Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
— Але ж мрієте стати членкором? Я не кажу вже… Нараз Колобок почервонів, якось навіть побільшав і вигукнув верескливо:
— Припиніть! Я наказую вам припинити ці недостойні розмови!
— Звичайно, я можу припинити, — розсудливо одповів Курочко. — Та чи стане вам краще? Поки ми вдвох, шановний Михайле Михайловичу, являємо хоч якусь силу, а самі ви?..
— Ну, гаразд, — здався Колобок, — все правильно, але ж ви так несподівано…
— Звикайте, шановний, і знайте: тінь Королькова ніхто членкором не зробить.
— Однак не все залежить від нас…
— Так, не все.
— От я й кажу: під богом ходимо.
— Єднати ряди треба, шановний.
— Це в нашому інституті! На Королькова ж моляться!
— Не всі, Михайле Михайловичу, і своїх людей шанувати мусимо. Потихеньку, шановний, та не зволікайте. Поки дехто обертається в академічних висотах, ми всі земні позиції займемо.
— Легко сказати…
— Якщо б усе було легко… Але ж недарма мовиться: вода камінь точить.
Куцюк-Кучинський зиркнув на Курочка пронизливо.
— А ви недарма прийшли до мене, — здогадався нарешті. — З ідеями? Що ж, викладайте.
— Завжди поважав вас за гострий розум, — з ледь помітною іронією відповів Курочко, подумавши, що цього вельбучного півника легко обвів би навколо пальця і не такий хитрий лис, як він. — Ідеї є, шановний. Треба підтримати свою людину, і людину потрібну.
— З радістю, та чи зможу?
— Якщо вже не ви, Михайле Михайловичу…
— Кого?
— Грача.
— Федір Степанович людина справді поважна, — обережно погодився Колобок. — І заслуговує на підтримку. Я чув — він закінчив докторську.
— Приємно мати справу з розумною людиною, — підлестив Курочко. — І відділ рекомендує її до захисту.
— То в чому ж справа? — знизав плечима Куцюк-Кучинський. — Хто сумніватиметься у рішенні відділу?
— Я певен в об’єктивності наших суджень. Але ж, самі знаєте, декому може віжка під хвіст потрапити, а його слово на вченій раді…
— Так, вчена рада не піде проти Миколи Васильовича, — погодився Куцюк-Кучинський.
— І тому слід скликати її негайно, — підказав Курочко, — поки наш шановний академік не повернувся.
— Важко.
— Проте можливо.
— Нічого неможливого, справді, нема, — якось зловтішно блиснув окулярами Михайло Михайлович. — Але Корольков може вгледіти в самому факті позачергового скликання вченої ради, ну, щось… — завагався, підшукуючи слово, — підозріле, якщо хочете.
— Пусте, — впевнено заперечив Курочко. — Йому зовсім не обов’язково знати про це засідання, протокол підпишете ви, а Миколі Васильовичу ніколи заглиблюватися в дрібниці, поточні справи не повинні його цікавити, більше того, ми просто мусимо берегти час академіка для науки.
Куцюк-Кучинський зітхнув і знову зблиснув окулярами. Мовив притишено:
— Я здогадувався, що дисертація Грача не має великої наукової цінності, тепер ви зовсім переконали мене.
— Для чого ж так прямо?
— Свої люди, Ярославе Івановичу, й не потрібні нам дипломатичні еківоки.
— Отже, вчену раду скличемо…
— Післязавтра.
— Одне задоволення мати з вами справу.
— І я також розумію вас із півслова.
Курочко загасив недопалок, розігнав рукою дим. Хотів уже йти, та Куцюк-Кучинський зупинив його. Запитав:
— А як ВАК, Ярославе Івановичу? Чи не виникнуть непередбачені ускладнення?
— Досі обходилося.
— Ну, добре, — Куцюк-Кучинський махнув рукою, чи то згоджуючись, чи то відпускаючи Курочка. — Покладаюсь на вас.
Ярослав Іванович посміхнувся і пішов, а Куцюк-Кучинський дивився йому вслід і думав, що, зрештою, коли навіть дисертацію Грача ВАК і заріже, з нього як з гуски вода. Ну, скликав терміново вчену раду, хто ж дорікне за це? Полегшено зітхнув і розчинив вікно: хоч і “Золоте руно”, а дихати нічим.
Курочко вийшов до приймальні в гарному настрої: справу зроблено, і увечері бенкет забезпечено. Згадав, що не запросив Колобка, хотів навіть повернутися, та вирішив: не треба. Так, не треба, хтось може побачити Грача в ресторані разом із заступником директора, підуть небажані чутки, можливі анонімки, а дисертантові це зовсім не потрібно.
Ярослав Іванович широко посміхнувся секретарці, хотів сказати їй щось приємне, та побачив у приймальній незнайомця. Сидить скромно біля дверей, схрестивши руки на грудях, і смішно ворушить великими пальцями — огрядний, невисокий. Мабуть, не вчений — Курочко мав чіпку пам’ять і міг присягтися, що раніше ніколи й ніде не зустрічався з ним, А якщо не вчений і не якесь цабе (а цабе навряд чи сиділо б отак-от, терпляче чекаючи прийому в Куцюка-Кучинського), то не варте уваги.
Курочко ще раз усміхнувся секретарці й поспішив до відділу порадувати Грача приємною звісткою.
Секретарка зазирнула до кабінету, доповіла:
— До вас, Михайле Михайловичу, слідчий з прокуратури, товариш Дробаха. — І відразу відступила від дверей, пропускаючи. — Прошу вас…
Дивилася, як трохи боком протискується до кабінету чоловік у мішкуватому костюмі, провела його зацікавленим поглядом і зачинила двері. Подумала: хто тільки не ходить до Михайла Михайловича, а от з прокуратури, здається, вперше.
Куцюк-Кучинський зустрів Дробаху, стоячи за столом. Привітав його легким нахилом голови й вказав на крісло.
Дробаха перед тим як сісти подав посвідчення — заступник директора уважно вивчив його, видно, посада слідчого з особливо важливих справ вразила його, бо, повернувши червону книжечку, простягнув Дробасі руку й запитав трохи запопадливо:
— І що саме може зацікавити вас у нашій скромній установі?
Дробаха заховав посвідчення, повільно опустився в крісло, витримав паузу й тільки по ній мовив:
— Не таку вже й скромну установу очолюєте, Михайле Михайловичу. Не прибіднюйтесь.
— Заступник, тільки заступник директора, товаришу Дробахо. А директором у нас, певно, чули — академік Корольков.
— Тільки вчора розмовляв із ним.
— Випадково не плутаєте? Саме вчора Микола Васильович вилетів до Одеси.
— Ми зустрілися з ним у аеропорту.
— Нічого не розумію.
— Звичайно, я б на вашому місці також не повірив, але факт лишається фактом. Неприємна річ, Михайле Михайловичу, проте мушу поінформувати вас: в одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, вибухнула міна, загинув вантажник. Слава богу, ніхто з пасажирів не постраждав.
— Вибух? — широко розкрив очі Куцюк-Кучинський. — Хотіли вбити Миколу Васильовича?
Дробаха поблажливо всміхнувся.
— Не зовсім так, — застеріг, — але маємо підстави вважати, що когось із пасажирів.
— Неймовірно! — щиро вигукнув Куцюк-Кучинський і раптом затнувся.
Невже?..
Згадав: кілька хвилин тому Курочко сказав… Ну, як він сказав? Точно: “Машини розбиваються і літаки…”
Невже?..
Овва, прохіндей клятий… Але, може, й пусте…
— Неймовірно… — повторив тремтячим голосом. Подивився на Дробаху розгублено. — І ви прийшли до нас шукати зловмисника?
— Ну, для чого так категорично? Скажемо: з’ясувати деякі обставини.
— Але що я можу?
— Микола Васильович розповів, що його валіза стояла в приймальній. Як ви вважаєте, чи не міг би хтось скористатися з цього? Можливо, секретарка?
— Наталя?
— Наталя Павлівна Яблонська, якщо не помиляюсь?
— Гадаєте, вона причетна?
— Я нічого не гадаю, Михайле Михайловичу, я тільки знаю, що в одній з валіз, зданих у Борисполі до багажу, була міна з годинниковим механізмом.
— Але ж Наталя! Що вона може?
— Микола Васильович повідомив, що ніколи не замикав валізу, й після того, як удома поклав необхідні речі, не зазирав до неї.
— Не вірю, що Наталя могла вчинити таке.
— Хто, крім вас та неї, знав, що Микола Васильович відлітає до Одеси?
Куцюк-Кучинський задумався на кілька секунд.
— Звичайно, шофер, — відповів, а сам подумав: “Невже Курочко? Невже міг піти на таке? Однак слід мовчати. Тільки мовчати, почнуть розмотувати клубок і відразу з’ясують, хто підтримує Курочка… І довідаються про деякі негативні аспекти їхньої дружби, темні плями…”
