Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Хаблак присів на стежці там, де вона тільки починала свій крутий підйом.
— Глянь-но сюди, Захаре, — попросив, — як гадаєш, що це таке? — Він тицьнув пальцем у ледь помітну смугу в пилюзі поруч із стежкою.
Волошин опустився на коліна.
— Може, хлопець тягнув дрин по землі, — зробив припущення.
— Не виключено. А уяви собі: ми з тобою тягнемо третього… Ти підхопив за плечі, я за ноги. І одну ногу на мить випустив…
— Гадаєш, вона й лишила цю борозну?
— Може бути таке, Захаре?
— Чому б ні…
Хаблак зробив кілька фотографій сліду. Волошин подивився, як майор клацає апаратом, і мовив:
— Злочинці могли оглушити Манжулу тут, в улоговині. Місце безлюдне, пляжники ходять рідко. Оглушили чи навіть убили. Потім занесли тіло стежкою на кручу й скинули в прірву.
— Угу, — ствердив Хаблак. — Але ти забув про слід від підбора. Завтра вранці експерти порівняють його з підборами туфель Манжули і встановлять ідентичність… Що тоді скажеш?
— Скажу, що цей Манжула несусвітний бовдур. Якщо це його слід — оступився і зірвався з кручі.
Шофер спав на задньому сидінні “Волги”, Хаблак також із задоволенням подрімав би годину чи більше, з жалем подивився на потемніле вечірнє море — купання зняло б утому, та мусили ще знайти сержанта. Щоправда, довго шукати Біленка не довелося: шофер підвіз їх до ошатного, викладеного з піщаника будиночка. Сержант запросив офіцерів до альтанки, пошепотівся з жінкою, та побігла до літньої кухні, а сержант налив усім по склянці холодної води і, дивлячись, як жадібно п’ють, мовив не без пихи:
— Знайшов. Цей Манжула зняв кімнату отут неподалік, у Григорія Охрімовича Граба. Позавчора.
“Наступного ж дня після повернення до Одеси, — відзначив подумки Хаблак. — Поспішав”.
— Ведіть нас, сержанте, до Граба, — розпорядився.
— Але ж, — запропонував Біленко не дуже рішуче, — зараз жінка таку-сяку вечерю скапарить. Зголодніли ж…
— Не пропаде твоя вечеря, — запевнив Волошин. — Поки жінка крутиться, діло зробимо.
Григорій Охрімович Граб, чоловік літній і робочий, судячи з мозолястих рук і продубленого вітрами й сонцем зморшкуватого обличчя, — це було видно навіть у сутінках, — сидів на лавиці біля воріт і лузав насіння. Певно, сержант попередив його про відвідини, бо аніскілечки не здивувався, лише посунувся, звільняючи місце, і запропонував гостям насіння.
Хаблак відмовився, а Волошин узяв півжменьки, кинув насінину до рота й виплюнув лушпиння далі від лавиці, аби не смітити біля подвір’я. Видно, господареві сподобалося це, бо посміхнувся і сам почав розмову.
— Шкода людину, — мовив, — непоганий був чоловік — Манжула, мій постоялець тобто, не жадібний і побалакати міг…
— Але ж зналися тільки два дні… — засумнівався Хаблак.
— Людину й за півдня розкусити можна, — безапеляційно заперечив Граб. — Або й за годину. Я до них, дачників, уже призвичаївся, з першого погляду розпізнати можу.
— Невже? — не повірив Волошин.
— Авжеж, — подтвердив Граб. — Усе воно виходить у компоненті. Я йому ціну за кімнату і дивлюсь, як він на цс… Одразу людину видно.
— І скільки ж ти з нього загилив? — поцікавився Біленко.
— У міру, сержанте.
— Знаємо вас…
— Зелененька невже багато?
— Зелененька — це ще по-божому. І він не торгувався?
— Я ж кажу: одразу людину видно — наперед заплатив.
— Манжулині речі у вас? — запитав Волошин.
— У кімнаті, куди ж дінуться!
— Сержанте, — наказав Хаблак, — організуйте понятих.
Біленко пішов до сусідньої садиби, а майор запитав:
— Отже, Манжула приїхав до вас позавчора?
— Уранці.
— Хтось рекомендував його вам?
— Для чого? Приїхав на таксі, зупинився біля магазину, питає, чи не здає хто кімнату. Я саме нагодився. Давайте, кажу, якщо сподобається. На таксі й під’їхали, кімната йому підійшла, й залишився.
— Номер таксі запам’ятали? — про всяк випадок поцікавився Волошин.
— Навіщо? Звичайне таксі, одеське і з шашечками. Як і всі…
— Кажете, Манжула вам сподобався?
— А чого? Пляшку коньяку виставив. Він — коньяк, я — закусь. Трохи посиділи…
— Розказував щось про себе?
— Звичайно. Де працює, як живе.
— Де ж?
— А на одеському машинобудівному. Постачальником. З жінкою розійшовся, живе — не тужить. Заробляє добре, сам собі господар.
— Ніхто до нього не приходив?
— Не бачив.
— Паспорт показував?
— Аякже, у нас порядок. Я його в сільраді мусив прописати, не встиг тільки. А так — чин чинарем.
— Як же він харчувався?
— Яйця в нас є, молоко в сусідки. Сир також, овочі, фрукти… На сніданок яєчню смажив, а обідати в робітничій їдальні можна.
— Не помітили за Манжулою нічого такого?.. — Хаблак клацнув пальцями. — Не крився він?
— А чого критися? На пляж ходив… Що ж дачникові робити?
Повернувся сержант з понятими, і Граб повів усіх до будинку.
До Манжулиної кімнати двері вели просто з саду, сама кімната виявилась великою, пристойно умебльованою: ліжко, диван, стіл і гардероб, вовняна доріжка попід ліжком.
— Отуточки… — відчинив господар дверцята дзеркальної шафи.
Валіза лежала там, чудова жовта валіза з ременями й блискучими замками, а на плечиках висів вельветовий костюм, також недешевий, як визначив Хаблак, японського виробництва.
Цей Манжула справді був піжоном: раніше білі джинси й піджак від гарного кравця, тепер вельветовий попелястий костюм, за якими ганяються модники. І краватка поруч, не дуже картата й визивна, у яких красуються молодики з Дерибасівської чи Хрещатика, у спокійних тонах з зеленуватим відтінком, якраз під попелястий костюм.
Волошин поклав валізу на стіл і розкрив її. Витягнув кілька пар білої трикотажної білизни, сорочки, електробритву, рушники й несесер, дорогий несесер чорної шкіри й кілька книжок та журналів — “Огонек”, “Человек и закон”, “Вокруг света”, особливою оригінальністю смаків Манжула не вирізнявся.
Склали акт — огляд Манжулиних речей майже нічого не дав, просто так, деякі штрихи для розуміння характеру та уподобань потерпілого.
Упакувавши валізу й замкнувши її, Хаблак поцікавився в господаря:
— Коли сьогодні встав Манжула?
— Дачники… — одповів Граб не дуже поштиво. — Їм що, горить? Вилежуються…
— Коли ж?
— Десь о дев’ятій чи трохи раніше.
— І відразу на море?
— Поснідав.
— Щось готував?
— Ні. Каже: яєчня набридла, випив молока, сиру господиня принесла — то й приклався. Воно точно: нема кращої їжі, ніж свіжий сир.
— А потім одразу на пляж?
— Виходить, так.
— Не бачили, ніхто не чекав Манжулу на вулиці?
— А я що, проводжав його? Зранку роботу мав, землю з компостних ям вибрати. Кожному своє: йому відпочивати, нам робити.
Певно, Граб сказав усе, що знав і що думав про свого постояльця, до того ж Хаблак помітив, як нетерпляче тупцяє на місці Віденко, й справді, затримались уже більше ніж півгодини, а сержантова дружина чекає на них з вечерею. Вона дійсно чекала й нагодувала варениками з сиром і в сметані — багато є на світі смачних наїдків, але Хаблак, наминаючи Біленкові вареники, думав, що навряд чи хоч одна з найвишуканіших страв перевершить оці звичайні сільські вареники. Либонь, Хаблак був не вельми оригінальний у своїх судженнях: утрьох вони ум’яли глибоку миску вареників і запили їх холодним молоком, повний глечик якого господиня винесла з погреба.
По дорозі до Одеси Хаблак, розморений смачною їжею, потрохи куняв, Волошин також не схильний був базікати, про щось зрідка перемовлявся з шофером. Швидко домчали до готелю “Моряк”, де Хаблакові знову випало жити, і майор спав уже через кілька хвилин — тривожні думки про те, що минув день, а вони так і не зробили вагомого внеску в розслідування вибуху, чомусь не мучили його, спав спокійно, і снилося йому золотаве, спокійне, безмежне й справді вічне море.
З думками про море Хаблак і прокинувся. Пошкодував, що вчора, будучи за три кроки від нього, так і не викупався.
