Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Наїлися, подобрішали й повернулися до темнуватої кімнати капітана Пекаря. Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули й коротко пояснив, чому саме вони із Стефураком завітали до Коломиї. Гадав: Пекар почне розпитувати, радитися, думати, але капітан одразу зняв трубку й попросив:
— Грицю, ти вільний? Зазирни.
Гриць не забарився — чоловік також з капітанськими погонами, низький, чорнявий і верткий. Він назвався Григорієм Васильовичем Гутовським, потиснув усім руки, і після цього Пекар подав йому фото Манжули.
— Впізнаєш? — запитав.
— Упізнаю. Ми його колись затримували. Чекайте, здається, його прізвище…
— Манжула Михайло Микитович, — підказав Хаблак.
— Точно. І що сталося? Бо в нас не було проти нього доказів.
— Убитий.
— О-ля-ля! — нараз зовсім по-хлопчачому вигукнув капітан. — Цього тільки не вистачало!
Він посерйознішав, сів і розповів, у зв’язку з чим вони вийшли на Манжулу й навіть затримали його.
Десь два місяці тому до міліції надійшов сигнал, що в районі з’явилися спекулянти — торгують алюмінієвим листом. Кілька днів обехеесівці тупцювали на місці, нарешті дізналися, що одному з колгоспників пообіцяли вночі закинути алюміній. Навіть попередили, аби приготував гроші.
Міліція влаштувала засідку, проте спекулянти не приїхали. Видно, щось злякало їх.
Хоча за їхній слід зачепитися вдалося. Через кілька днів міліція дізналася, що одному з колгоспників пропонував придбати покриття для даху шофер із сусіднього села. Навіть натякнув, що алюміній уже лежить у нього на подвір’ї.
Коли міліція наскочила до того шофера, то ніякого алюмінію в нього не знайшла, проте застала там громадянина, який назвався Михайлом Микитовичем Манжулою, який по-пояснив, що приїхав з Одеси до Карпат як турист, однак документів у нього не виявилось. Манжула повідомив, що зупинився на Косівській турбазі й залишив паспорт там.
Усе це насторожило працівників міліції. Манжулине пояснення вимагало уточнення, і одесита доставили до Коломиї. Наступного дня виявилось, що він не брехав, документи мав справжні, і міліції довелося вибачатись і відпустити його.
Розповівши цю історію, Гутовський зробив паузу, Хаблак вирішив: виклав усе, що йому відомо, але капітан раптом розповів справді цікаву новину:
— Однак на тому тижні ми все ж зачепилися за спекулянтів. І взяли одного типа на гарячому.
— Кого? — поцікавився Стефурак.
— Диспетчер нашого автогосподарства.
Хаблак витягнув Манжулин блокнот, потрібну сторінку знайшов одразу. Після першого “К”, двічі підкресленого, стояли літери: “В”, “С”.
— Як звуть вашого диспетчера? — запитав.
— Василь Семенович Гринюк.
— І телефон у нього: п’ять — п’ятнадцять — двадцять чотири?
— Звідки знаєте?
— З Манжулиного блокнота.
— Неймовірно, — розпачливо вигукнув Гутовський, — тримали злодія за комір і так безкарно випустили!
— А Гринюк признався?
— Я ж казав: взяли на гарячому.
— Дізналися, звідки в нього алюміній?
— Каже: торік придбав у якогось незнайомця. Мовляв, хотів прислужитися товаришеві, той давно просив дістати покриття, а потім відмовився. От і довелося продавати.
— Прізвище товариша назвав?
— Як не дивно, так. Ми перевіряли, все сходиться. Але ж сам факт незаконного продажу по завищеній ціні є. Передаватимемо справу до суду.
Хаблак назвав ще два номери телефону з Манжулиного блокнота, позначені літерою “К”. З одним підкресленням і без нього.
Гутовський одізвався одразу:
— Перший — наш. А на трійку в нас не починаються… — Подивився на Хаблака: — Перевіримо?
— Обережно. Не кажіть — звідки.
Капітан набрав номер і мало не одразу поклав трубку.
— Точно — наш номер, — пояснив. — Центральна аптека.
— Треба встановити, чи не працює там хтось з ініціалами “С.М.”
Гутовський знову взявся за трубку, та Хаблак зупинив його.
— Не хвилюйтеся, — пояснив капітан, — все буде в ажурі. Завідує аптекою старий комуніст, член міськкому партії, він нам усе й скаже.
Капітан Пекар схвально нахилив голову.
— Овва, — ствердив, — Яким’якові можна казати все.
— Іване Миколайовичу? — запитав Гутовський. — Григорій Васильович з райвідділу. Треба уточнити, тільки між нами, у вас хтось працює з ініціалами “С.М.”? Здається, ні? А мені треба точно. Гляньте, будь ласка. — Витримав паузу й поклав трубку. — В нашій аптеці з такими ініціалами нікого нема.
— Тепер зробимо так, — наказав Хаблак. — Ми із Стефураком допитаємо Гринюка. Давайте подумаємо: разом з вами, капітане, чи як?
— Краще разом, — зауважив Стефурак. — Гутовському відомі різні нюанси справи, на яких Гринюк може спійматися.
— Мабуть, маєте рацію. Давайте сюди вашого Гринюка.
Василь Семенович Гринюк нагадував старого, самотнього й загнаного мисливцями ведмедя. Нечесане й давно нестрижене волосся стирчало жмутами, очі блищали люто, він сутулився, довгі руки звисали мало не до підлоги, і, здавалося, зараз стане, як справжній ведмідь, на чотири лапи. Обвів усіх похмурим поглядом і зауважив:
— Чи не забагато вас, начальники?
— Зовсім знахабнів! — аж здивувався Гутовський.
— А це не нахабство: чесних людей під замком тримати?
— Це ти — чесний?
— Свої права знаємо.
Ця суперечка могла тривати хтозна-скільки, і Хаблак підкликав Гринюка до столу, де лежало фото Манжули.
— Знаєте його? — запитав.
Гринюк утупився в знімок важким непорушним поглядом. Обличчя в нього напружилося. Хаблакові здалося, що впізнав Манжулу й тягне час, аби визначити лінію поведінки.
Нараз Гринюк обережно поклав фотографію на середину столу й рішуче похитав головою.
— Не знаю, — одповів. — Уперше бачу.
— Подумайте, Гринюк, — обережно почав Гутовський. — Товариші, самі розумієте, даремно б не приїжджали. — А що мені думати: не знаю.
— І не чули такого прізвища: Манжула? — запитав Хаблак. — Манжула Михайло Микитович?
— Не чув.
— Тоді поясніть, чому в блокноті громадянина Манжули, який мешкає в Одесі, занотовані ваші ініціали й телефон?
— А я звідки знаю? Може, машини потребував, бо я диспетчером у автогосподарстві…
Коли Гринюка вивели, Хаблак обвів присутніх допитливим поглядом. Першим озвався Стефурак:
— Знає він Манжулу, добре знає, упізнав одразу, тільки зиркнув на фотографію…
Гутовський схвально кивнув, а Пекар промовчав.
— Певно, знає, — погодився Хаблак. — Та наші емоції і здогадки до протоколу не підшиєш. Шукатимемо докази.
Наступного ранку Хаблак із Стефураком виїхали до Косова: саме звідти Манжула написав одну із своїх листівок до сестри — отже, літера “К” з підкресленням чи без нього могла позначати саме це містечко. А поруч Косова, буквально за кілька кілометрів, розташувалося ще одне на “К” — Кути.
Влучили в десятку. Номер телефону біля “К” з підкресленням та ініціалами “О.П.” належав Олександрові Петровичу Волянюку — шоферові автотранспортної контори. У другому випадку все також сходилося: у Кутах мешкав шофер лісгоспу Станіслав Корнійович Бабидович. Як і Волянюк, мав телефон. їхні номери й були записані в блокноті Манжули.
Але удача, як устиг уже переконатися Хаблак, завжди приходить не в чистому, так би мовити, вигляді. Щось обов’язково мусить бути не так, щось мусить затьмарити небо — так трапилося і тепер: через кілька хвилин після того, як вони вийшли на Волянюка, товариші з Косівськоі міліції з’ясували, що той лише позавчора взяв на тиждень відпустку за власний рахунок і виїхав кудись на Закарпаття до хворого брата.
Стефурак запропонував поїхати до нього додому й з’ясувати в жінки, де саме перебуває зараз Олександр Петрович — до Закарпаття рукою подати, можна й з їздити, — та Хаблак запротестував. Адже дружина чи родичі могли нічого й не сказати, самі ж попередять Волянюка про те, що ним цікавиться міліція. Коли той справді причетний до якихось махінацій, може замести сліди, попередити співучасників.
Виявилось, майор таки мав рацію, і це з’ясувалося буквально одразу.
