Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Зовсім нічого собі чоловік, може, навіть кращий за Арсена, що з Арсена візьмеш — лише статура й врода, розум курячий, та і який розум може мати дрібний фарцівник, усе в нього “кльово”…
А якщо?..
Думка ворухнулася в Юлії, тільки ворухнулася і одразу опанувала нею.
Юлія Олександрівна нараз запнула халат на колінах, опустила очі долу й мовила ніяково:
— А втім, не вірте мені. Набалакала… Сама не знаю, що кажу. Борис приїхав, розповів, і я вся якась не своя…
Крізь напівопущені вії бачила, як сприймає її перевтілення цей молодик, і думала, що варто було б заманити його ввечері на київську квартиру. Біс із ним, з Арсеном, нікуди він не дінеться, а цей міліцейський офіцер справді гарний — такі не завжди трапляються навіть їй.
— Як ви дісталися до Дубовців? — запитала.
— Наша машина зіпсувалася за кілометр від села…
— То я вас довезу, — зраділа Юлія. — Давайте пообідаємо разом і поїдемо до Києва.
Хаблак усміхнувся не криючись: не так уже й важко було зрозуміти справжні наміри Юлії Олександрівни. Зрештою, подумав, не кожен чоловік встояв би перед її чарами. І ще подумав: йому вона також подобається, і треба мати силу волі, аби відмовитися від такої жінки. А в тому, що вона тільки-но одверто запропонувала себе йому, майже не мав сумніву.
Нараз Хаблак згадав лейтенанта Устимчика, свого колишнього колегу по карному розшуку, що колись погорів на такій самій хижачці, й це зовсім протверезило майора.
— Але ж, мабуть, ви не збиралися до Києва? — запитав.
— Речі… — заперечила. — Євгенові треба передати речі. Борис сказав, що Аерофлот негайно доставить їх в Одесу.
Хаблак підвівся.
— А он і моя машина. Спасибі за запрошення.
— Ні то й ні, — швидко й без жалю погодилася Юлія. Дивилася, як іде цей стрункий і вродливий міліцейський офіцер до хвіртки й вже не думала про нього. Скільки таких — струнких і вродливих, на її жіночий вік вистачить.
4. Старший науковий співробітник інституту Грач прийшов на роботу, як завжди, на десять хвилин раніше. Грача вже вдруге обирали головою профкому, він дбав про свою репутацію, завжди виступав проти нехлюйства й розбещеності, й усі мусили на власні очі бачити, який він принциповий і акуратний.
Інша справа, що Грач рідко коли досиджував в інституті до кінця роботи — завжди знаходив привід, аби піти раніше. Мав абсолютно неспростовний і переконливий привід: виклик до міськкому профспілки, збори активу, наукова конференція, боже мій, немає кінця обов’язкам голови профкому й заступникові завідуючого відділом інституту, і, коли вдало маніпулювати ними, то в такому великому господарстві, як науково-дослідний інститут, можна проіснувати з, так би мовити, найменшими для себе втратами.
Грач давно вже зрозумів нехитру механіку інститутських порядків. Звичайно, цар і бог директор — відомий вчений, академік, лауреат Микола Васильович Корольков. Одне його слово важить більше, ніж ціла промова голови.
Але до Миколи Васильовича, як і до кожного царя та бога, далеко, він десь там, у високих наукових сферах, на засіданнях, з’їздах, конференціях і симпозіумах, а тут, на землі, на твердому науковому грунті, хазяйнують зовсім інші, тут усі питання вирішує заступник директора Михайло Михайлович Куцюк-Кучинський та його найближчий помічник і радник Ярослав Іванович Курочко — завідуючий відділом, доктор наук і безпосередній шеф Федора Степановича Грача.
Іноді вони консультуються і з головою місцевкому, це якось піднімає авторитет і амбіції Грача, хоч Федір Степанович дуже добре знає своє місце на ієрархічній драбині, сам висувається рідко, усі більш-менш принципові питання погоджує з Ярославом Івановичем, здогадуючись, що в такому випадку його завжди підтримає і сам заступник директора.
Сьогодні Грач трохи нервував. Виявлялося це в тому, що час од часу знімав окуляри чи зсовував їх на кінчик маленького, схожого на гудзик носа, закочував очі й часто кліпав ними, немов десь там, на стелі чи навіть десь вище, міг прочитати відповідь на питання, що мучили його.
Ще б пак, можливо, сьогодні нарешті буде розв’язано його проблему, вирішиться те, до чого він ішов довгих три роки, нарешті матеріалізуються плоди його, правда, чесно кажучи, не дуже обтяжливих роздумів. Можливо, сьогодні фортуна посміхнеться, мусить посміхнутися, бо на його боці Ярослав Іванович, а шеф, якщо захоче, може зробити все.
Так, докторська дисертація, межа бажань кандидата наук Федора Степановича Грача.
Захистити докторську, одержати диплом — і досить. Зась місцевкомівським інтригам і приниженням, досить консультуватися, радитись, дякувати й вклонятися.
Доктор є доктор. Це — становище й зарплата. Це, зрештою, незалежність, це — здійснення гонорових бажань Грача, який твердо знав, що він — аніскілечки не гірший за всіма, так би мовити, показниками від самого Ярослава Івановича Курочка, а в деяких навіть перевершує його.
Так, перевершує. Певно, розумніший і далекоглядніший за Курочка, принаймні молодший і спритніший, і посада завідуючого відділом за правом належить йому.
А вам. шановний Ярославе Івановичу, доведеться поступитися. Зрештою, можна вас і висунути: скільки почесних посад різних референтів та консультантів, правда, без влади та авторитету, проте грошовитих.
А що вам потрібно тепер, коли перевалило за п’ятдесят?
Либонь, тільки гроші. Об’і’лися владою. Роздалися й погладшали на авторитеті, тепер віддайте іншим шматок смачного пирога, дайте їм, ще худим, поласувати досхочу.
Федір Степанович іноді, в хвилини душевного просвітлення, уявляв себе на місці Курочка. Як уперше після наказу з’являється в інституті, звичайно, запізнившись на годину чи трохи більше, зневаживши пронизливу пунктуальність, це вам не хтось, а доктор наук Грач!
Бо ніхто ще не знає, яка у нього тверда рука.
Грач поправив тремтячими пальцями окуляри й ще раз закотив угору очі. Потім витягнув із шухляди письмового столу шкіряну теку і удав, що зайнятий паперами: співробітники відділу мусять бачити, що їхній профспілковий бос зранку піклується про них.
Першою влетіла до кімнати Вірочка, Вірунчик-красунчик, як називали її в інституті, предмет неподіленого Грачевого кохання. Вона зупинилася в дверях, покліпала густо нафарбованими віями й послала Федорові Степановичу повітряний поцілунок.
Грач відірвався від паперів, зиркнув на Вірунчика суворо, хоч серце й тенькнуло.
Подумав: навряд чи Вірунчик-красунчик відмовить йому, коли нарешті стане доктором. Ця думка солодко потішила його, захотілося вже зараз сказати Вірунчикові щось ущипливе, якось поставити на місце, проте втримався і знову заглибився в папери.
Усьому свій час, і тільки терплячий сягає висот.
Аби захиститися!
Він згоден на все, навіть принесе цьому осоружному Юркові, гидкому репортерові, газетяреві, який літературно обробляв його дисертацію, розставляв коми й вишукував граматичні помилки, дві чи три пляшки пива, той загадав це за свою нікчемну роботу — прямо казав, аби похвалятися в колі таких же бездарних писак, що вчора їм, тобто йому, Юркові, доктори наук носили пиво.
Нехай, він переживе все, навіть приниження. Бо тільки принижений вміє по-справжньому помститися.
Грач вітався із співробітниками, що займали місця за столами чи просто зазирали до їхньої великої кімнати, а сам лічив хвилини.
Мерзенна все ж звичка в цього нахабного Ярослава Івановича — запізнюватися. Тобі ж, нікчемі й сучому синові, гроші платять за роботу і великі гроші, то хоча б приходив учасно…
Нарешті з’явилася Людмилочка. І відразу до Вірунчикового столу — хі-хі, ха-ха, щебечуть, сокорять, буцім не в інституті, а десь на Хрещатику: ні сорому, ні совісті…
Затулившись долонею, Грач тоскно зиркав на дівчат. Колись він, обравши зручний момент, замилив очі своїй суворій, не дуже вродливій і на рік старшій дружині і запросив дівчат до приміського будинку відпочинку. Вірунчика-красунчика, Людмилочку й ще, для балансу, знайомого Юрка-газетяра. Зміг влаштувати цей виїзд через профком без особливих витрат, придбав лише для захмеління дівчат три пляшки червоного іскристого, зобов’язавши Юрка прихопити коньяку й горілки.
