Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Волошин мусив заїхати по Хаблака о дев’ятій. Майор поснідав у буфеті й спустився до холу. За скляними дверима бару порядкувала прибиральниця, Хаблак згадав, як брали вони тут Гошу — тепер бармен виконує більш суспільно корисну роботу…
Волошин під’їхав рівно о дев’ятій, наче хизуючись своєю пунктуальністю, і повідомив: Басов уже в управлінні й чекає на них. Постанова на обшук у квартирі Манжули є, і опергрупа готова до виїзду. Більше того, ще вчора ввечері Гурій Андрійович встановив, що в Одесі мешкає Манжулина сестра — її мусили розшукати й привезти на братову квартиру.
Підполковник зустрів Хаблака привітно, взагалі був людиною доброзичливою і навіть, як дещо упереджено вважало начальство, благодушною, але ці якості аж ніяк не заважали йому, в очах підлеглих навіть звеличували. Не дивлячись на те, що підполковник Басов у разі потреби міг, як кажуть, знімати з них стружку.
Гурій Андрійович ознайомив Хаблака з результатом висновків судмедекспертів. Власне, нічого нового вони не сказали, смерть настала після сильного удару головою об камінь і перелому шийних хребців, на тілі загиблого виявлено багато синців і пошкоджень, переломи ніг та ребер, що сталися в результаті ударів, коли Манжула падав у прірву. Тобто він міг сам оступитися і впасти, його могли оглушити й скинути з крутого берега, принаймні з цього приводу експерти не могли сказати нічого путнього.
Не порадували Хаблака й висновки щодо знайденого на краю урвища сліду від каблука в рубчик. Манжула носив м’які шкіряні босоніжки, а слід був залишений, як твердили експерти, черевиком або туфлею значно більшого розміру, приблизно сорок четвертого, крім того, на товстій підошві. Недопалок “Кенту” також не міг належати Манжулі — він не курив, це також зазначили в акті про розтин тіла загиблого.
Хаблак поцікавився, чи виявили залишки слини на недопалкові. На щастя, знайшли — принаймні знатимуть групу крові людини, яка курила “Кент” і кинула недопалок на кручі.
Щоправда, може, курив випадковий перехожий, дачник, бо сільські хлопці, котрі могли вештатися на горбі, навряд чи й нюхали такі дорогі сигарети.
А курили “Кент” учора — Хаблак подумав, можливо, й позавчора, — якщо саме так, недопалок їм не згодиться.
Басов не поїхав з ними на Манжулину квартиру, мав якісь невідкладні справи, зрештою, і чого мав їхати — Хаблак, Волошин, ще два офіцери, не кажучи вже про дільничного інспектора, котрий зранку чекав на них біля дому Манжули — більш ніж достатньо для найретельнішого обшуку однокімнатного помешкання, котре займав Михайло Микитович.
Будинок притулився в глибині тінистої вулиці — звичайний п’ятиповерховий будинок без ліфта. Навколо росли молоді грецькі горіхи, під ними стояли зручні лавочки із спинками — на одній з них примостився міліцейський лейтенант у голубій сорочці з погонами, які чомусь сповзали з його плечей, а поруч літня жінка з червоними заплаканими очима, як догадався Хаблак, Манжулина сестра. Навпроти них сиділи двоє сивих дідуганів: либонь, дільничний знав свою справу й заздалегідь підготував понятих.
Усе виявилось точно так, як передбачав Хаблак. Спочатку дільничний відрекомендувався сам, назвавшись Петром Петровичем Деребою, потім кивнув на жінку й повідомив, що це Мар’яна Микитівна Ковальова, сестра загиблого, а двоє старих — поняті, які, певно, знадобляться.
Дідки одразу підвелися і з готовністю закивали головами, їм було цікаво поспілкуватися з міліцією, а часу ж мали чимало…
Хаблак відповів також церемонно: мовляв, з вдячністю сприймає пропозицію громадськості й з задоволенням скористається їхньою послужливістю.
Піднялися на третій поверх, Волошин відімкнув двері ключем, знайденим у кишені Манжули.
Михайло Микитович займав стандартну, не дуже велику однокімнатну квартиру, і вмебльована вона була просто: сервант, широкий диван, письмовий стіл та два фотелі, але жив покійний, це одразу впадало в око, з розмахом. На письмовому столі стояв японський стереомагнітофон, колись Хаблак чув, що така апаратура коштує десь близько двох тисяч карбованців і навіть більше, стіни кімнати укривали килими, м’який і товстий китайський килим з трояндами лежав на підлозі, а сервант заставлений кришталевими вазами, фужерами й ще якимись витребеньками. З величезної кришталевої вази на журнальному столику стирчали зав’ялі квіти. Хаблак подумав, що Манжула поспішав, залишаючи квартиру, — певно, був акуратистом, бо все блищало чистотою і кожна річ стояла на своєму місці, а от про троянди забув, він би обов’язково викинув прив’ялі, але ж три дні тому квіти були ще зовсім свіжі, а коли поспішаєш, не думаєш про троянди, яким красуватися недовго.
Сестра Манжули, якій Волошин уже встиг повідомити, що міліція розслідує обставини загибелі Михайла Микитовича і у зв’язку з цим мусить оглянути його квартиру, зупинилася в дверях, що вели з коридора на кухню, дістала хусточку й витерла сльози. Хаблак налив їй води з крана, теплуватої і несмачної — холодильник був вимкнутий і стояв відчинений: деталь, яка свідчила, що господар квартири не збирався повертатися сюди найближчим часом.
Жінка відмовилася від води, вона пройшла на кухню і сіла, спершись ліктями на стіл, подивилася на Хаблака й запитала:
— Що сталося? Чому?.. Як загинув Мишко?
Майор умостився навпроти неї — Мар’яна Микитівна сама почала потрібну йому розмову. Він співчутливо перегнувся до жінки через стіл і відповів:
— Може, випадок, а може, й гірше…
— Серце віщувало мені погане, — схлипнула жінка. — Та й Мишко… Він повернувся сам не свій, був чимось стривожений…
Хаблак згадав самовпевненого й навіть трохи пихатого Манжулу в аеропорту, там Михайло Микитович виглядав зовсім спокійним. Але ж перед сестрою міг і не критися, а в Борисполі, певно, розігрував добре продуманий спектакль.
Хаблак хотів запитати в Мар’яни Микитівни, звідки в її брата килими й кришталь, бо зарплати постачальника навряд чи вистачило б на такі витрати, одначе передумав, це могло б насторожити її, а хотілося розмови невимушеної і довірливої, коли співбесідник розуміє тебе, хоче допомогти й каже тільки правду.
Тому й перепитав:
— Кажете, Михайло Микитович повернувся з Києва знервований? В чому це проявлялося? Може, щось розповів вам?
— Та ні, нічого конкретного. Але ж я добре знаю Мишка, мати в нас рано померла, а я на десять років старша. На ноги його поставила.
— Мусили розуміти без слів.
— Отож, бачу — не в своїй тарілці. Розпитую — відмовчується. Каже: втомився і хочу відпочити. їду на село, десь зніму кімнату, щоб ніхто не знав, де, — аби не турбували. Одразу й поїхав. Покидав речі до валізи й викликав таксі. Я його обідати запрошувала, Мишко завжди в мене обідає, коли вихідний, однак того разу відмовився — поїхав, і все.
— Сказав — куди?
— Чого ж йому від мене критися? Звичайно, сказав, він у тому селі вже колись відпочивав, не дуже сподобалось, та чомусь знову поїхав. А мені наказав: нікому ні слова, ані пари з вуст, щоб друзі не пронюхали, де він, бо весь відпочинок лясне.
— І ви — нікому?
— Звичайно, ні. Одній тільки секретарці, Галині Іванівні, а більше нікому.
— Що за Галина Іванівна?
— Секретарка Мишкового директора. З машинобудівного. Він поїхав, а наступного дня вона з’являється. Я на сусідній вулиці в газетному кіоску працюю, то вона підходить, виручайте, каже, Мар’яно Микитівно, директор терміново Михайла Микитовича розшукує, позаріз потрібний, щось там з постачанням, залізо чи прокат якийсь, звичайно, гріх турбувати людину під час відпустки, проте крайній випадок. Ну, треба, то й треба, я і сказала.
Хаблак ледь помітно поворушився на стільці: повідомлення Мар’яни Микитівни зацікавило його.
— А як вона вас знайшла? — запитав. — Секретарка. Звідки дізналась, що ви у кіоску?
— А чого ж критися? Певно, Михайло й розповів на заводі. Мене багато хто знає: бачите, їй було навіть відомо, як мене звуть. Так і сказала: “Виручайте, Мар’яно Микитівно”, я це добре пам’ятаю. І на директора послалася: мовляв, сам Герасим Валер’янович просив, а директора точно так звуть, колись мені Мишко розповідав, який в них директор гарний, і саме так називав.
