Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
І все складалося добре. Кімнати в них з Юрком та в дівчат окремі, є де усамітнитись, Людмилочка випила і, як небезпідставно вирішив Грач, була згодна на все, та й Вірунчик, здається, нарешті пом’якшала. Попередньо вони з Юрком домовились про сфери, так би мовити, впливу. Юрко мав залицятися до Людмилочки — і той не порушував конвенції. Але, дивлячись, як розімліла дівчина тулиться до нахабного газетяра, Грач спалахував ревнощами, плескав Юрка по плечі, розводив їх, сам притулявся до Людмилочки, але очима їв Вірунчика.
Боже мій, невідомі межі людської зажерливості, й не доводить вона до добра!
Так і того разу. Допили не лише червоне іскристе, але й горілку — до краплі, Юрко вже потягнув Людмилочку до іншої кімнати, чесно залишаючи Грачеві Вірунчика, та якийсь біс штрикнув Федора Степановича: загородив двері, схопив дівчину за руку, відібрав у суперника, а запитати б, для чого?
Зрештою, дівчата розсердилися і пішли до себе — й досі Вірунчик-красунчик не може вибачити йому тої поїздки…
Нічого, вибачить, дай боже, тільки аби влаштувалося з докторською…
Нарешті минула мало не година, дівчатка нащебеталися і зайнялися роботою. У Грача вже зовсім урвався терпець, і лише тоді приїхав Ярослав Іванович. Він увійшов до кімнати, як завжди гранично діловий, навіть наїжачений і похмурий, буцім і справді наукові думки обтяжували його. Ні на кого не подивився, зустрівся очима з Грачем, ледь помітно кивнув і зник у дверях.
Серце у Федора Степановича завмерло: зав викликав його, отже, розмова, як і планувалося, відбудеться саме сьогодні.
І Грач поспішив до шефового кабінету. Став перед його столом, відчуваючи, як тремтять кінчики пальців. Поправив окуляри й нарешті запитав:
— Викликали, Ярославе Івановичу?
— Так, Федоре. — Шеф усе ще звертався до нього, як до хлопчиська. — Зараз я піду до Михмиха. У тебе все готове?
— Дисертацію віддруковано, проспект також. З опонентами розмовляв…
Курочко досадливо поморщився.
— Не про це… Якщо Михмих виявить бажання?..
Грач кліпнув очима: справді, який він недогадливий.
— Є домовленість у ресторані “Дніпро”. Окремий столик, ікра, червона риба…
— Годиться, — схвалив Ярослав Іванович. — Сиди тут, нікуди не відлучайся.
Він міг би й не казати цього: скільки завгодно чекатиме тут, у тіснуватому шефовому кабінеті, він з задоволенням сидів би поверхом нижче в приймальній Михмиха, прислухаючись до найменших звуків, що долинають з-за оббитих дерматином дверей, та незручно.
Курочко вийшов, а Грач, знявши окуляри, підвів очі й заворушив губами — можна було подумати, що він молиться, однак Федір Степанович не просив у бога ласки, знав, що бог не в силі допомогти йому. Як людина забобонна, просто повторював слова дитячої лічилки, котрі, вважав, мали магічне значення і завжди приносили йому щастя:
“Еники-беники їли вареники, еники-беники кльоц…”
І знову:
“Еники-беники…”
— Вітаю вас, Михайле Михайловичу! — Курочко мало не ліг досить об’ємним черевом на дзеркальну поверхню великого столу. — Радий бачити в доброму здравії.
Заступник директора поворушився у кріслі — він мало не втонув у ньому, тільки лиса голова здіймалася над столом і окуляри в золотій оправі блищали застережливо й суворо.
Куцюк-Кучинський подав Курочку маленьку, мало не дитячу пухку руку, обійшов стіл і вмостився у кріслі навпроти Ярослава Івановича — це означало вищу міру гостинності й поваги, проте Курочко сприйняв цю демонстрацію спокійно, як належне, навіть витягнув сигарету й пошукав очима попільничку — це було нахабством, усі знали, що Михайло Михайлович не палить і не терпить тютюнового диму, в його кабінеті курили лише Корольков або високошановані гості: жест Курочка означав певну демонстрацію сили, Михайло Михайлович зрозумів це й сам знайшов попільницю. Велику й кришталеву. Взагалі господар кабінету полюбляв усе велике і об’ємне, може, тому, що сам вдався низенький, пухкенький, схожий на колобка. Схожість ця була настільки очевидною, що в інституті його називали тільки “Колобком”, прізвисько так прилипло до нього, що колись у новорічному номері стіннівки художник зобразив Куцюка-Кучинського колобком — дехто вважав, що Михайло Михайлович образиться, та в нього вистачило здорового глузду разом з усіма посміятися з шаржу — правда, через півроку художник потрапив під скорочення штатів.
Курочко закурив, але пустив дим убік, хоч цим виявляючи повагу до начальства. Михайло Михайлович принюхався і зітхнув полегшено, пахло “Золотим руном” — добре, що в цього неотесаного Ярослава Івановича вистачило такту закурити запашну сигарету, а не якусь смердючу “Приму”, котрою задимлював усі кімнати свого відділу. Це поліпшило Куцюку-Кучинському настрій, Михайло Михайлович потер м’якенькі долоні й мовив привітно:
— Завжди приємно бачити вас, шановний, а коли ви принесли ще гарну звістку…
— Без добрих вістей не ходимо.
— Розмовляли з Норвідом?
— Навіть двічі.
— Успішно?
— Зі скрипом, шановний Михайле Михайловичу, із страшенним скрипом, та нарешті він зрозумів, що наші пропозиції тільки на користь йому.
— Бовдур! — раптом обурено вигукнув Колобок. — Опирається, замість дякувати. Я ж згодився поставити своє прізвище!..
— Оце я і пояснив йому. Ну, хто такий Норвід? Нуль без палички. Якщо ж сам Куцюк-Кучинський поставить під винаходом своє прізвище, премію забезпечено. І неабияку…
Михайло Михайлович утиснувся в крісло. Мовив притишено й навіть якось сумно:
— Отак-от роби людям добро. Ніхто не знає, скільки часу відбирає в мене цей кабінет, так, дорогий Ярославе Івановичу, розмінюємось на дрібниці, кадри, господарські питання, а міг би, міг би і я сказати щось у науці!
Курочко обережно, долонею, відігнав убік дим. Не підтакнув Колобкові, хоч той явно напрошувався на це, та й, зрештою, чого мусив підтакувати? Й так половину наукових заслуг Михайла Михайловича організовано ним, Курочком. Зазирнути тільки до останнього наукового вісника: шість статей підписані Куцюком-Кучинським як співавтором, а спитати б у Колобка, хоч прочитав їх?
— Наука, дорогий Михайле Михайловичу, — сказав нарешті, — баба вредна, підходу потребує обережного й вдумливого, іноді кожен крок слід виважити.
— Кому як, — невдоволено покрутив головою Колобок. — Іншим щастить, нахабно лізуть, ногою двері в науку відчиняючи.
— Так, — скрушно зітхнув Курочко, — не те, що ми, трудяги… — Хитро зиркнув з-під кошлатих брів на Михайла Михайловича й додав обережно: — На одних усе сиплеться: академік, лауреат, почесний член…
Колобок зіщулився. Як приємно було чути ці слова, сам думав так, але ж ніколи не насмілювався уголос,
А Курочко!..
Ох, прохіндей клятий, дозволяє собі замахнутися на самого…
Від цих думок зробилося млосно й жахно. Колобок підвів руки, долонями відгороджуючись від Ярослава Івановича. Але той не помітив його заперечливого жесту чи удав, що не помітив, — вів далі:
— Іноді все життя можна бути тінню. Ходити під кимось і, як місяць, відсвічувати чужу славу.
— Ну, що ви, дорогенький, всі ми під богом, а бога маємо одного, Миколу Васильовича.
Курочко, люто випнувши губи, мовив:
— І не соромно вам? З вашою головою, вашими здібностями? Уявіть собі, нема нашої зірки — ну, закотилася: помер чи загинув, гинуть же люди, машини розбиваються, літаки… — затнувся і облизав смаглі губи. — Це я так, чисто теоретично… Але ж буває… І тоді засвічується нова зірка. Чи не так?
Куцюк-Кучинський поворушився в кріслі, проте ледь-ледь, аби навіть Курочко не помітив, має рацію прохіндей, б’є просто в яблучко. Але Михайло Михайлович промовчав, лише зітхнув потихеньку й жалібно.
А Курочко зовсім забувся, забувся і знахабнів до того, що видихнув дим просто йому в обличчя. І мовив прямо:
— Чи не набридло вам бути тінню Королькова?
— Що ви, що ви! — замахав руками Куцюк-Кучинський. — Я так шаную Миколу Васильовича!
— І вік ходитимете в замах.
— Пишаюся цим.
