Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
“У кожного своє, — подумав. — Ця фрау Лотта ненавидить війну так само, як і наші жінки”. Йому стало шкода цієї маленької симпатичної жінки, та сказав він зовсім не те, що хотів, мало не почервонівши за фальшиві й бундючні слова:
— Війна принесе нам, фрау Лотта, небачене процвітання. Кращі люди Німеччини завжди мріяли про таке возвеличення вітчизни, і ми щасливі, що на нашу долю випало здійснити їхні мрії.
— І вам подобається ходити з цією палицею? — кивнула на Катрусин подарунок.
— Втрати неминучі, — не здавався Герман, — та це нічого не варте порівняно з тим, що ми здобудемо.
— З вами неможливо розмовляти, — Лотта зробила жест, сповнений глибокої безнадії. — Усі чоловіки Німеччини ніби оскаженіли — війна, зброя, кров… А мені нічого не потрібно… Все у мене було, а залишились тільки ці дурні килими та каблучки на пальцях. А для чого вони? Для чого все це, скажіть?
“А вона зовсім не така проста, як здавалося”, — подумав Шпехт.
Він стояв біля вікна і не знав, що казати. У щирості Лотти не сумнівався, та чи мав право відповісти щирістю на щирість? Краще промовчати…
Пауза затягувалась. Герман дивився у вікно і сердився сам на себе. Зрештою, чому він повинен співчувати Лотті? Напевно, чоловік її був наці, а сама вона хто? Дочка багатого ювеліра, пані, яка за все життя нічого корисного не зробила. Та й, либонь, легковажна…
І все ж Шпехтові було шкода Лотту — він дивився у вікно, а бачив її наповнені слізьми очі й тонкі пальці, що стискали скроні. Повернувся й побачив — Лотта, ламаючи сірники, намагається запалити сигарету. Чиркнув запальничкою.
Трохи посиділи мовчки, пускаючи дим, потім Лотта запропонувала:
— Підемо вниз до вітальні, я вам пограю. Ви любите Бетховена?
Вони вийшли на сходи, що вели до холу. Служниця саме відчиняла комусь двері. Лотта, спершись на руку Шпехта, стала навшпиньки, щоб побачити, хто прийшов. Раптом заплескала в “долоні.
— Боже мій, невже Роберт?
Служниця пропустила до холу двох чоловіків. Попереду йшов есесівський офіцер — високий, з неприємним обличчям. Тонкі, вологі губи під вузькими вусиками, недобрі чорні очі, мов дрібні оливки.
Герман пустив палицю, сунув руку до кишені, де лежав пістолет. Це ж він! Шпехт ніколи не забуде ці вусики і сердиті чорні очі. Ще секунда — і він би стріляв, та, побачивши тривожний погляд Лотти, схаменувся. Сперся на поруччя.
— З ногою щось, — пояснив.
Лотта подала йому палицю. Герман, важко ступаючи, зійшов до холу.
Лотта вже розмовляла з лисуватим середніх років чоловіком з глибоко посадженими очима.
— Це Роберт, Роберт Мор — друг і співробітник мого чоловіка, — відрекомендувала.
— Еріх Амрен! — стукнув закаблуками есесівець.
— Наш охоронець і, можна сказати, нянька… — додав Роберт Мор іронічно.
Шпехт до болю у суглобах стиснув палицю. Це заспокоїло його, і він спокійно відповів на уклін Амрена. Щойно він ледь не виказав себе як хлопчисько. Але ж хто б міг чекати такої зустрічі мало не через рік і тут — у холі з яскравим килимом на підлозі!
Петро добре пам’ятав свою першу зустріч з Амреном. Поблизу Житомира гітлерівці організували великий фільтраційний табір. Обгородили кілька гектарів колючим дротом — і все. Тисячі полонених спали на голій землі під дощами, які, мов навмисне, не вщухали. Почалися хвороби, поранені вмирали щодня десятками. Посеред табору стояв напівзруйнований двоповерховий будинок, де гітлерівці нашвидкуруч обладнали кухню: у великих казанах варили немиту напівгнилу капусту й буряки. Одного дня Петрові з товаришами пощастило потрапити до команди, яка підносила овочі. Пощастило, бо можна було крадькома відірвати листя з капусти чи вгризти шматок буряка. Ось тоді один з полонених і помітив біля кухні драбину. Коли стемніло, вони підкралися до будинку, залізли на горище й заснули, раді, що нарешті хоча б трохи висушать одяг.
Вранці їх помітила охорона. З’явився начальник табору — цей самий Амрен. Він і влаштував тоді кривавий спектакль.
На дах залізло кілька есесівців. Вони випускали полонених з горища по двоє—троє і примушували стрибати на землю.
Перший зламав ногу, другого підштовхнули прикладом — він упав і не підвівся. Третій перехитрив есесівців — йому вдалося вхопитися руками за риштак, перекинути тіло з даху і благополучно зсунутися. Амрен витяг пістолет, та хлопець запетляв, як заєць, і сховався у багатотисячному натовпі полонених. Ще одному вдалося скочити, але за другим пострілом Амрен звалив його.
Останній був Петро. Він вислизнув з-під рук есесівця, який, голосно регочучи, намагався збити його прикладом. Вчасно помітив підніжку другого, виграв мить і, схопившись за риштак, почав сповзати вниз. Есесівець, розізлившись, вдарив його каблуком по пальцях, та втратив рівновагу, похитнувся і гепнувся спиною на купу наваленої внизу битої цегли. Петро — почув лише, як хряснули кістки.
Падіння солдата врятувало Кирилюка — Амрен загаявся, і Петрові пощастило сховатися серед полонених. І тоді начальник табору замінив у пістолеті обойму і націлився на натовп. Сім куль — сім поранених і вбитих…
Власне, Шпехт не шкодував би, коли б зараз випустив кулю, у це довгасте обличчя. Щоб заспокоїтись і виграти час, нагадав Лотті:
— Ви хотіли грати…
— О-о! Фрау Лотта — чудовий музикант, — підтримав його Мор. — Подібне виконання можна зустріти лише в концертах.
У вітальні вже були опущені штори, та Лотта не дозволила увімкнути світло. Вона сіла за рояль і довго сиділа, безвольно опустивши руки, наче боячись доторкнутись до клавішів і порушити чари передвечірньої тиші.
Коли прозвучали звуки патетичної сонати Бетховена, Герман побачив перед собою зовсім іншу Лотту — не ту, рухливу і легковажну, яка щойно кокетувала з ним, а розумну, з натхненним обличчям жінку. Здавалося, існує якийсь таємничий зв’язок між її зовнішністю і музикою. Здавалось, що вона не грає, а співає величну пісню. Герман забув про все, крім музики.
Останній звук згас у свідомості Шпехта, і він з подивом подивився навколо: килими на стінах, велике вікно, чоловік у чорному мундирі — все здавалося таким неприродним і нереальним у порівнянні з божественними акордами, що Германові стало моторошно й холодно. Він зустрівся поглядом з Робертом Мором, і в його очах побачив те саме, що відчував він. Той підсів до нього, запитав:
— Сподобалось?
Шпехт глянув на нього непорозуміло: саме запитання видалось йому безглуздим. Та поруч з ним сидів зовсім незнайомий чоловік, і він якомога лагідніше висловив свою думку. Мор не образився, навпаки, відразу ж погодився з Германом — вони з перших же слів відчули симпатію один до одного, чомусь відразу подолали той бар’єр ніяковості і відчуженості, що існує між незнайомими людьми, та й почали розмовляти як давні добрі приятелі, із здивуванням помічаючи спільність у поглядах як на дрібниці, так і на широкі житейські проблеми. Почали з музики, а перескочили на суспільне значення літератури й мистецтва.
Амрен підсів до них і, потягуючи коньяк, який принесла служниця, прислухався до розмови. Він намагався зрозуміти хоча б суть розмови, і на його обличчі відбивалась така напружена робота думки, що Мор не витримав і засміявся.
— Не сушіть собі голову, Еріх, — порадив, — і не картайте себе за нетямущість, бо нас важко зрозуміти не лише простому штурмбанфюреру, а самому генералові військ СC.
— Не думайте, що ви схопили бика за роги, Мор, — пробуркотів Амрен. — Ваша університетська освіта зовсім не є ознакою розуму. Може статися, що вона не врятує вас від смугастого одягу.
— І там ви нарешті доведете, — скривився Мор, — хто з нас розумніший. І вдасться це вам дуже легко…
— Дякуйте долі, що ви потрібні нам, — похмуро продовжував Амрен. — їли б вас воші на Східному фронті…
— Ви невдячна істота, Еріх, — сказав Мор, — без нас вам було б не з медом. Ви ж пам’ятаєте слова рейхсміністра, що кожний з працівників нашого інституту — дивізія, і наша нова зброя…
— Жартуєте, — підвищив тон Амрен, — ви завжди були жартівником! Тому ми й не звертали уваги на ваші вибрики.
