Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій (читать книги полностью .TXT) 📗
Справжнього Лисова через місяць вбили у перестрілці наші прикордонники. Він проривався в Китай…
Я спокійно повернувся до історії з потруєними транзитниками, радіючи, що дезертира вбили не в нашій республіці. Інакше б довелося міліції брати участь у старовинній партійній забаві: «нагородження непричетних, покарання безневинних». Кажуть, в аналогічних випадках шеф республіканського КДБ Федорчук, обов’язково в присутності самого Ве-Ве, знімав невидиму пилинку з мундира нашого міністра і лагідно цікавився: «Що ж це твоя міліція вже зовсім мух не ловить? Мої прикордонники мусять твоїх клієнтів перехоплювати, наче шпигунів для них мало. Ну-ну! Я вже доповів Юрію Володимировичу Андропову». Подейкують, що наскакувати на командуючого округом та його особістів голова КДБ чомусь не наважувався. Можливо, військовики мали сильнішу, аніж андроповці, позицію у Політбюро. Тому всі відігрувались на лягавих.
Наше хитре начальство швиденько спровадило на Орджонікідзе рапорт, в якому особливо наголосило на тому, що міліція провела спільну з особістами операцію в обстановці, максимально наближеній до бойової. Хай нас Бог милує від реальної ситуації — перестріляли б один одного! Лисов, кажуть, половину прикордонної застави «дембельнув»: кого через госпіталь, а кого через домовину з музикою… і це з двадцятьма патронами в ріжку! Ворошилівський стрілець.
Цього разу нам обійшлось.
Ще до початку полювання на Лисова я надіслав запит щодо всіх зафіксованих «хімічок». Матеріали надійшли швидко. Я розглядав фотографії цих баб і думав про сексуальну невибагливість деяких мужиків. Щодо спрямованості дій потерпілих, я не мав ніякого сумніву, бо для чого ж іще випадкову знайому до ресторану тягнуть. Напевне ж не для того, щоб показувати їй фотографії своїх дружини і дітей. Я, особисто, цих баришень не те що нікуди б не запрошував, я б за ними в гастрономі черги не займав! Таких у пору моєї юності чомусь називали «вампірками».
Старий викликав і особисто притис Ганса. Той уважно вивчив фото галерею і сказав:
— Маєте рацію, Іване Борисовичу. Щоб на такі пики клюнути, треба пити безперервно від Калінінграду до Новосибірську. Завтра ж починаю чистку кадрів. Дякую, товаришу підполковник, за науку.
Старий тільки рукою махнув.
Однак, естетичні смаки — то одна справа, а слідство — зовсім інша. Я показав усі фотографії тим, хто бачив нашу брюнетку в аеропорту. Сержант і лікарка сказали: навіть близько не схожі! Мент додав: «То була справжня дама, а це — лахудри!» Офіціантка була ближче до істини: «Може, якби декого із них відмити, зачесати і розфарбувати, то здаля, через три столики в тіні, щось би і нагадувало. Але тої, що вам треба, серед них немає. У цих — погляди якісь перелякані чи навіть зацьковані. А у тої, — офіціантка пошукала потрібне слово, — різкий! Я щось у неї запитала, то вона так на мене зиркнула! І примружилася трохи».
Переляканий погляд! А який він іще буде, коли тебе фотографують у слідчому ізоляторі, і не на добру пам’ять громадянину начальнику. Зиркнеш тут! Що там мені Старий вночі про мотиви казав? Помста?… Ну, я знаю таку форму ревнощів. Може вбивством закінчитися в порядку розплати за реальну чи надуману зраду. Але тут не те.
Чув я від старших оперів, що бувала помста за події часів війни. Колишні партизани і підпільники старі порахунки зводили. Особливо 9-го травня, після тостів «За Родину, за Сталина!» Знову ж таки не підходить, бо війна тридцять років, як закінчилась. Обидва потерпілих в партизанах не були, бандерівців з бункерів не викурювали, на якихось ворогів ніколи не скаржились. Отже, і це порожній номер. Хоча… той же Старий розповідав, як одному герою, нині секретарю обкому, якийсь відвідувач на особистому прийомі об голову горщик з квітами розбив. З’ясувалось, у роки війни його сім’ю німці розстріляли, а він вцілів, бо у баби гостював. Скільки йому тоді було, років п’ять, здається? У тої баби після цього з головою стало негаразд з горя, вона і вбила хлопцю в мізки: мовляв, могли твоїх батьків та братів з сестрами партизани врятувати, але не захотіли. Затуркала малого, от він виріс, розшукав колишнього командира тих партизанів — і горщика з квітами йому в лоб. А партизан наш про цю сім’ю гадки не мав, ані в війну, ані після неї, бо його загін тоді взагалі за три області в болоті від німців відстрілювався.
Як там мене Старий наставляв: жінка може об’єднувати абсолютно незнайомих людей? А може, не жінка, а жінки? Маємо класичний варіант «закону парних випадків»?
Від автора: закон, на який часто посилався Сирота, не зустрічається в жодному підручнику криміналістики. Це одна з легенд карного розшуку. Кажуть, якщо десь у регіоні чи великому місті скоюється важкий злочин і його одразу не розкрито, за якийсь час відбувається другий, дуже схожий. Але це лише аналог, бо його здійснить інший злочинець, котрий може і не знати про перший епізод. Хоча співпадінь буде дуже багато. Через те старі сискарі, маючи на руках лише два епізоди, не поспішають говорити про єдиний почерк, а чекають для цього третього випадку.
Олекса Сирота:
Поміркувавши добряче, я відмовився і від цього, рятівного варіанту. Могло бути таке, що транзитника з вокзалу притруїла одна «хімічка», а клієнта «Аерофлоту» — зовсім інша. За однієї умови — якби обидві використали клофелін. Але тут отрута була вельми екзотична. Більше того, експерти стверджували, що її смертельний ефект проявляється виключно у сполученні з алкоголем. Чортівня якась! Таке враження, що зараз не семидесяті роки двадцятого століття, а середина дуже середніх віків, і що це не Київ, а яка-небудь Венеція, де коханки труять коханців, племінниці — дядьків, а доньки — тата з мамою. Однак це не підстава сидіти в двадцятому віці, склавши руки, і чекати, доки таємнича брюнетка спровадить на той світ ще одного або більше транзитників.
Є такий вираз, який дуже любить наше неміліцейське начальство — профілактика правопорушень. Дурня все це! Можна, звичайно, попередити ту ж саму вокзальну міліцію, аби частіше зазирала до ресторану і тримала в полі зору пари, в яких жінка — молода брюнетка, а мужчина — солідний громадянин віком під п’ятдесят. По-перше, лягаві будуть тримати в голові цю інформацію рівно три дні, бо людський мозок має здатність забувати. Ще який-небудь Лисов з кулеметом втече, або троє мужчин, з вигляду — геологи, ощадкасу візьмуть, і все! Простий радянський міліціонер не може тримати в голові забагато інформації, це протиприродно… По-друге, уявімо, що завтра наша брюнетка перефарбувалась у блондинку і закадрила не мужика під п’ятдесят і з пузом, а стрункого, молодого, довгоногого кандидата в збірну Союзу з шахів. Куди вона тоді дінеться, твоя профілактика? Ні, як на мене, то найкращий спосіб упередити злочин — зловити самого злочинця. Нехай сидить в зоні і не псує статистики. Тому я поставив перед вокзальними та аеропортівськими колегами дещо інше завдання: «Не спіть, імітуйте активність. Швендяйте по території, зазирайте в обличчя, перевіряйте документи. Робіть вигляд, що вас багато. Як не зловимо, то хоч налякаємо!»
Чуда не сталося. Брюнетка або не звернула уваги на нашу активність, або чхати вона на неї хотіла. Третій варіант, ближчий до дійсності — не було ані активності, ані її імітації. Таємнича незнайомка виринула в ресторані аеропорту «Бориспіль». Працювала дуже ризиковано, бо це вам не вокзал з десятьма платформами і сотнею вулиць навкруг, і навіть не «Жуляни», які давно вже в’їхали в саме місто. Це «Бориспіль», маленька автономна структура посеред поля. Пішки далеко не забіжиш — звідусіль видно, а на автобуси і таксі черги. І все ж вона ризикнула.
Цього разу її ледь не схопили. Хоча, здавалось би, все передбачила: і обставини, і клієнта відповідного. Уяви собі: ресторан аеропорту. Звуковий фон — окрім гудіння літаків за вікном, оркестр нестямно врізає романс «Коли б я мав золотії гори…».
За одним із столиків — немолодий чоловік у номенклатурній трійці і наша жінка. Біля них — офіціант з блокнотом.
