Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
— Так, я пам’ятаю вас, — відповів. — І слухаю, Юліє Олександрівно.
— Навіть так?.. — в її голосі прозвучали грайливі нотки. — У вас чудова пам’ять, майоре.
— Не скаржуся.
— Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?
— Звичайно. Приїжджайте. Я замовлю перепустку.
— Чи не краще зустрітися десь в іншому місці?
— Прошу, навпроти нас — сквер.
— Знаю. Через півгодини?
— Мене це влаштовує.
Трояновська запізнилася, Хаблак лаявся крізь зуби, сидячи в сквері на лавці, ну, був би він хоча б закоханим, але чекати якусь навіжену жінку з-за нікчемної розмови, котра, певно, нічого не дасть…
Готуючись до зустрічі з Хаблаком (Трояновська подзвонила до карного розшуку і уточнила, що саме таке прізвище в майора, котрий приїздив до неї в Дубовці), Юлія перебрала кілька суконь, але жодна не сподобалась їй. Нарешті зупинилася на вельветовій парі, коричневі брюки й жилет та блузка з високим коміром. Подумала й вирішила обійтися без ліфчика, трохи ризиковано для тридцятирічної жінки, та Юлія не мала сумніву, що виглядає на двадцятирічну, принаймні груди стирчали ще зовсім задерикувато.
Вона поставила “Ладу” поруч міліцейської “Волги” й одразу побачила в скверику того симпатичного майора. Почимчикувала через вулицю, привітно посміхаючись йому здалеку, як старому знайомому, і не без задоволення помітила привітну посмішку і на його обличчі. Сіла поруч, наче випадково відкинувши поли жилета, аби точно помітив і оцінив усю її майже незайману красу, й мовила так, наче йшлося про щось зовсім незначне й випадкове:
— Вибачте, але ви єдиний, кого знаю в міліції, ось і вирішила потурбувати.
Хаблак відзначив, що оте “єдиний, кого знаю в міліції”, звучало явно перебільшено, та не заперечив і схвально нахилив голову.
А Трояновська вела далі:
— Справа в тому, що я… — хотіла сказати “вклепалася”, а мовила: — потрапила в історію, яка, гадаю, може зацікавити вас. Якраз тоді, коли ви приїжджали в Дубовці, там відпочивав один хлопець… Він, знаєте, трохи залицявся, — пересмикнула плечима так, щоб груди заколихалися, але, здається, цей дурний міліцейський майор не помітив нічого, — і навіть справив на мене враження. Звичайно, я нічого не дозволяла, просто приємно було зустрічатися. Ми бачилися потім кілька разів і тут, у Києві, а вчора він запросив повечеряти у приятеля. І от, розумієте, який жах! Я випадково дізнаюся, що Арсен, так звуть цього хлопця, Арсен Захаров, має ще й прізвисько й займається якимись темними справами. І називається він Шилінгом. Уявіть собі — ціла зграя фарцівників та валютників, ще входить до неї якийсь Чебурашка, вже затриманий вами.
Гадала, що Хаблак зацікавиться, захвилюється, почне дякувати, а він сидів незворушний, наче розповідала про дрібниці. Нарешті наморщив чоло й запитав:
— Він сам назвався Шилінгом?
— Ні, так звертався до нього Президент.
Вона так і сказала “президент”, не знаючи, що це слово мало не сниться Хаблакові. Але майор нічим не виказав себе — ні порухом, ні поглядом, тільки запитав:
— Це друг Шилінга, і на квартирі в нього ви були вчора?
— Так, я ж кажу: Арсен затягнув мене туди. Казав: приємна компанія, є про що побалакати… Виявляється, я цього чоловіка вже бачила, вони зустрічалися біля Аскольдової могили й потім Арсен за його дорученням відвозив на Тургенєвську пакет.
— І що було в тому пакеті?
— Здається, гроші.
— Чому так гадаєте?
— Бо Арсен весь час тримав його в руках. Наче боявся загубити.
— Можливо, — процідив Хаблак, — усе можливо, і ви розповідаєте справді цікаві речі. Де живе приятель Шилінга? Як ви назвали його?
— Президент.
— Так звертався до нього Шилінг?
— Ні, — Юлія трохи почервоніла, — цей покидьок, а він точно виявився покидьком, утік, залишивши мене з Геннадієм. Тобто Президентом, а той, знаєте, уявив, що йому все дозволено…
Тепер Хаблак зрозумів мотиви, які привели до нього Трояновську. Запитав:
— Ви, звичайно, дали йому відкоша?
— Безумовно. Тоді він і назвався Президентом, казав: його всі знають, і я пошкодую. А я гадаю: одна зграя, Шилінг, Президент та інші. Фарцівники й спекулянти. Вам моя інформація не завадить?
— Не завадить, — ствердив Хаблак зовсім чесно. Він міг би додати, що ця інформація, можливо, взагалі не мав ціни, але тільки запитав: — Де живе Президент?
— На Русанівській набережній. Знаєте, там висотні будинки, так у крайньому, на десятому поверсі. Геннадій, Гена…
— А де живе Шилінг?
— Не знаю.
Справді не знала, бо Шилінг ніколи не водив дівчат додому й не давав їм своєї адреси, справедливо вважаючи, що в його неспокійному й бурхливому житті не вистачало тільки жіночих набігів із скандалами, ревнощами і, як знати, бійками.
— А кому був адресований пакет на Тургенєвську? — запитав Хаблак.
Юлія лише знизала плечима.
— Арсен зайшов у великий будинок. Якщо підійматися вулицею, праворуч, по-моєму, третій від рогу.
Ця інформація також справила на Хаблака враження: в разі потреби вони перетрусять увесь будинок, а знайдуть Президентового адресата.
Майор подивився на Юлію вдячно, вона зрозуміла цей погляд по-своєму й вирішила трохи підбадьорити цього несміливого і явно недосвідченого міліцейського лопуха — адже варто йому зробити один лише крок, навіть півкроку, один навіть безглуздий натяк на самотність чи запитати, як вона проводить вечори, цього їй вистачить, далі вона бере ініціативу в свої руки — боже мій, яке все на світі відносне: вчора їй кидали під ноги дублянку, а вона лише сміялася, сьогодні ж готова бігти за якимсь міліціонером…
Юлія нахилилася до Хаблака й поклала йому на коліна пальці, фактично ледь торкнулася: розумний чоловік одразу б збагнув натяк, але цей недотепа підвівся, навіть не запитавши номер телефону.
Юлія дивилася, як прошкує Хаблак через вулицю, і їй зробилося сумно й прикро. Але одразу подумала: не варто засмучуватись — підвелася і, випнувши вільні від ліфчика груди, попростувала до машини.
21. Бублик ночував у готелі “Славутич”, і “Волга” його стояла навпроти за клумбою з трояндами. Вчора він вечеряв з симпатичною жінкою років за тридцять, Марією Анчевською з Яремчі, і пішов до неї в номер.
Хаблак уже знав, що Анчевська працює в Яремчі на турбазі адміністраторкою, певно, Бублик познайомився з нею під час своїх ділових мандрів по Прикарпаттю.
Бублика вирішили брати, коли виходитиме з готелю, але йому, мабуть, настільки сподобалось у заїжджої молодиці, що не збирався її залишати. Навпаки, Анчевська принесла з буфету до номера чаю — снідали й, либонь, похмелялися після вчорашніх посиденьок.
Рукавичка близько десятої вийшов з бази, несучи чималий пакет, зупинив приватну машину й доїхав також до готелю “Славутич”.
Хаблак вирішив, що Рукавичка привіз із бази до готелю якісь дефіцитні товари, і сидять вони зараз із Бубликом у номері, п’ють зовсім не чай і їдять не стандартні ранішні сосиски з гірчицею. І ще подумав: Марія Анчевська, може, також із злочинної зграї — якщо в Рукавички справді дефіцитні товари, є привід затримати і її. На допитах швидко з’ясується — винна чи випадково потрапила до Бубликової компанії.
Подзвонив Дробасі — той погодився з його міркуваннями, і Хаблак викликав оперативну групу.
Ліфт підняв їх на тринадцятий поверх, чергова заступила дорогу. Хаблак показав їй посвідчення, і вона провела їх зляканим поглядом. Майор натиснув на ручку дверей першого номера — виявилось, незамкнуті, — відчинив і одразу зустрівся поглядом з Бубликом: той сидів у вітальні за маленьким столиком, заставленим пляшками й наїдками, тримав у руці чарку з горілкою, певно, тільки підніс до рота й зупинився, побачивши, що хтось зайшов до них.
— Що треба? — витягнув шию і невдоволено покрутив головою.
Хаблак, не відповідаючи, проминув передпокій, двоє оперативників зайшли за ним, зупинилися на порозі.
Либонь, Бублик збагнув, що й до чого, бо повновиде обличчя його витягнулося, червоне й розпашіле від випитої горілки, воно спочатку вкрилося плямами, а потім почало сіріти буквально на очах і за дві—три секунди Бублик змінився до невпізнання.
