Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (полная версия книги .TXT) 📗
— Іноді хочеться й пожартувати, — якось відразу покірно погодився Мор.
Германові здалося, що Мор навіть злякався: рішуче змінив тему розмови — почав розповідати фрау Лотті про концерти берлінського симфонічного оркестру.
Шпехт налив собі коньяку. Він почувався, як гончак, що напав на слід. Інститут — охорона — нова зброя… Може, справді жарт? Але ж Мор говорив серйозно і, коли Амрен осадив його, злякався. А він, судячи з усього, не з лякливих. Виходить, бовкнув те, за що може злетіти голова.
Мор захопився розмовою з Лоттою, і Шпехт підсів до Амрена. Той зміряв його недовірливим поглядом, та випити разом не відмовився.
— Ви — справжній арієць, гер штурмбанфюрер, — потішив його самолюбство Герман. Ці слова припали до душі Амрену, і він подивився на Шпехта приязніше, мовби ще заохочував його до компліментів. Герман не примусив довго себе чекати:
— Ви влучно підмітили, що університетська освіта зовсім не є ознакою розуму. Я також вважаю, що гнила інтелігентщина шкодить нашій нації, розслаблює її. Інтелігенти повинні працювати на армію і тільки на неї. Я вірю, що ми доживемо до того часу, коли в школах викладатимуть літературу та історію лише для того, щоб зміцнити патріотичні погляди нашої молоді.
Маслянисті очі Амрена округлились.
— Ти, виявляється, справжній хлопець, — ляснув він Шпехта по плечу. — А я думав, що ти — така ж кваша, як і цей хирлявий тип, — кивнув у бік Мора. — На жаль, вони нам потрібні, але ж ти правильно сказав, що згодом ми їх, тьху… — багатозначно підняв свій величезний кулак. — А ти — справжній хлопець, — повторив з п’яною настирливістю, — давай вип’ємо!
Шпехт налив йому повний фужер, Амрен випив не моргнувши. Поманив Германа пальцем і запитав, скоса глянувши на Лотту:
— Ти з нею не втрачаєш часу? Штучка нічого собі, та не по мені. У тебе тут нема знайомих?
— Знайомих нема, та є все для знайомства, — Герман показав набитий грішми гаманець — аванс, одержаний від Кремера. — Можемо щось організувати.
— Ти мені одразу сподобався, — з повагою мовив Амрен, — і починаєш подобатись ще більше. Післязавтра ми їдемо, завтра маємо вільний вечір, придумай що-небудь.
Шпехт пообіцяв — і вони підняли келихи. — “Але ж для чого вони приїхали і звідки? — думав Герман. — Лише на два дні, і цілий вечір — тут. Що їм потрібно від Кремерів?”
Шпехт почав прислухатися до бесіди Лотти з Мором. Роберт розповідав, що лише кілька днів тому зустрів у Трептов-парку подругу Лотти, котра просила передати, що чекає її в гості.
“Виходить, вони прибули, з Берліна, — зрозумів Герман. — Та для чого?”
Можливо, дізнавшись про це, можна буде ухопитися за якусь ниточку. Але ж навряд — вони вміють берегти свої таємниці. Та може все статися: адже Шпехт уже знає, що Мор працює над якоюсь секретною зброєю — і дізнався про це без будь-яких зусиль. Подумавши про це, посміхнувся. Ну, і що з того? Яка зброя, який інститут? У Берліні не один десяток засекречених установ, спробуй підступитися до них! Певно, не одна голова полетіла на цьому шляху, а голови ж були!
А все-таки для чого вони приїхали?
Лотта подзвонила по телефону і запросила двох подруг. Амрен пожвавішав — висока й повна блондинка, видно, сподобалась йому — уже не так відверто наставляв вухо, прислухаючись до розмови, яку вів Мор.
Герман спробував випитати щось у Мора. Та розмова, не клеїлася. Чомусь зникла невимушеність, яка робила приємним початок їхнього знайомства. Мор коротко відповідав на запитання і тримався насторожено. Згодом Германові вдалося трохи розвіяти цю відчуженість, та справжньої щирості між ними вже не було.
Шпехт кілька разів починав бесіду, так би мовити, на лезі: зовні невинну — за його слова не міг би вчепитися найдосвідченіший агент, — та з підводними рифами, але побачив, Мор дивиться на нього з підозрою. “А може, він думає, що я провокатор?” — майнула думка. Справді, усі підстави для цього були — слизькі запитання, цікавість. Герман поставив себе на місце Мора і засміявся — звичайно, той остерігається його, як дрібного гестапівського шпига. Отже, десь прорахувався, і Мор сприйняв його відвертість як добре замасковану гру.
Мабуть, варто було дати задній хід. Тим більше, що тилові позиції вже були підготовлені: Лотта недвозначно вимагала уваги. Вона примхливо закопилювала верхню губу, і від цього обличчя її зовсім мінялося — Лотта здавалася дівчиною-підлітком; ілюзія була така сильна, що Шпехт, який трохи сп’янів, піймав себе на тому, що називає її дитинкою.
Лотта примусила його кинути палицю и танцювати з нею. Збоку це, певно, мало кумедний вигляд — Герман тупцював на місці, шкутильгаючи, та всім було весело, кожний думав про себе та свою партнершу і майже не звертав уваги на інших. На хвилину заглянув до них старий Кремер, та захмелілий Амрен, називаючи його “татусем”, почав примушувати пити коньяк, і ювелір швидко зник.
Шпехт непомітно для інших переговорив з Амреном і запросив усе товариство на завтра до ресторану. Побачив, як здивовано блиснув очима Мор, — видно, хотів запитати про щось, та стримався. Жінки зустріли пропозицію Шпехта захоплено, а Лотта навіть поплескала “милого Германа” по щоці і пообіцяла розцілувати.
Розходились пізно — веселі й збуджені. Амрен Затис Шпехта в кутку холу і неодмінно хотів дізнатися, що той думає з приводу останньої промови фюрера.
— У тебе розумна голова, і я хочу почути, що скажеш ти, — не вгамовувався штурмбанфюрер. — Я тобі вірю, і ти повинен це цінувати!
Герман бачив, як Мор покликав Лотту вбік і про щось шепочеться з нею. Неввічливо відштовхнувши Амрена, він почав шукати капелюшок однієї з жінок і наблизився до Роберта. Але той уже прощався з Лоттою. Шпехт почув лише слова: “Буду вдячний тобі…”, — слова, за якими могло критися все, що завгодно.
Гості пішли. Лотта сиділа на диванчику в холі і з викликом дивилася на Германа. Він посварився на неї пальцем. Жінка стенула плечима і кивнула Шпехтові на місце поруч із собою. Та Герман продовжував стояти, всім своїм виглядом показуючи невдоволення і навіть образу. Лотта підійшла до нього, поклала руки на. плечі, зазирнула в очі.
— Що з вами, Германе? — запитала. Шпехт пішов напролом.
— Ви, фрау Геллерт, кокетка і, певно, звикли грати чоловічими серцями. Та я не хочу задовольнятися другорядною роллю і взагалі залишатися в дурнях.
Лотта закліпала очима.
— Але ж які у вас підстави говорити так?
— Не робіть з мене божевільного, дитинко. Ви фліртували зі мною, щоб замаскувати свої стосунки з Робертом Мором…
— З Робертом Мором? — засміялася Лотта. — Це виключено.
— Але ж ви шепотіли йому на прощання ніжні слова — я сам чув…
— Не треба ревнощів, Германе, — прошепотіла Лотта. — А то я вас не поцілую…
— Бо вже поцілували Роберта?
— Роберт надто серйозний для поцілунків, — засміялася Лотта. — Він просив мене розшукати старі зошити мого покійного чоловіка. Вони колись разом працювали, і йому потрібні якісь формули. Тепер вам ясно, що ви справді нічого не розумієте? Будете за це покарані. Не поцілую вас…
— Це жорстоко! — мовив Герман. Він спробував пригорнути Лотту, та вона спритно вивільнилась і зупинилась лише на сходах.
— Одержуйте! — послала Германові поцілунок рукою. Той вдав, що розгнівався. Лотта показала йому язик і побігла до себе. Шпехт почув, як нагорі клацнув замок.
Вранці за кавою Ганс Кремер заявив, що на нього чекають важливі фінансові справи, він весь день буде зайнятий і тому сподівається — дочка розважатиме гостя.
— Гер Шпехт така серйозна й ділова людина, — обізвалась Лотта, — що я не знаю, чи зможу потрафити його уподобанням. — Говорила серйозно, а очі сміялись, Германові здалося — зараз знову покаже йому язика. — Я старатимусь, та за наслідки не ручаюсь…
— Постарайся, дочко, постарайся, — нічого не тямив старий. — Я б хотів, щоб гер Шпехт не почувався чужим у нашому місті.
— Люди швидко акліматизуються. Чи не так, гер Шпехт? — ніби наївно запитала Лотта.
