Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .TXT) 📗

Кноль присів на високий стілець біля стойки й зажадав кухоль пива. Спрага не мучила Бонне, і він замовив віскі з льодом. Сів трохи збоку, аби бачити майданчик перед будинком і не випускати з поля зору барменшу.

Інспектор випив свій кухоль в кілька ковтків і попросив налити другий. Це сподобалося жінці. Бонне побачив на її безбарвному обличчі щось подібне до усмішки. Цю усмішку Кноль помітив теж і визнав за можливе розпочати розмову.

— Маєте гарне пиво, я давно не пив такого, навіть у віденських барах.

— Кажете, наче у Відні і справді було колись пристойне пиво… — не витримала хазяйка.

Тепер вона вже попала на гачок, і Кноль негайно скористався з цього.

— Пиво, котре виробляють на маленьких провінціальних заводиках, має особливий присмак. Не знаю, в чому тут справа — інша вода чи рецептура? — але воно завжди смакувало мені.

— Це пиво, — постукала хазяйка нігтем по кухлю, — варить одна й та ж людина вже майже п'ятдесят років. Тринадцятипроцентне — таке не часто трапляється і в баварських пивницях…

— Ви з Мюнхена? — Кноль міг би й не запитувати — барменшу давно вже виказав баварський акцент. Жінка не відповіла, зиркнувши підозріливо. І тоді Кноль, нещиро зітхнувши, кинув» пробний камінь: — Колись нас не розділяли кордони…

— Австрійці самі винні в цьому! — пожвавішала барменша. — На нас чекало велике майбутнє, і ви б мали свій кусень пирога, коли б… — безнадійно махнула рукою.

— Не можна всіх стригти під один гребінець!

— Усі тепер стали розумні! — відрізала барменша.

Інспектор сьорбнув пива.

— «Чорний дрізд» належить вам? — запитав по паузі.

— Еге ж, — хитнула головою.

— А то хто? — вказав на портрет огрядного мужчини над верхнім рядом пляшок.

— Чоловік.

— Живий?

— Коли б мій чоловік був живий, я не сиділа б тут…

— СС? — зацікавлено блиснув очима Кноль.

— Яке вам діло? — грубо обірвала його жінка. — Пийте своє пиво і…

— Не пхайте носа в чужі справи, — докінчив інспектор.

— Хоча б і так.

— Але ж я міг служити разом із ним…

— Під його рукою були тисячі й тисячі, — трохи пом'якшала жінка. — Групенфюрер!

— О-о! — аж свиснув Кноль. — Налийте ще.

— Це ваш «крайслер»? — запитала хазяйка, ставлячи кухоль.

— Непогана машина… — невизначено відповів Кноль. — Ви вже бачили такі?

— У нас часто зупиняються віденці, — відповіла хазяйка ухильно.

— Є вільні кімнати?

— Вам дві?

— Так.

— На жаль, лишилася тільки одна, але велика — вікнами на озеро.

— Скільки всього маєте покоїв?

— Дев'ять номерів — три подвійних.

— Багато туристів? Є іноземці?

Хазяйка зиркнула на Кноля пронизливо, та інспектор дивився простодушно.

— Іноземні туристи віддають перевагу знаменитим курортам, — мовила роздратовано, але одразу охолола, видно, добре володіла собою. Додала байдуже: — Машину можете поставити у дворі під навісом. Гарний у вас автомобіль… Віденські номери… — Поворушила губами, буцімто рахувала, раптом затнулась. Сіла, глянула спідлоба на Кноля, зиркнула скоса на Бонне. Повторила запитання: — Машина ваша?

— Рилом не вийшли! — пожартував інспектор. — Взяли напрокат…

— А-а… — полегшено зітхнула хазяйка, та дивилася насторожено.

— Бонне зрозумів, що вона добре пам'ятає двоколірний «крайслер» і впізнала номери. Але через кілька хвилин комісар вирішив, що помилився: хазяйка розмовляла з Кнолем приязно, секундне збентеження, яке пойняло її, коли побачила номери «крайслера», ще нічого не означало. Але ж цей спокій міг бути спритним маскуванням: якщо хазяйка запідозрила їх і знає, де Грейт і Ангель, вона може попередити Ангеля — і тоді всі їхні хитромудрощі нічого не варті. А коли все ж спробувати?..

Бонне пересів ближче до барменші і запитав напрямки:

— Нам призначив зустріч у «Чорному дрозді» один з моїх приятелів. Кілька днів тому він приїздив сюди на цьому ж «крайслері». Гляньте ще раз на машину — о таких небагато, помилитися важко.

— Як прізвище вашого приятеля? — запитала хазяйка, глянувши на Бонне пронизливо.

Комісар мовив ухильно:

— Іноді ми мусимо міняти прізвище… Він повинен чекати на мене тут. Слушніше, він з приятелем — американцем. Такий високий, дужий. А мій товариш — навпаки, середній на зріст, з рожевими щоками…

Хазяйка одказала байдуже:

— Я не бачила таких. Може, вони зупинились у селі.

— І ця машина вам не знайома? — кивнув Бонне» на «крайслер».

— Тепер розвелося стільки різних марок… — зітхнула хазяйка. — Але таку вперше бачу.

Бонне згадав, як вона затнулася, коли побачила номери «крайслера», і зрозумів, що збрехала.

— Ну що ж, — скрушно похитав головою, — можливо, вони затрималися. Почекаємо день-два… Чи не можна глянути на кімнату?

— Звичайно… — підвелася хазяйка.

Вона перша рушила до дверей і, не озираючись, вийшла в коридор, що закінчувався, сходами.

Бонне пішов за нею, та нараз зупинився, непомітно підморгнув інспекторові і мовив голосно:

— Я дожену вас. Забув у машині… — не доказавши, що саме забув, вислизнув у зал, похапцем пройшов до дверей і заступив дорогу молоденькій вродливій дівчині. Та з цікавістю зиркнула на Бонне. Видно, комісар справив непогане враження, бо усміхнулася, але враз опустила очі й почала перебирати край фартуха.

— Боже мій! — вигукнув Бонне з удаваним пафосом. — Якби я раніше знав, що в «Чорному дрозді» такі покоївки, ніколи б не обминав це благословенне місце! Як тебе звуть, дівчино?

Та ще раз блиснула очима.

— Розмарі.

Бонне зітхнув.

— І ім'я, і врода!.. Шкода, що такий пуп'яночок може зав'янути у цій норі.

— Влітку тут багато туристів, — заперечила дівчина, — і буває весело…

— У тебе сьогодні вільний вечір? — Погляди, які дівчина кидала на нього, підказали комісарові, що навряд чи варто церемонитись із нею.

Покоївка завагалась. Озирнулася на «крайслер», знов зиркнула на Бонне.

Комісар торжествував: весь час він чекав, чи не зацікавиться хтось машиною. Дівчина обійшла клумбу й зазирнула в «крайслер». Хазяйка готелю не могла бачити того — в цей час вона вже була в коридорі, і Бонне, вигадавши, що забув щось у «крайслері», поспішив до покоївки, аби розпитати її наодинці.

— Сьогодні до мене приїхали родичі… — почала дівчина непевно.

— Часом не в цьому «крайслері»?

— Звідки ви знаєте?

Бонне не дав їй отямитись:

— Пан Йоахім Вейзенфельс з другом? Які ж вони ваші родичі!

Дівчина не збентежилась:

— Хіба це має значення?

— Правда, — погодився Бонне. — Але справа в тому, що в цьому «крайслері» приїхали ми!

— З Едгаром?

«Едгар?.. Мабуть, так тепер звуть полковника…» — подумав комісар. На всяк випадок відповів невизначено:

— Він чекає на вас…

— Міг би давно приїхати, — надулася дівчина.

— Ти вже справді скучила за ним?

Дівчина грайливо опустила вії.

— З ним весело…

— Едгар завжди був справжній мужчина! — мовив Бонне грубувато. — Поїдеш з нами до нього?

— В Якобсдорф? — вихопилось у дівчини, але одразу вона зіщулилась, глянула недовірливо і навіть з острахом. Та Бонне дивився відкрито й доброзичливо. Це заспокоїло її. — Не кажіть тільки фрау Вессель… Вона з'їсть мене!

— Ти попередиш фрау Вессель, що дома щось трапилось, і чекатимеш нас за поворотом. Мабуть, не треба, аби вона все знала…

— Сьогодні мало відвідувачів, і фрау Вессель упорається сама. Де ж вона?

— Показує моєму колезі кімнату.

— Я піду і домовлюся з нею.

Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:

— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…

Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:

— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…

Бонне відклав газету.

— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…