Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
Марію ця новина приголомшила: треба було поставити крапку на всьому, що заповнювало її життя до останку, давало наснагу. Розуміла — так треба, та не могла змиритися. Виходить, уже хтось, а не вона, повертаючись уночі з роботи, розклеюватиме на стінах листівки. І якась інша жінка візьме кошик і піде до лісу буцімто за грибами, щоб передати лісникові акуратно згорнутий у трубочку папірець із зашифрованим повідомленням.
Як часто вона думала про дальший шлях цієї паперової трубочки — з рук у руки аж до партизанського загону. А там радист схиляється над рацією. Ті-ті-ті… Полетіли передані нею цифри за сотні кілометрів, і поважний військовий десь там, за лінією фронту, вивчаючи свіже повідомлення, може, згадає її теплим словом… Він не знає її, та все одно згадає, мусить подумати про ті десятки рук, в яких побувала паперова трубочка, поки не лягла розшифрованим повідомленням на його стіл…
Замислившись, Марія й не помітила, як із затінку навперейми їй рушили двоє чоловіків.
— Хвилинку, пані, — зупинили її. — Чи не скажете, котра година?
Марія зупинилась, глянула на циферблат. Двоє підійшли впритул.
— Файний годинник, — схопив жінку за руку один з них. — Подаруй його мені, красуне!
— Що вам треба? — ледь видихнула, злякавшись, Марія. — Я кричатиму!
— Спокійно! — другий показав ножа. Дихнув винним перегаром, грубо поклав руку на плече. — А сукенька теж нічого собі… Ану, знімай!..
Марія хотіла закричати, та здавалося, у легенях не було повітря. У якомусь відчаї, добре не розуміючи, що робить, з силою вдарила у груди того, хто знімав з руки годинник, ойкнула і побігла. Та другий підставив ногу, і жінка впала на тротуар. Боляче вдарившись головою об кам’яні плити, закричала. Кричала, знаючи, що навряд чи хто прийде їй на допомогу — патрулі тут бувають рідко, а хто ж іще висуне носа. на вулицю після комендантської години?..
— Ану, замовкни! — грабіжник замахнувся на Марію ножем. — Жити набридло?..
Жінка заплющила очі. Ось воно! Кінець… Тільки б не били…
— Тікай, Кирпатий, — почула раптом тривожний вигук. Глянула з-під вій. Невже це ввижається? Довга тінь метнулась з брами. Відвівши руку з ножем, чоловік вдарив грабіжника так, що той захитався і мало не впав. “Тікай, Кирпатий!” — знов почулося здалеку, і грабіжник, випустивши ножа, побіг, петляючи поміж каштанами.
Чоловік схилився над Марією. Побачивши, що вона розплющила очі, полегшено зітхнув.
— Вас не поранили? — запитав. Допоміг підвестися. — Здається, все гаразд?
У Марії від переляку цокотіли зуби. Чоловік зняв з себе піджак, накинув їй на плечі. Нарешті вона трохи оговталась.
— Спасибі, — мовила тремтячим голосом, — я вже не мала віри, що житиму…
— Овва! — усміхнувся той. — Вам ще жити й жити!
— Не знаю, як вам і дякувати, — повторила Марія. — Ви врятували мене!
— Так уже й врятував, — заперечив той. — Певно, вони задовольнилися б годинником…
Марія уважніше глянула на нього. Високий, з пишною сивою чуприною, тонкими рисами обличчя, що світилося співчуттям, він здався їй у цю хвилину втіленням благородства.
— Ви думаєте? — заперечливо хитнула головою Марія. Власне, вона розуміла — чоловік був правий, але ж неприємно було навіть подумати, що уся каша заварилася через якісь ніц не варті годинник і сукню.
— Зрештою, ніхто не гарантований од гіршого. — Він підняв з тротуара ніж, уважно оглянув його. Заховав до кишені. — Можливо, ви й праві…
Марія з вдячністю глянула на нього. “А він — справжній мужчина!” — подумала.
— Ви додому? Маєте перепустку? — запитав чоловік. — Я вас проведу. До речі, давайте знайомитись. Модест Яблонський, інженер.
Панові Сливинському, звичайно, ні до чого було називати справжнє прізвище. Він ішов поруч з Марією, дивлячись на неї трохи скоса і лагідно посміхаючись.
Марія не визнавала вуличних знайомств, та й взагалі в умовах, що склалися, вона мала право підтримувати стосунки лише з близькими й перевіреними людьми, але це був незвичайний випадок, і вона, подавши руку, назвала себе.
Пан Модест почав розповідати про грабунки у місті, та Марія через силу слухала його. У голові гуло, видно, удар був сильний. Скоріше б додому. Не пам’ятала, як дійшли до будинку, подякувала ще раз панові Модесту, ступила на східці, які вели до під’їзду, та піднятися не змогла. Відчуваючи, що непритомніє, похитнулася і впала.
“Трохи переграли, — подумав пан Модест. — Та це лише на користь”.
Він гайнув до колонки біля сусіднього будинку, намочив хусточку, приклав її до чола жінки. Марія отямилась.
— У якій квартирі ви живете? — запитав Сливинський.
— Я сама… — Марія спробувала підвестись, та ноги знову не послухались.
— Я питаю, у якій квартирі? — сердито повторив пан Модест.
Марія протягнула йому сумочку.
— Там ключі, — прошепотіла. — У дев’ятій…
Сливинський відімкнув браму, допоміг жінці піднятися на третій поверх.
— Я сама… — почала Марія, та він впорався з ключами і, запаливши сірник, знайшов у передпокої вмикач.
— Вдома хтось є? — запитав діловито. На пояснення Марії, що живе сама, невдоволено буркнув: — Оце так халепа…
На мить замислився. Сказав:
— Можливо, у вас струс мозку. Негайно лягайте, вам потрібен повний спокій. На жаль, уже пізно… Я піду, а вранці приведу лікаря.
Марія хотіла заперечити, та він прямував уже до виходу. Клацнув замок у передпокої — і тиша… Лише гупає в скронях… Аж сиплються іскри з очей, міріади сліпучих іскор… Марія впала на канапу, обхопила руками голову і застогнала…
Модест Сливинський задоволено насвистував. Ключ він узяв з собою (в разі потреби завжди можна послатись на неуважність), вранці приведе лікаря — і вузлик, так би мовити, почне затягуватись. “Тепер ти, пташечко, нікуди не випурхнеш”, — наспівував пан Модест. Він був задоволений собою. Що не кажи, а з жінками він уміє обходитись. Згадав, як тепло і вдячно подивилась на нього Марія, коли він прощався, і задоволено потер руки…
Лікар визначив легкий струс мозку й заборонив Марії вставати з ліжка. Якось воно вже так сталося, що Модест Сливинський усі клопоти про хвору взяв на себе. Подзвонив у друкарню, з’їздив на чорний ринок і повернувся на Джерельну, де мешкала Марія Харчук, із скромними припасами — трохи масла й білого хліба, півкілограма цукру, чай і кільце ковбаси. Побачивши, як хвора розкрила очі, похвалив сам себе. Головне — не переграти. Він міг би засипати це маленьке помешкання різними делікатесами, фруктами й цитринами, але й те, що приніс, вимагало пояснення: масло й ковбаса багатьом могли лише наснитися.
— Вам пощастило, — сказав, поклавши на стіл пакунки. — Саме вчора мені вдалось вигідно продати спекулянтові картину. Ну, і наслідок…
Марія прикрила очі рукою, аби вони не зрадили її. Що б вона робила без Модеста Володимировича? У хаті лише кілька картоплин і шматок чорного хліба — вона навіть стидалася говорити про це. Та пан Модест розуміє все і без слів.
— Тепер всі ми живемо впроголодь, — веде далі, і все, що він говорить, здається Марії слушним, буцімто відгуком її власних думок. — Кожному важко, і кожний перебивається, як уміє. Звичайно, справа не в ковбасі, хоча, — скоса глянув на пакунки, — скажу вам, і без неї важко. Люблю, грішний, поїсти… Але ж пасок затягувати доводиться не лише мені. Такої війни ще ніхто ніколи не переживав, і скаржитись на брак їжі було б безглуздям.
Пан Модест дивився на Марію виразними чорними очима. Зараз він сам вірив у те, що казав. Так бувало в нього: спочатку сміється в душі з того, що говорить, та поступово розпалюється, знаходить дедалі переконливіші аргументи, захоплюється власним красномовством і сам починає вірити в те, що каже. Сливинський навіть підвівся і заходив по кімнаті, що свідчило про його збудження.
— Так, безглуздям! — повторив із вдаваним пафосом. — Головне — вийти чистим з цієї війни. Я маю на увазі не те, що говоритимуть про тебе, хоч і це не можна скидати з рахунку, а щоб ти сам собі нічим не міг докоряти. Це важливо! Аби міг чесно дивитися у вічі людям і, коли повернуться нарешті наші, міг вітати їх з відкритою душею! Хоча пробачте, — вміло осікся, — не звертайте уваги на моє базікання. Іноді мене щось штрикне, і верзу дурниці. Розумієте, весь час душевна самотність, а поговорити нема з ким… В усякому разі, прошу пробачення…
