Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Хлопці сиділи на старому продавленому диванчику, який доживав свій вік у сержантовій альтанці, дивилися на двох дядьків у цивільному, котрих чомусь цікавлять такі дрібниці, як “Волга” під акаціями — скільки тих “Волг”, “Жигулів” та “Москвичів” гасає приморським шосе та путівцями, особливо тепер, під час курортного сезону. А Хаблак думав: оці троє хлопчаків тільки вчора спілкувались із злочинцями, вбивцями, тільки вчора вранці, зараз розпитає їх і, можливо, одразу вийде на слід.
Але потихеньку-полегеньку, щоб не сполохати долю, щоб не випустити жар-птицю, яку вже тримаєш в руках.
Хаблак присунув стільця до диванчика, аби добре бачити обличчя хлопчаків, і почав здалеку:
— Для чого ж вам так терміново знадобились рогатки?
Перезирнулися, мабуть, дивуючись з нетямущості дорослого й зовні солідного та розумного чоловіка. Рудий нестрижений хлопчак з задерикуватими зизими очима одповів:
— А ворон стріляти чи голубів. їх, знаєте, скільки розвелося!
— Тебе як звуть?
— Степаном.
— За скільки кроків улучаєш в голуба?
Скосив око на друзів — якби не було поруч свідків, міг би трохи й прибрехати. А так посоромився і сказав правду:
— Ну, за п’ятнадцять.
— Добре, — похвалив Хаблак. — Око в тебе зірке. Від такого ока ніщо не сховається. То скажи мені, Стьопо, ти, звичайно, запам’ятав номери тої вишневої “Волги”?
Хлопець розгублено стенув плечима.
— Так я ж не знав, що треба запам’ятовувати…
— А ви? — перевів погляд Хаблак на інших.
Степанів ровесник також знітився під майоровим поглядом, а найменший нараз заявив упевнено:
— Не наша “Волга”, не одеська.
— Чому? — не втримався від поспішливого запитання Хаблак. — Чому так уважаєш? Бачив номери?
Хлопчик похитав головою і пояснив:
— Ні, задній номер рушник затуляв. Багажник дядько підняли й рушник повісили — на сонці, аби підсох.
— А передній?
— Там не підлізеш. Ожинові кущі, й машина впритул до них стояла. Мотором…
— Звідки ж знаєш, що не одеська?
— Я ж технікою цікавлюсь…
— “Волги” і в Києві і в Одесі зовсім однакові.
— А в нас інші талончики про техогляд. Бачили, їх на машинах ліплять?..
— Бачив, — ствердив Хаблак, — на лобовому склі.
— Точно. Тільки в нас у Одесі білий квадратик і цифри червоні — тисяча дев’ятсот вісімдесят один, а на тій “Волзі” цифри були чорні.
“Київська!”. Хаблак пригадав київські приватні машини. Так, у Києві цього року власники ліпили білі квадратики з чорними цифрами, минулого року — зелені, а цього — білі.
— Ти точно пам’ятаєш, що білий талончик? — перепитав. — З чорними цифрами?
— Можу забожитися.
— Не треба. — Хаблак зустрівся очима з Волошиним, той давно все зрозумів, майорові здалося, навіть підморгнув непомітно.
— Ну, а дядьки біля “Волги”? — взяв на себе ініціативу Волошин. — Хто з вас запам’ятав їх?
Рудий Степан підніс руку, зовсім як на уроці в школі.
— Я, — почав упевнено і трохи відтер плечем малого, котрий помітив якийсь нікому не потрібний паперовий квадратик і чомусь одержав за це похвалу приїжджих. — Я точно бачив, один стояв біля акації, такий високий, у чорному береті, з біноклем. І на дорогу дивився.
— Добре, — схвалив Волошин, — здається, ти гарно його запам’ятав. І цей дядько дивився на дорогу в бінокль?
— Ні, бінокль у руці тримав. Але для чого ж бінокль, тільки щоби дивитися.
— Це ти правильно зауважив: бінокль, щоб дивитися. Отже, дядько високий? Худий чи кремезний?
— Здоровило! — нарешті подав голос третій хлопчина, чорнявий і кирпатий. — Високий і здоровий, сорочка в нього з короткими рукавами, а м’язи!.. — Зігнув руку, показавши, які саме. — Як у борця.
— Ні, — він на боксера схожий, — заперечив Степан, — не на борця, а на боксера. На цього… — озирнувся на товариша, шукаючи підтримки. — Ми з тобою по телеку бачили, коли наші з американцями билися… Він судив якраз, казали колишній боксер, і прізвище його — Енгібарян.
— На Енгібаряна? — удав, що не повірив, Волошин. — Це чому ж?
Степан подумав трохи і відповів розгублено:
— Як чому? На Енгібаряна, і все.
Але чорнявий хлопець виявився спостережливішим. Шморгнув носом і пояснив:
— А в нього ніс такий прямий… До того ж лисий і вилицюватий. Кремезний, а чоло трохи назад.
Хаблак пригадав Енгібаряна — певно, хлопець більш-менш точно змалював його портрет.
— Кажете: дядько з біноклем був у тенісці? — запитав. — Білій чи голубій?
— Ні, жовтій, — пожвавішав чорнявий. — Така гарна сорочка, з погончиками.
— А штани?
— У джинсах. Вони обидва були в джинсах.
— А який другий? — запитав Волошин. — Той, схожий на Енгібаряна, стояв з біноклем біля акації, а другий?
— Той у машині лежав, на задньому сидінні. Спав, тільки ноги виставив.
— І ноги його були у туфлях? Ще підбори в них у рубчик…
Хлопці перезирнулися. Певно, хотілося підтакнути, та рубчика на підборах ніхто не запам’ятав.
— Може, й з рубчиком, — нарешті не зовсім упевнено сказав Степан, але Хаблак перебив його:
— А другий дядько випадково не лисий?
І знову відповів чорнявий:
— А він хусточкою накрився. Спав — і хусточкою від мух, бо мухи влітку спати не дають.
Хаблак подумав, що той, другий, може, й не спав, а тільки прикидався: накрився хусточкою зовсім не від мух. Мабуть, досвідчений і хитрий, йому свідки не потрібні, навіть такі непевні, як сільські хлопчаки. А виявилось, гарні, спостережливі й розумні хлопчаки, і навряд чи дорослі помітили б більше й змалювали чужаків у акацієвому гаю краще, ніж ця малеча. Правда, не зовсім уже й малеча: старший, либонь, в четвертому класі…
Хаблак запитав у Степана:
— Ти в четвертому вчишся?
— Перейшов у п’ятий. Ми — разом із Васьком, — тицьнув пальцем у кирпатого.
— У п’ятому — це добре, — схвалив Хаблак. — А батьки ваші вдома?
— Мати. Батько поїхав до Одеси. Він — шофером, і повіз молоко, — одповів Степан.
Волошин зрозумів Хаблака: мусили в присутності дорослих записати свідчення хлопчаків. Але ще мали час, раніше слід було обдивитися акацієвий гай, де стояла вишнева “Волга”.
Вони всі втиснулися в міліцейську машину: Хаблак узяв на руки малого, а четверо розмістилися на задньому сидінні: добре, “Волга” — не “Жигулі”, проте, подумав Хаблак, розмістилися б і в “Жигулях”, машина хоч і не гумова, але сам бачив, як везла сім дорослих.
Акацієвий гай розкинувся метрів за сто п’ятдесят від бруківки, що з’єднувала село з магістральним шосе. До гаю вела вибоїста грунтова дорога. Хаблак наказав шоферові зупинитися на бруківці: далі пішли пішки — на грунтовій дорозі могли лишитися відбитки протекторів вишневої “Волги”, і було б нерозумно самим затерти їх.
Хлопці точно показали місце, де стояла “Волга”, — на пожухлій траві не лишилося слідів, однак за кілька метрів, де машина розверталася, на глинистій поверхні протектор відбився досить чітко — слід скатів саме від “Волги”, в цьому не було жодного сумніву.
Волошин почав фотографувати сліди, а Хаблак попросив хлопчаків показати, де стояв чоловік з біноклем. Сперся об стовбур тої акації. Звідси добре бачив дорогу, його ж затуляли густі ожинові кущі — чудове місце для спостереження: всі, хто йде або їде з села до шосе, як на долоні, тебе ж ніхто не помічає.
Потім вони з Волошиним пройшли грунтовою дорогою до бруківки і ще в двох місцях сфотографували відбитки протектора.
— Нема проблем, — бадьоро мовив Волошин. — Усе на блюдечку з голубою смужкою. Київська вишнева “Волга”, знімки протекторів, словесний портрет одного з бандитів, можливо, відбиток підбору та підошви черевика одного з них. Є де розгулятися…
— Є, — погодився Хаблак, — навіть не мріяв.
— Фокус з літаком не вдався, — почав уголос міркувати Волошин. — А комусь треба прибрати цього Манжулу. Терміново прибрати — вони дізнаються, що пасажири літака врятувалися, і виїжджають до Одеси. Не зовсім оригінальна містифікація сестри Михайла Микитовича, дізнаються, куди той заховався, а Манжула таки заховався, знав чи здогадувався, хто на нього полює, ось і забився в село. Сестру попередив, аби нікому не казала, та вийшла помилка. От бандити й скористалися з неї.
