Комедія з убивством - Лапікура Валерій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— Спасибі. Ви нам дуже допомогли. А скажіть, отих ваших заводських, котрі у сорок п'яту на чай з кавою бігали, як мені знайти, бодай хоч пару?
Жіночка помовчала, поворушила губами, закотила очі до стелі і нарешті «виродила»:
— Ні, либонь уже жодної тут нема. У нас на заводі, знаєте як? Або заміж за киянина вискакує з пропискою, або назад на село. Не тримаються за роботу зараз. Не те, що колись. Як я молодою була, то мені оця койка раєм здавалася. А тепер і «гостинки», і по двоє в кімнаті, і душ внизу, в баню не треба ходити. А не держаться.
Я відчинив двері, проводжаючи заслуженого техроба. І в цей час повз нас простукало копитцями довгоноге створіннячко з перефарбованою до невпізнання гривкою. Мені здалося, що це Червона Шапочка замаскувалася. Я уважно провів її поглядом і раптом почув, що техробша тихо, але виразно буркнула:
— І цей — кнуряка…
За спиною почулося бадьоре:
— Капітане, давно не бачилися! — від дверей махав мені рукою бригадир. — Якщо тобі вчора легенько гикалося, то це я тебе згадував. Скучив за нами? Чи ще когось чорти взяли?
— Жарти ж у тебе, бригадир!
— А що? Поміж людей уже поголос пішов, знайшли, мовляв, нашого фотографа — і то розукомплектованого. Це правда?
— Спершу зайди, сядь і послухай. Правда, що знайшли — і неживого.
— Значить, то не бабські плітки, що його там під поїзд чи ще кудись?
— Пліток ти ще чимало почуєш. Але страшніше, ніж насправді є, ніхто не вигадає. Вибачай, далі без подробиць — таємниця слідства.
— Що від мене сьогодні хочеш? Я ж минулого разу, здається, все виклав.
— Хочу, щоб ти пригадав бодай когось із тих ваших дівчат, хто через сорок п'яту кімнату пройшов. Аби пам'ять працювала краще, підкажу: це було ще до скандалу з бухгалтеркою.
— Ну, то можна у паспортистки подивитися.
— У паспортистки самі прізвища і дати прописки-виписки. А мені живі люди потрібні.
— Капітане, тут є момент… як би тобі пояснити… я хоч і на справжній зоні не був, тільки на «хімії», але в СІЗО і надивився, і наслухався. От якби, скажімо, когось із наших баб образили чи навіть хоч вахтерів, про свою бригаду вже не кажу, — я б для тебе, капітане, не те що землю, асфальт би рив. А тут я з твоїх делікатних натяків здогадуюся, що його або якась нервова придавила, або той мужик, що він йому роги наставив. Розумієш, може не треба їх шукати, смикати, судити? Га?
Я вже не вперше потрапляю в таку ситуацію, коли людям доводиться пояснювати, що закон може бути дурний, недосконалий, чи ще там якийсь, але без закону ще гірше. Але на таких людей, як бригадир, всі ці високоморальні коментарі діяли, як качиний дріб на бегемота. Тому я сказав йому те, чого він не чекав:
— Розумієш, дорогий мій ударнику якоїсь там п'ятирічки. Те, що ти від мене почуєш, одразу забудь. Про це ніде не написано і про це ніхто не каже: ані на лекціях, ані там на уроках. Інакше завжди знайдуться ідіоти, які спробують власноручно перевірити. Так от, є люди, яким у кайф убивати. Тобі, приміром, у кайф напитися і яку-не-будь дурепу в ліжку — грунтовно і різнобічно… Я от за кавою пропадаю. Оцьому обсмоктаному Едіку в кайф було, судячи з усього, голих баб знімати, а потім нишком фото розглядати, коли ніхто не бачить… Так от, фактично доведено, що він нарвався на такого, чи на таку, яким подобається людину різати. Чув колись про щось подібне? Отож.
— Чути не чув, капітане, але готовий знову в Бога повірити, що саме він за гріхи воздає — надійніше вас, лягавих, і прокурора з судом. То що ти від мене хотів? А, живу людину… пощастило тобі, я вчора зустрів випадково одну… колись у нас працювала і отут жила. Начебто так, невиразно бачу її коло фотографа. В усякому разі, вона від нас якось одразу звільнилася — і все. А вчора здибав — ледь пізнав.
— Що, змінилася?
— Не те слово. Постарішала і якась не в собі стала. Може, випиває, а може — з головою негаразд? А може — і те, і те.
— Де ти її бачив?
— На Подолі. Вулицю, на якій жіночий монастир, знаєш? Так отам, у першому будинку, коли від Дніпра йти, праворуч, на розі, столовка-не столовка, закусочна, кафешка… ну, ригалівка, одне слово. Вона там «принеси-подай-підмети-помий».
— Ти з нею не розмовляв?
— Вона мене не впізнала. А мені чогось шкода її стало. Ну, спробуй, капітане. Може, вона щось розповість. Хоча — що? Де Крим, де Рим, а де попова груша. Скільки часу спливло…
Забігайлівку на Подолі я добре знав. Колись під час чергування вигнав звідти трьох неповнолітніх, які серед білого дня демонстративно розпивали принесене під великим плакатом, з якого вождь світового пролетаріату Ве-І-Ленін, по-батьківськи посміхаючись, промовляв: правильним шляхом ідете, товариші! Коли я пояснив директору торговельної точки політичний підтекст ситуації, він зблід і… кинувся здирати плакат. Тепер уже довелося пояснювати, що цим він тільки «усугубляє». Як кажуть у шахах — пат!
Я швиденько зійшов по Андріївському узвозу, проминув паркан, що прикривав руїни, в які перетворився ще дореволюційний торговий дім, перетнув невеличку площу, відчинив двері установи громадського харчування… і перед моїм носом, як піратський прапор, зметнулася швабра з мокрою ганчіркою:
— Тобі що, повилазило? Не бачиш — обід!
Швабра сама відлетіла вбік, коли я ткнув під носа її хазяйці своє посвідчення.
— Я все бачу, бо служба у мене така. І обідати у вас не збираюся, бо я не самогубця і мені, як ви кажете, не повилазило…
— Санепідемстанція була вчора і нічого такого не знайшла, — вже з образою в голосі пробурмотіла прибиральниця. Вона й справді викликала у пам'яті спогади про документальні кінокадри «Визволення Освєнціму Радянською Армією в 1945 році». Бідолаха заховала за спину свою зброю і злякано озиралася на всі боки:
— Я нічого… Це вони… У мене нерви. Я їх не пускаю, а вони лізуть. Я кричу, а вони скаржаться. А я що? У нас графік.
— Заспокойтеся, будь ласка, я не по скарзі. Тут трошки інша справа. Напряму вона вас не стосується. Давайте сядемо десь у куточку, щоби нам не заважали.
Найзручнішим виявився той самий столик, з-за якого я колись вигнав малолітніх алкоголіків. Плакат із вождем, хоча і добряче пожовк, але висів на місці, тільки заохочуючий напис було акуратно відрізано ножицями. Я перепитав у жіночки її прізвище і уточнив, чи справді вона працювала колись на такому-то підприємстві. З'ясувалося, що працювала. Тоді я поклав перед нею фотографію, де вусатий Едік був ще цілий і неушкоджений. Вона зиркнула і покрутила головою:
— Не знаю…
— А якщо придивитися уважніше і подумати? А як не допоможе, то повторити процедуру у нас в Управлінні, та ще й очну ставку влаштувати зі свідками?
Вона скрикнула: не треба! — і розридалась.
Я встав, пішов на роздачу, взяв склянку компоту аби принести їй — для заспокоєння. Та коли придивився, а потім понюхав, виплеснув вміст у раковину, склянку старанно сполоснув і налив звичайнісінької води з-під крану.
Жінка урвала плач так само різко, як і почала.
— Що ви від мене хочете? Я його все життя намагаюся забути, а ви прийшли і під носа тичете… він мою молодість згубив, я через нього калікою стала, отут опинилася… не хочу я про нього говорити, не хочу. І не примусите! У мене довідка! І теж через нього. Ой, мамо, мамо… Гадина ж така, натішився, ославив, а потім ще й сміється: моя хата скраю, може то не моє, ти не маленька, викручуйся, як сама знаєш… Ненавиджу! Як ви не розумієте? Я ж сюди забігла, бо не хочу гріха на душу брати. Бо як ще раз побачу, боюсь, що не витримаю. В горлянку вчеплюсь!.. Ой, лишенько моє, лишенько…
Вона вже голосила без слів, заплющивши очі і розхитуючись на стільці.
— А вам, шановна, терпіти більше не доведеться. І мучитися теж. З Едіком вашим уже поквиталися. І то — раз і назавжди.
Подіяло.
— Хто це зробив, скажіть? Я їй у ніжки вклонюсь…
— А чому ви думаєте, що «їй», а не «йому»?
— Бо він після того, як отой офіцер його мордякою унітаз розбив, до заміжніх більше не чіплявся. Все таких дуреп, як я, зваблював, кого захистити нікому.
