Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій (читать книги полностью .TXT) 📗
— Поїхали далі, — продовжив Старий, — стосовно відбитків пальців. Те, що вона вчасно спровадила посуд на мийку, — «один-нуль» на її користь. Але ж отой бокал — вона що, з ним по аеропорту бігала? Ні, викинула в якусь урну чи в корзину для сміття в жіночому туалеті. До речі, спасибі за підказку. Треба буде спеціально підсилити вашу групу кількома жіночками з бригади, яка ловить кишенькових злодіїв. Хоча б для перевірки жіночих туалетів, душових і тому подібного. А потім у них реакція миттєва, у цих баришень. І кисті рук міцні — як стисне, то й Жаботинський заверещить.
Від автора: зараз уже важко встановити, в чиїй високій керівній голові народилася дурна ідея вивести жінок зі штатів оперативних підрозділів міліції. На ті часи прекрасній половині дозволялося служити тільки в інспекції у справах неповнолітніх та відділах експертизи. Навіть у згаданій бригаді по кишеньковим злодіям жінки працювали напівлегально. Такий підхід добряче давався взнаки слідству, особливо, коли воно стикалося з жінками-злочинницями.
Стосовно Жаботинського — то він був у семидесятих роках абсолютним чемпіоном і рекордсменом світу по штанзі. Серед болільників мав ніжне прізвисько «нечиста сила». На жаль, наші діти при згадці про Жаботинського і його попередника Юрія Власова кліпають очима. Щоправда, Юрію Власову повезло. Він став письменником, потім засідав у Верховній Раді СРСР — при Горбачові і, кажуть був навіть депутатом російської Держдуми.
Олекса Сирота:
При згадці про урни та корзини зі сміттям хтось із молодих інспекторів скривився. Отут Старий і видав свій улюблений монолог про деяких інтелігентів, котрі хочуть і рибку з’їсти, і на його місце сісти, і кісточкою не вдавитися.
— Ваше діло собаче, — кричав Підполковник, — винюхувати і розгрібати! Офіціантів допитали, але це і сільський дільничний зробив би. А пасажирів, котрі вже другу добу в аеропорту стирчать, хто-небудь опитував? Вони, між іншим, зранку, коли розпогодилося, порозліталися на всі боки і передавали вам привіт. Ви що думаєте — я про сміття зараз пригадав? Ні, як тільки мені подзвонили про всю цю веремію. Але у нас в черговій частині раптом заповажали старість, і я дізнався про все це лише коли прийшов на роботу. Тепер єдиний наш доказ, отой бокал, спочиває на міському звалищі. Що, послати всіх вас туди, аби ви рученьками розгребли і перебрали? Варто було б, та шкода часу. Бо ця ваша триклята брюнетка, чи яка вона там, скоро знову виступить! Чого дивитесь на мене, наче ніколи не бачили? Скільки часу пройшло між першим і другим епізодами? Два тижні. Між другим і третім? Місяць. Гроші, які вона взяла у відпускника, напевне, закінчились, інакше б вона не ризикувала у Борисполі. Тепер у неї порожньо, бо зірвалось — клієнт помер до того, як вона йому кишені і «дипломат» почистила. Якщо вона така, як я собі її уявляю, то четвертий епізод буде останнім. Їй у Києві залишатися не можна, а дременути подалі — потрібні башлі. От і все, а тепер геть звідси, щоб я вас не бачив… до шістнадцятої години. Принесете пропозиції! А Сирота, як я бачу, вже дозрів для бесіди, тому залишиться.
Всі розійшлися, крім мене. Старий за звичкою не поспішав. Дістав зі старого срібного портсигара з трьома богатирями свою «біломорину», старанно розім’яв, припалив, кілька разів з насолодою затягнувся і відклав недопалок на край попільнички. І лише тоді перейшов до суті:
— З чимось незгоден, Сирота?
— Із собою, товаришу підполковник.
— Хвалю! Ти знаєш, як Сидір Артемович Ковпак інформацію ділив?
Я чув цю байку разів п’ятдесят, однак щоб утішити Старого заперечливо похитав головою. Він докурив свою цигарку і пояснив:
— Найвірогідніша інформація: «Сам бачив». Далі йде: «Думаю». І вже наостанок — «Хлопці казали». Кажи, що бачив?
— Нічого крім трьох трупів і кількох дурних свідків, які стояли поряд зі вбивцею, але головного так і не помітили. Наприклад, такої дрібнички — чи у нашої дами своє волосся, чи перука.
— Хай буде! Тепер — що думаєш?
— Думаю, що наші інструкції писав сліпо-глухо-німий начальник антарктичної станції. Бо вони не мають нічого спільного з реальністю. Подивіться — по третьому епізоду авіаміліція першою куди подзвонила? Своєму начальству. Потім вислухала їхні розпорядження. Після цього транспортні полковники повідомили нарешті нашу Управу, здавалося б — кілька зайвих хвилин. Але для кого вони не зайві? Для вбивці. Тепер пригадайте, як втрапили до нас два перших епізоди. Добре, що мій приятель здогадався викликати мене всього через дві години. А скільки днів перший труп перекидали з однієї служби до іншої? Тут би не те що доктор Ватсон — Шерлок Холмс усі подробиці позабував би. Ми з вами хто — розшук! Повинні приїздити, як пожежна команда. А нас, в кращому випадку, викликають водночас із труповозкою. Тож не дивно, що у нас не тільки бокали, а й небіжчики зникають.
Старий не витримав:
— Олексо, ти мені на цю тему вже десятий раз плачешся. Говори конкретно про справу, а філософію віддай замполіту.
— Конкретно не подобається одна обставина. За моїми підрахунками грошей, які вона взяла в Жулянах, вистачило б надовго. Чому ж вона засвітилась у Борисполі замість того, щоб лежати у Гідропарку і грітися на сонечку?
— Напевне, тому, що взята нею сума в обох епізодах була приблизно однаковою. У того, з вокзалу було при собі двісті карбованців плюс квиток. У жулянського фраєра приблизно стільки ж. Якраз на місяць нормального життя, якщо не шикувати щовечора по ресторанах. Але вона в них не шикує, а тільки працює.
— А от і не однакова сума була у небіжчиків. Бо у того жулянського крім відпускних ще й оздоровчі в гаманці лежали.
Старий пхикнув:
— Теж мені, гроші — оздоровчі!
— Не кажіть! Звичайно, мої п’ятнадцять карбованців і ваші тридцять, то не гроші. А ви знаєте, скільки належить «на поправку» таким, як отой в чорній трійці? Мінімум два місячні оклади. Згоден, що «нічого собі!» Отже, загальна сума така, що наша сколопендра в спідниці могла не те що до бабиного літа — до Дня міліції нікуди не рипатись.(В СРСР цей день відзначався десятого листопада — авт.) А вона вискочила. Це перше, що мені не подобається. З нього випливає друге. Точно сформулювати поки що не можу, однак прошу, щоб хлопці з фотолабораторії збільшили мені всі три портрети жертв хоча б до розміру дев’ятнадцять на двадцять вісім.
— Через годину матимеш, — пообіцяв Старий. — А як сформулюєш конкретику, то до ранку не чекай. Буди мене хоч посеред ночі. До речі, хочу тобі сказати про запити щодо аналогів. Тут ти недопрацював. Звідки ти взяв, що тобі потрібні тільки ті «клофелінниці», котрі працювали по Україні, Молдавії і Білорусії. А раптом ця пташечка до нас із Далекого Сходу прилетіла або зі столиці нашої Батьківщини Москви. Бо хід думок у тебе, як у того Вовочки з анекдоту — правильний. Може бути, що вона спочатку з клофеліном працювала, доки не «прокололась». Клієнт заміцний трапився, снодійне прострочене чи свідок невчасно вискочив. От вона задля надійності тепер усіх фраєрів трупом кладе. А те, що в обох епізодах склопосуд зник, то це дуже добре. Гуляють десь її пальчики! Подавай на Всесоюзний розшук, я сам до Генерала понесу. До речі, у тих аналогах, що надіслали, крім клофеліну якась інша зараза фігурує?
— Є, але суцільна «побутовка». Зять тещу притруїв, бо вона дружину проти нього настроювала. Кохані онуки стару паралізовану бабусю на той світ спровадили, бо набридло за нею доглядати. Один випадок взагалі унікальний. Дружина зрадливому чоловікові ціаністий калій в розчин для лікувальної клізми сипонула. Експерти ледь не сказились — клінічна картина за всіма підручниками судової медицини, а гірким мигдалем з рота небіжчика не пахне.
Старий розреготався:
— Ну, якщо ти вже мені анекдоти розповідаєш, то це означає одне — нічого ти толком не шукав. І не махай руками, я не муха. Ти чекав третього епізоду, аби мати свіжі докази і спробувати звести кінці з кінцями. Ну от, маєш — свіжий небіжчик і ніякого прогресу. Слухай мене: доходили чутки, що за останні два-три роки зникли без сліду або були знайдені в стадії трупів кілька золотошукачів з Магадану. Вони, як правило, летіли місцевими авіалініями до найближчих великих аеропортів. Переважно в Якутськ. У кожного при собі було пару кілограмів грошей, це офіційно, і крім того золотий пісочок та заникані самородки. Все це багатство зникало або разом з господарем, або з його речами. По цій справі вилітали аси з союзного міністерства і генпрокуратури. Єдине, що вони встановили — жоден із золотошукачів не випивав у звичних випадкових компаніях, які формуються в літаках, аеропортах, поїздах і на вокзалах. А тепер уяви собі, скільки часу можна прожити на ці гроші, не рахуючи золота. Як мінімум рік, при умові, що не будеш вечеряти в ресторані і замовляти двадцять разів підряд пісню про «Ванінський порт». Однак, і для спокійного життя краще залетіти якомога далі від холодної Якутії. Скажімо, в Україну. Остання пропажа людини при золоті зафіксована рівно за рік до того, як у нас притруїли транзитника на вокзалі. До чого я веду — а раптом і там наша брюнетка пальці вмочила? Можливо, сама, а можливо — з партнером, котрий трупи ліквідовував. Москва так ні до чого й не дійшла. Тому не барися з матеріалами Всесоюзного розшуку. Більше того, проси інформацію за останні чотири-п’ять років. Мужиків відкидай, вивчай тільки жінок. Марудна справа. Ти цього не любиш, але куди дінешся. Ти уявляєш, що буде, якщо одного дня наша баришня зніме клієнта у депутатській залі? З неї станеться.
