Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗
Коньяк, навіть у його ерзац-виданні, позитивно відрізняється від горілки тим, що після першої фази сп'яніння діє приблизно так, як і кава. Розум чистий, вимова бездоганна, думки не спотикаються… це вже, звичайно, потім, коли проґавиш відповідний момент, раптом вирубаєшся і падаєш фізією в салат чи що там ближче. Тому за перекуром ми з експертом дійшли цікавих висновків стосовно ймовірної особистості вбивці:
— брак фізичної сили компенсується залізною витримкою;
— крім акуратності розтинання, на користь цього припущення говорить той факт, що фотографу завдали один-єдиний удар;
— якби бідолаху зарізали у стані афекту, без заздалегідь обдуманого наміру, то вдарили б його як мінімум кілька, а то й кільканадцять разів;
— крім самовпевненості, вбивцю вирізняє ще й зухвалість. Відсутність отого самого фрагменту може справді бути відвертим натяком, у якому напрямі вести слідство;
— аз іншого боку, це може бути спробою збити нас із пантелику. Доки ми шукатимемо вбивцю серед покинутих жінок або зраджених чоловіків, інші версії, наприклад, шантаж за допомогою фотографій, відійдуть у тінь.
Того дня я, звичайно, доповідати начальству не наважився. Воно хоч і ставиться зі зрозумінням до таких дрібних порушень дисципліни, але різницю між «остограмитись» і «опівлітритись» просікає чітко, з відповідними оргвисновками. Тому всі новини я залишив на наступний ранок, аби з'явитися на ясні очі Старого чистеньким, свіженьким і зелененьким, як парниковий огірок.
— Не люблю я, як мені бандити натяки роблять, — пробурчав Старий, коли я виклав йому висновки судмедекспертизи. — Інші версії у тебе є? Чого мовчиш? А по цій, сексуальній, що ти можеш сказати?
— Були там чутки про якийсь давній скандал, товаришу підполковник.
— Були!.. Чутки!.. Одна баба казала! В бані! Саме коли я голову намилив, тому її не роздивився. Сирота, то не розмова. Офіційні сигнали надходили? У місцевком, профком, дирекцію на нього скаржилися? Під гуртожитком морду не били? На службі істерик не влаштовували? А що, до речі, твій психіатр каже? Ти з ним говорив?
— Була розмова.
— Значить — була і загула. Більше ти на нього не виходив, можеш не виправдовуватися. От бачиш, у тебе не слідство, а куряча любов: галасу багато, пір'я летить, а результат? Золоті яйця тільки у казках несуть. А так — по рублю за десяток. Не варто й дупу дерти.
— Докладу зусиль, товаришу підполковник. Ви тільки мені підкажіть, яку я маю любов зобразити?
— А таку, щоб навіть півні неслися, філософ!
Я не став розвивати тему, бо коли Старий обзивав мене моєю базовою освітою, то найліпше було помовчати.
Мій друг психіатр, на відміну від Старого, почуття гумору не втрачав ніколи. І навіть у найскладніші хвилини свого життя виглядав бадьорим, підтягнутим і впевненим у собі і обов'язковому торжестві справедливості.
— Тут я, друже, дещо про твого фетишиста накопав. Але для початку нам з тобою треба вирішити, хто він: чиясь випадкова жертва, жертва власного збочення чи, нарешті, жертва своєї жертви?
— Борисе, не говори красиво. Кажи по-люд-ськи. Бо у мене на твої психіатричні терміни сірої речовини бракує.
— Будь ласка. Припустимо, твій фотограф — класичний фетишист. Йому не потрібні нормальні інтимні стосунки з живими жінками. Його збочення полягає у тому, що він одержує задоволення, викрадаючи предмети для своєї колекції або перебираючи їх на самоті. Далі пояснювати?
— Спасибі, второпав ще минулого разу.
— Ну от бачиш! У цьому випадку імена на бирочках не грають жодної ролі. Він їх може сам вигадувати, бо це гра. Розумієш, хвороблива, але гра. Тут важливі лише дати і час, коли він краде черговий предмет своєї пристрасті.
— Борисе, повторюєшся. До криміналу це не мас стосунку. Ти сам мені казав колись, що світ сексуальних відхилень фактично безмежний. А мене цікавить убивство, розумієш. Убивство. І не абстрактне, а конкретне.
— Пробач. Тоді як тобі подобається от такий варіант: твій фотограф потай убиває жінок і забирає на пам'ять деталі їхнього туалету. Аналогічних фактів у літературі достатньо. От Здіслав Мархвіцький, наприклад…
— Докторе, ти мені своїм ляхом вже дірку в голові зробив.
— Не буду. Ти спробуй співставити дати на бирочках із датами загибелі або таємничого зникнення молодих жінок у Києві та околицях.
— Вже. Вже, знав би ти, я сам на цю версію вийшов. У нас, звичайно, не Скотланд-Ярд і я не ІНерлок Холмс, але такої кількості вбитих і навіть зниклих жінок за звітний період просто не зареєстровано. Ще щось у тебе є?
— А у тебе? Ти ж обіцяв нову інформацію.
Тут я розповів Борисові все, що встановили прозектори, включно з наявністю відсутності важливого фрагменту останків. І він миттю споважнів.
— Олексо, а якщо той, кого ти шукаєш, набагато страшніший за оцього бідолашного фетишиста чи навіть шантажиста? Ви ж зі своїм експертом головного не зрозуміли: вбивця не тому все без поспіху робив, що у нього нерви залізні, а тому, що це йому подобалося. Розтягував задоволення.
Я сказав: «Ой!» і вилаявся. Бо якщо мій друг має рацію, то важко навіть уявити, чим це обернеться. Борис одразу відчув мій стан і спробував заспокоїти:
— Ну, це не обов'язково. Він міг бути звичайнісіньким вуайєристом, тільки ще й фотографував парочки коханців під час дійства, наприклад, на тому ж Трухановому острові чи у приміській зоні.
— А вони це засікли, відловили його, вбили і пошаткували на «бефстроганов». А потім привезли все це на Лук'янівку і там порозкидали. Геніальна версія!.. Ледь не забув! Перед цим вони пригостили свою жертву шампанським і дали закусити салатом олів'є та домашнім тортиком. Ні, друже, тут і справді, як у тій приказці: «Пішов по шерсть, повернувся стриженим». І це не тільки вбитого стосується, а й мене теж. Ой, здається час брати за душу представників другої найдревнішої професії.
Наша наступна зустріч з редактором заводської газети розпочалася на суто офіційній ноті:
— Все, що я мав сказати, товаришу капітан, я вам сказав минулого разу. Більш нічого додати не зможу.
— Прекрасно! Тобто, чудово, що у вас хороша пам'ять, що ви одразу все пригадуєте і ніколи нічого не забуваєте. На цьому ваші функції свідка будемо вважати вичерпаними. Але даруйте, є ще одна службова необхідність. І це навіть не остання данина покійному колезі, а обов'язкова процесуальна вимога. Оскільки жодних родичів — ані ближніх, ані дальніх — у небіжчика не виявлено, то на вас покладається вимога провести акт опізнання. Тим більше, що, як ви вже десь у коридорах чули, труп ми вже віднайшли.
— А він не дуже?… Бо я, знаєте, не люблю мертвяків.
— Не будемо поки що вдаватися в деталі, скажу, що його вбили ударом ножа у серце, а решту ви побачите. Поїзд, в усякому разі, тут не фігурує.
Запропоноване редакторові видовище могло збити з ніг навіть декого з досвідчених сискарів. А що вже казати про пересічного громадянина. Ми удвох із санітаром відтягли напівзомлілого журналіста до туалету, а самі вийшли перекурити на свіже повітря. Крізь вуличний гамір з глибини моргу виразно проривалися характерні звуки. Коли редактор, заточуючись і тримаючись руками за стіну, виповз на пленер, від його зверхньості не лишилося і сліду. Він тільки поцікавився, що від нього вимагається.
— Вимагається відповідь. Фактично на одне запитання. Але під протокол і у нас в Управлінні.
— Як казав той — поїхали…
По дорозі до Управи я, щоправда, зробив зупинку на Львівській, аби привести свідка до остаточної тями традиційним методом: три подвійні кави без цукру. Подіяло… В усякому разі, коли ми дісталися до мого кабінетику, руки у редактора вже не тремтіли.
— Під час обшуку в «гостинці», де жив ваш співробітник, серед одягу було виявлено колекцію з кільканадцяти жіночих трусів різних кольорів, розмірів та фасонів. Як ви можете це пояснити?
— Я знаю, що це. Бо я їх бачив. З півроку тому ми святкували його день народження. Сорок років дядькові стукнуло. Вважайте, рубіжна дата. Дирекція кошти виділила. Ми добряче у «Динамо» посиділи, погоцали. Потім народ по хатах, а ми з іменинником в общагу. Я теж у малосімейці живу, тільки трьома поверхами вище.
