… якщо згідно з інструкцією і в такій ситуації… ти хоч гільзи підібрав?
— Шукав, товаришу полковник. Слово честі. Але по-перше, темно, а по-друге, там водозлив, либонь, під решітку закотилися.
— Кажеш, на мене був схожий?
— Не зійти мені з цього місця. Ну, а якщо вже я вас переплутав, то хуліганам і сам Бог велів…
— Добре, Сирота, зробимо так: ти минулого разу, коли чергував, на виїзді зробив один попереджувальний постріл, так я туди припишу ще ці два, щоб було три. Аби перевіряючі знали, що у нас інструкції виконуються…
— І перевиконуються, товаришу полковник!
— На що натякаєш, Сирота?
— Та ні, то я за інерцією. Знаєте, на всіх перехрестях гасла порозвішували: виконаємо і перевиконаємо. А я ще саме по розслідуванню маю справу з рекордистами… себто, рекордсменами. Передовиками соцзмагання, одне слово. От і вихопилося.
— Дивись, Сирота, щось у тебе все дуже легко вихоплюється: як не слово, то зброя.
Такого афоризму від нашого партійного бюрократа я не сподівався. Але той, здається, сам не второпав, що сказав. Повернувся і вийшов… ні, не вийшов, а виніс свою папочку з рапортами і формулярами.
Я зачекав кілька хвилин і теж вибрався з кабінетику.
Повз двері Старого йшов навшпиньки і навіть дихати перестав. Не допомогло. Ледь я перейшов на нормальний крок і з шумом видихнув застояне в легенях повітря, як за спиною почулося:
— Сирота, зайди!
— А я саме до вас і збирався.
— Спиною вперед, колінами назад? Сідай, розказуй.
Довелося визнати, що доповідати, в принципі, нічого. Бо, мовляв, не всі свідки виявилися під рукою і так далі, і таке інше.
— Та я тебе, Сирота, власне, не для того викликав. Просто минулого разу забув сказати, мабуть, старішаю. Ти мені згадував про інформацію в матеріалах ДСК (для службового користування — авт.) — ну, оту «парашу» про московського вченого і його гулящу жінку.
— Було, товаришу підполковник. А що, розробити версію?
— Як казав Чапаєв, тільки не той, з кіно, а справжній, наплювати і забути. Не було дурної жінки і рогатого вченого. Все це конторські вигадали в порядку профілактики. Аби зменшити небажані контакти наших людей з іноземними туристами.
— Тьху ти! Робити їм нема чого, чи що?
— Не скажи! Вони ці плітки не навмання розпускають. Пам'ятаєш, років з десять тому, ти ще в Університеті вчився, гуляла така історія про маму, яка свою неповнолітню доньку на дикому пляжі вистежила. А її, цю маму, доньчині приятелі тут-таки й порішили.
— Щось таке було, всі базари гули.
— Так от, виявляється, то конторські перевіряли швидкість поширення пліток і анекдотів по території Радянського Союзу. Запустили цю мульку, приміром, у Калінінграді і фіксували уважно, коли вона до Владивостоку дійде. А щодо профілактики, то вже це ти мусиш добре пам'ятати. Десь у ті самі роки стаття була в «Комсомолці» про радянську студентку, яка вийшла заміж за араба, поїхала до нього на батьківщину, а він її до гарему іншого араба продав.
— Ще б не пам'ятати! Така сенсація вийшла, куди тобі Тунгуський метеорит зі сніговою людиною.
— Так ото ж! Статтю всі запам'ятали, а те, що за два тижні дрібним шрифтом спростування було на три рядочки, мало хто помітив. Теж, виявляється, конторські постаралися. Профілактика небажаних контактів на статевому грунті.
— Слава Богу, товаришу підполковник! Бо мені аж недобре стало, коли подумав, що у версію іноземних порнографів конторські обов'язково ж влізуть, а при них же — ані матюкнись, ані висякайся.
