Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Хаблак заглянув до спальні. Побачив, як сидить на ліжку свята трійця — Рукавичка трохи осторонь, тягне нахильці горілку. Підморгнув їм зовсім по-змовницькому й мовив фамільярно:
— Ну, дорогі громадяни спекулянти, приїхали… Зараз уладнаємо формальності, потім з’їздимо до райвідділу. Якщо не скандалитимете, може, попервах і обійдеться. Легким переляком тобто відбудетесь, штраф заплатите, коли, звичайно, за вами більше нічого не тягнеться. Згода? — запитав, наче й справді потребував їхньої згоди.
22. Машину лишили на бруківці, що пролягала попід дубовим лісом. Праворуч од дороги починалися садові ділянки, тут економили землю, і на вуличках між садибами не було можливості розминутися.
Дробаха з двома оперативниками дійшов до третього від краю будиночка — подав знак супроводжуючим, аби почекали й про всяк випадок підстрахували його, а сам штовхнув хвіртку.
Ліворуч — маленький чепурний цегляний будиночок, праворуч — гараж, ворота якого виходили на вулицю, попід будиночком квітник з трояндами, циніями та гайлардіями, трохи оддалік — водяна колонка з електронасосом, стіл, на якому стояв самовар, чашки, чайник.
Дробаха попрямував до будиночка, та з-за кущів смородини визирнув чоловік у жовтій майці, уважно подивився на Дробаху, не здивувався його появі, лише запитав:
— Ви до мене?
— Якщо ви Гаврило Климентійович Татаров.
— До ваших послуг. — Чоловік вийшов з-за кущів і очікувально зупинився перед Дробахою. Крім жовтої вилинялої майки, був одягнутий в парусинові штани, на ногах — старі потерті сандалії.
— Я — слідчий республіканської прокуратури Іван Якович Дробаха.
Татаров не здивувався, Дробасі здалося, аж ніяк не зреагував на його слова, лише поворушив забрудненою рукою, немов вирішуючи, чи можна подавати її гостеві,— не подав і вказав на лавицю біля столу. Запросив сухо і якось мляво, без усяких емоцій:
— Розташовуйтесь, я зараз.
Дробаха з цікавістю дивився, як Татаров миє руки. Гаврило Климентійович робив це спокійно і зосереджено, наче був зовсім один і ніхто не порушив його спокою. Ні разу не озирнувся на Дробаху, повільно обтер кожен палець і влаштувався за столом навпроти слідчого. Утупився в нього прозорими й буцім неживими очима, в яких Іван Якович не прочитав ні ляку, ні хвилювання, немов завітав до нього не дуже симпатичний сусід по садовій ділянці й зараз він вимушений пригостити його чаєм.
Вони дивились один на одного мовчки й вивчаюче, пауза затягувалася, нарешті Татаров не витримавши мовив:
— Наскільки я розумію, слідчий республіканської прокуратури завітав до мене не для спасенних розмов…
— Не помиляєтесь, Гавриле Климентійовичу, якби не нагальна справа, для чого гнати машину з Києва аж сюди?
Очі в Татарова звузилися і потемнішали, а на вилицях здулися жовна. Але стримався, навіть посміхнувся, посмішка вийшла, правда, кривою, та все ж Татаров якось неохоче витиснув із себе:
— То слухаю вас… Хочете чаю? Самовар щойно закипів.
Дробаха завагався: не дуже зручно розпивати чаї з людиною, постанова на арешт якої лежить у нього в кишені, але подумав також, що це — останній чай Татарова на волі, з домашнім печивом, що визирає з-під серветки, й натуральним медом у скляній вазочці.
— Із задоволенням, — погодився. — Вип’ю з вами з задоволенням. — Він склав руки на грудях і дивився, як наливає Татаров чай — урівноважено, дивлячись тільки на чашки і зайнятий тільки ними, буцім і справді не знає, для чого завітав до нього слідчий з республіканської прокуратури.
А Татаров пересував чашки, машинально лив у них заварку, окріп, бачив і не бачив огрядного, низенького чоловіка в легкій сорочці, який чомусь назвався слідчим прокуратури, а справді — скоріше схожий на їхнього міністерського завгоспа, така ж огидна манера складати на грудях руки й переплітати пальці. Підсунув йому чашку, запропонував мед і печиво, взяв свою, затиснувши між холодними долонями, а сам думав: кінець…
Відсьорбнув чаю, не відчувши ні смаку, ні запаху й тим часом гадаючи: приїхав допитувати чи арештовувати? Певно, сьогодні ще обійдеться, арештовують, здається, трохи по-іншому, без застілля. Сам бачив у кіно: підходять з обох боків, надягають наручники й підштовхують до машини. А тут — черевань із спітнілим чолом і пухкими, мало не жіночими руками…
І ще, подумав Татаров, як учасно він усе зрозумів і влаштував. Як учасно й розумно…
Дізнавшись про арешт директора заводу, якому вони з Гудзієм оформляли документи на алюміній, Татаров одразу збагнув, що це — кінець. Обехеесівці тепер не могли не вийти на них, просто не мали права, і найменше, що тепер загрожувало йому, зняття з роботи чи навіть суд за злочинну недбалість — якщо не докопаються до зв’язків з Манжулою та його зграєю.
Розсудливо і уважно оцінивши ситуацію, Татаров дійшов висновку: навряд чи міліція зуміє довести, що він зумисне допомагав розкрадачам соціалістичної власності. Манжула загинув, а більше він ні з ким, крім Гудзія, не контактувався. Проте на Гудзія можна не зважати. Якщо навіть почне валити на нього, де сяде, там і злізе. Завжди можна послатися на те, що в них були загострені службові стосунки, й Гудзій хоче помститися йому. Ну, а якщо докопаються до документів на листовий алюміній, нікуди не дінешся, доведеться визнати: підписував, але не надавав особливої уваги, звичайно, проявив нехлюйство, навіть недбалість, якщо хочете, злочинну, але ж довіряв відповідальному працівникові, начальникові відділу главку — кому ж ще довіряти, як не йому?
Пославшись на недугу, Татаров узяв відпустку. Мусив узяти, був людиною розважливою, хотів урахувати всі варіанти, аж до найгірших, і завчасно вжити заходів.
Перше, що зробив, продав машину. Продав за два дні, навіть трохи продешевивши, продав, хоч серце обливалося кров’ю. Перед тим як віддати, обійшов навколо своєї білої красуні, погладив капот і дах, притулився щокою, ніколи ні з ким не дозволяв собі таких ніжностей, розчулився вперше в житті й розчулився по-справжньому. Бо знав: ніколи вже не матиме такої — вистражданої, викоханої, випещеної…
Одержані за машину гроші Татаров поклав на ощадну книжку: з тим, що вже лежало на ній, вийшла досить кругла сума — якщо фортуна не змилостивиться і доведеться відсиджувати (Татаров передбачив і такий крайній варіант), у нього хоч лишиться перспектива. На дітей та дружину не розраховував, певно, зречуться, а що лишиться йому, коли вийде з колонії? Хоч гроші: придбає нову білу красуню, втече з цього клятого міста, де так зганьбився; на хліб з маслом, навіть якщо не працюватиме, йому завжди вистачить.
Аби ще пожити…
А в тому, що перед ним ще стелитимуться довгі роки, Гаврило Климентійович аніскілечки не сумнівався. Здоров’я мав чудове, щоденно робив зарядку, коли не був на дачі, вранці бігав по сусідньому парку: черева нема, м’язи налиті силою, й голова світла — жодних склеротичних ознак.
Книжку на пред’явника — єдине його багатство і єдину надію — Татаров сховав у целофановому пакеті, щільно обгорнув фольгою і поклав до акуратно видовбаної цеглини. Вночі, коли точно знав, що ніхто не чує і не бачить, розхитав і витягнув цеглину із піддашшя сусіднього гаража, замість неї замурував свою з книжкою. Тепер ніяка міліція, хоч які б мудрагелі не були і яку б техніку не використовували, нічого не знайде, і лежати його ощадній книжці, поки не витягне сам. А щорічно одних процентів набігатиме вісімсот карбованців, потім проценти на проценти…
Тому й дивився на слідчого, який чомусь приїхав до нього, замість викликати чи навіть доставити в прокуратуру, незворушно і навіть трохи зверхньо, по-філософському розміркувавши, що від долі не втечеш, та й втікати поки що нема рації.
Дробаха з задоволенням понюхав пахучий чай і запитав У Татарова:
— Вам не хочеться нічого сказати мені, Гавриле Климентійовичу?
Татаров подивився на нього холодно й бундючно, як на дрібного канцеляриста їхнього главку. Відповів рівно, але Трохи з притиском, наче віддавав наказ підлеглому:
