Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Хаблак поворушився на стільці: ось воно що… Хотів щось запитати, та полковник заспокійливо поклав йому руку на плече. Промовчав, а жінка вела далі:
— Ми з ним знайомі, зустрічаємось у наших співробітників, і Льоня, ну, якщо вже до кінця, залицяється до мене. Але в нього дружина, а я самотня, може, воно й негарно, Та що поробиш, чоловік він компанійський і веселий… Мені з ним приємно, звичайний флірт, більше нічого, і взагалі ми в чудових стосунках… Ви розумієте, — зупинила погляд на Каштанову, — я, мабуть, кажу не до ладу…
Полковник підбадьорив Мащенко:
— Ми вас уважно слухаємо.
— Так от, заходить до мене Леонід Павлович, ми в одному з ним міністерстві, й каже, що треба когось там вирулити, його знайомого чи друга, той дуже просить, і відмовити не можна. А мені за це — імпортні чобітки. Я подумала, певно, жартує про чобітки, а може, й ні, либонь, не жартує, бо слід було підписати папір у начальника нашого Главку на поліетилен, а він точно не підписав би, я знаю…
— Який поліетилен? — стрепенувся Хаблак. — І кому?
— Одному з наших заводів. Поліетиленова кришка. Двісті тонн… Ну, я зробила, начальник, звичайно, не підписав би, то в другому примірнику виправила цифру…
— Підробили документ? — уточнив Каштанов.
Мащенко клацнула замком, відкрила сумочку й дістала й неї пакет.
— Підробка, — погодилась, — і я винна. Але ж просив Леонід Павлович, а знаєте, заводам не завжди дають, що потрібне… Ну, я вже почала забувати й на чобітки вже не сподівалась, коли днями приходить до мене хлопець, дзвонить, передає пакунок і каже: від друзів Леоніда Павловича. Віддав і зник. Розгортаю, а там от що…
Мащенко тремтячими пальцями розгорнула пакунок і поклала на стіл пачки грошей.
— Тут три тисячі, — відсмикнула руку, немов обпеклася. — І я всі ці ночі не спала. Потім зважилась і пішла до вас.
Каштанов перезирнувся з Хаблаком.
— Шилінг, — сказав Хаблак, і Каштанов розуміюче нахилив голову.
— Більше той хлопець вам нічого не сказав? — запитав полковник.
— Ні. Тільки: від друзів Леоніда Павловича — і одразу пішов.
— А Леоніда Павловича ви давно бачили? — поцікавився Хаблак, уважно дивлячись на Мащенко: адже Гудзія вчора ввечері заарештували, і, можливо, ця жінка, дізнавшись про те, злякалася і прибігла до міліції.
— Відтоді, коли попросив мене про поліетилен, не зустрічалися. Я хотіла подзвонити йому, та якось не наважилась. Якщо він знає про три тисячі, виходить, разом з ними, тобто з тими, хто заплатив, а такі гроші даремно не платять…
— Так, не платять, — ствердив Хаблак. — До речі, Леоніда Павловича Гудзія вчора заарештовано.
Мащенко пополотніла, обличчя в неї перекосилося і стало землистим. Зіграти так не змогла б найталановитіша актриса, і Хаблак переконався в безпідставності своєї підозри. Налив води й подав жінці, однак вона не взяла склянку, ковтнула повітря й прошепотіла:
— Отже, і я… Виходить, і я разом з ним…
Полковник мовив:
— Заспокойтеся, Лідіє Андріївно. Зараз ми викличемо понятих, складемо акт, а ви сідайте отут от і напишіть про все, що повідомили. Сподіваюсь, не поспішаєте?
— Не все одно — ви ж мене також заарештуєте?
Полковник поблажливо всміхнувся, зиркнув на Хаблака, наче радився з ним, і одповів:
— Для чого такі крайнощі? Візьмемо підписку про невиїзд, ви ж самі прийшли до нас…
— Ви справді відпустите мене?
— Ніхто з вас вини не знімає, — підкреслив полковник. — Але ви допомогли слідству, визнали свою вину, й суд вирішить, як покарати вас. Ми затримувати вас не будемо.
Либонь, Мащенко чекала гіршого, бо губи в неї затремтіли, навіть схлипнула. Аж тепер схопила склянку з водою й випила мало не до дна. Потому посміхнулася жалібно і вдячно.
— Я напишу, — мовила швидко, — я все зроблю, бо тепер нема тягаря і спатиму спокійно.
Через півгодини, владнавши формальності й відпустивши Мащенко додому, Хаблак наказав привести до нього затриманого вчора Червича. Бачив його лише раз на березі в довгих сатинових трусах і трохи здивувався, коли Червич з’явився у пристойному імпортному сірому костюмі, випрасуваній сорочці і яскравій краватці.
Лук’ян Іванович зупинився на порозі, одразу впізнав Хаблака й похитав головою.
— А я, старий дурень, його юшкою пригощав, — мовив прикро. — Веслом по кумполу слід було, а ми вуха порозвішували.
— Сідайте, Червич, — наказав Хаблак сухо, — й не базікайте. Скажіть краще, для чого вам знадобилася вибухівка?
— І через це затримуєте порядних людей! — щиро здивувався той. — Одразу б запитали, а то обшук, перед сусідами зганьбили… Як тепер у вічі дивитись? Ну, поглушили трохи риби, не такий уже й великий злочин. Я її у війну протитанковими гранатами… Колись на Волині на класне озеро натрапили — чисте, глибоке, ліси навколо, жбурнув гранату, вір не вір, а щупаки пудові — ото поласували!..
Старий полюбляв поговорити, й зупинити його було важко. Хаблак вислухав усю цю тираду й запитав: — І де ж ви тепер глушили рибу?
— На озерах біля Плютів та в Козинці. Її зараз перегородили, то стала, як велике озеро.
— Син привозив вам вибухівку, й ви там же використовували її?
— Точно. Я влітку завжди на дніпровому острові стою, були ж самі в мене, бачили.
— Отже, ви твердите, що вибухівка потрапляла з кар’єру одразу до вас на острів і вже там ви пристосовували її для глушіння риби?
— Звичайно, тверджу.
— Прошу розписатися.
Старий розписався, а Хаблак запитав так, наче йшлося про дрібницю:
— Терещенкові для чого бомбу зробили?
Червич вирячив на майора очі. Нижня щелепа в нього відпала.
— Ти що, здурів? — вигукнув.
— Слухайте, Червич, — посміхнувся Хаблак, — почекайте хвилину, перш ніж остаточно накликати на себе біду. Я вам поясню дещо. Обшукуючи вашу кімнату, ми знайшли схему міни з годинниковим механізмом і навіть деякі запасні деталі до неї. Це раз. Далі: встановлено, що ви брали вибухівку в сина, котрий незаконно одержував її у робітників кар’єру, де працює начальником дільниці. А ваш добрий знайомий вантажник промтоварної бази Яків Ігоревич Терещенко, який замовив вам бомбу, підклав її до валізи одного громадянина, де вона й вибухнула. Якщо ви зможете довести, що не знали, для чого буде використано міну, вина ваша значно пом’якшиться. То чи варто вам утрачати цей Шанс?
— А ви спробуйте довести, що саме я виготовив її.
— Дуже просто. Якщо використовували вибухівку тільки для глушіння риби, для чого возили її з острова до Києва?
— А я не возив.
— Не треба брехати, Червич. Ми знайшли на вашій київській квартирі пакувальний папір від вибухівки, а на вашому письмовому столі її невеличку часточку.
Червич подумав трохи й мовив схвально:
— Добре працюєте, і начебто ваша взяла. Але скажіть: це точно Яшко підклав міну до валізи? Люди загинули?
— Так, Червич, під час вибуху загинув вантажник Бориспільського аеропорту.
— Боже мій! — вигукнув старий. — Але ж яка свиня Яшко! Обдурив мене, старого горобця! Це ж треба так обвести! Що ж тепер буде?
— Скільки заплатив Терещенко за міну?
— А-а, — скривився Червич, наче ковтнув кислого. — Я в нього грошей не взяв. Випили кілька пляшок, от і вся платня.
— А навіщо Терещенку міна, казав?
— Звичайно, інакше я б не робив. Мовляв, є один сучий син, котрий заклав його колись, Терещенко й сидів через нього п’ять років. Це ж уявити тільки — п’ять років безневинно. А тепер Терещенко й вистежив його та хотів помститися. Той тип машину купив, Яшко й вирішив бомбу під неї підкласти, з годинниковим, виходить, механізмом, щоб алібі мати.
— Так Терещенко казав: безневинно п’ять років? — запитав Хаблак не без іронії.
— Клявся, що правда.
— Пограбував жінку ваш Терещенко, й піймали його тоді мало не одразу.
— Невже? А він…
— Отакої, Лук’яне Івановичу. Втягнув вас Терещенко в погану історію, тепер відповідати доведеться.
Червич похнюпився.
— Та бачу, — мовив скрушно. — Головне — людина загинула. Вік собі не прощу.
