Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Чи Явкін… Напевно, він і є родичем Ютковської. Старий і відлюдкуватий чоловік, який скуповує золото чи валюту. Тільки для чого?
Капітан перейшов до другого під’їзду.
Іванченко. Сахно. Ворона. Грубер. Воскобойник…
Чекайте, де він недавно зустрічав це прізвище?
Хаблак напружив пам’ять і нараз уявив людину за столом під вікном, а поруч — столи, за якими сидять вродливі дівчата — техредакторки видавництва.
Воскобойник А.С.
А як звуть завідуючого відділом?
Зозуля щось помітив на капітановому обличчі, бо запитав:
— Надибав?
— Здається. Не бачив, де тут телефон-автомат?
— Біля сусіднього будинку.
Номер Данька був зайнятий — Хаблак нетерпляче крутив і крутив диск, лаючись крізь зуби: у цьому видавництві, здається, всі базікали — невже можна так довго розмовляти? Нарешті почувся довгий гудок і відразу відгукнувся Данько. Хаблак запитав, не відчуваючи, як тремтить його голос:
— Слухай, Петре, як звуть вашого завідуючого виробничним відділом?
— Воскобойника?
— Авжеж.
— Аркадій Семенович.
— Дякую.
— А що?
— Порядок, старий, нікому не кажи про нашу розмову. До речі, де він живе?
— На Водопарку.
— Чудово.
— Це він?
— Нічого не знаю, мовчи.
— Зрозумів.
Обважнілою рукою Хаблак почепив трубку. Доброго дня вам, малошановний Аркадію Семеновичу, здається, нарешті приїхали…
Зозуля дивився запитливо, і Хаблак не став випробовує вати його терпіння.
— Аркадій Семенович Воскобойник, — пояснив. — Працівник “Кристалу”. Мешкає в сто сьомій квартирі.
— І ця перукарка Роза його племінниця?
— Напевно. Колись зайшла до дядечка у видавництво. Там її побачив Ситник, а цьому хлопцеві пальця в рот не клади.
— Потім Воскобойник скористався з цього?
— Звичайно. Коли дізнався про вечір археолога, детально продумав план крадіжки. Натиснув на Ситника, а може, й зовсім не натискав, пообіцяв щедру винагороду…
— Могла й сама перукарка.
— Могла, — погодився Хаблак. — Дядечко розповів їй, скільки вони заробляють на чаші, і Ютковська умовила Ситника викинути її, коли згасло світло.
— А електрику зіпсував Воскобойник!
— Так. Пам’ятаєш, там коридор літерою “Т” і кімната виробничого відділу розташована так, що ні завгосп, ні вахтерка не могли побачити, коли Аркадій Семенович вийшов з неї. Воскобойник заздалегідь поміняв на лампі завгоспа штепсель, зробив це обережно, щоб не стерти відбитки пальців Крота, — цим штепселем він і замкнув електромережу. За кілька секунд, які мав у своєму розпорядженні, підхопив чашу, прослизнув повз вахтерку — і будь здоров.
— Однак чому його не помітила Старицька, коли виходив з видавництва?
— Якраз перед Воскобойником вискочив Власюк. Він пішов до білої “Волги”, і вся бабусина увага була прикута до нього.
— Логічно.
— Воскобойник зв’язується з Одесою. Тим має старого колегу по спекуляції чи познайомився — щойно, — це ми з’ясуємо, — з барменом Гошею. Вони швидко домовляються…
— Чи домовились раніше, коли ще планували злочин.
— Так. Але ми виходимо на Ситника, Воскобойник знає, що хлопець не дуже стійкий і може зізнатися, повідомляє Гоші, той приїжджає з грішми, домовляється з Бурнусовим. А Ютковська призначав Ситникові побачення на дачі.
— А якщо чаша вже у Гоші? — нараз злякався Зозуля. — У нас продати її неможливо, а бармен має зв’язки з контрабандистами. І чаша вже пливе за кордон…
— Знаєш, скільки вона коштує? Гоші, щоб розрахуватися з Воскобойником, треба зібрати всі свої капітали та й ще в борги залізти.
— Зрештою, за ним дивляться. Чаша — не голка.
— Не кажи. До кожного, хто побачився з Гошею, в портфель не полізеш.
— Треба дзвонити Дробасі, нехай бере постанову на обшук.
— Так, але от що… Чекай, дві копійки маєш?
Монета знайшлася, і Хаблак знову набрав номер телефону Данька.
— Розвідай, Петре, чи виїжджав цими днями кудись Воскобойник, — попросив. — Може, правда, тільки збирається.
— Це тобі терміново?
— Я не вішаю трубку.
Чекати довелося довго: хвилин п’ять — сім. Нарешті в трубці загудів голос Данька:
— Завтра Аркадій Семенович їде у відрядження до Одеси.
— Невже? — не повірив Хаблак.
— Директор підписав йому відрядження.
— Щасливої дороги, — засміявся Хаблак.
— Ви це серйозно?
— Ми люди дуже серйозні, Петре.
— Догадуюсь. Але чого зраділи? Воскобойник — гам часто буває, в Одесі у нас друкарня, книжки друкуємо, то. й їздять… Він чи хтось інший.
— Чудове місто — Одеса! — вигукнув капітан.
— Улітку туди кожен хоче — море.
— Море, це гарно. Але зараз море вже холодне й Аркадію Семеновичу навряд чи доведеться милуватися ним. Бувай, Петре, бо поспішаю.
…Дробаха, слухаючи Хаблака, нетерпляче крутився на стільці.
— Завтра вранці вилітаємо з вами першим рейсом до Одеси, — нарешті вирішив, — і зустрінемо там Воскобойника.
— З чашею…
— Звичайно, з чашею. Можна було б вилучити її й сьогодні, проте куди нам поспішати? Заберемо, коли передаватиме її бармену. Спіймаємо на гарячому.
Дробаха з Хаблаком розташувалися у великому двокімнатному люксі готелю “Моряк”, Капітан нікуди не виходив з номера, щоб часом не потрапити на очі бармену. Поснідали бутербродами й чаєм з термоса, прихопленого хазяйновитим Дробахою. На початку десятої подзвонив Волошин — Воскобойник щасливо прибув на одеський вокзал. Від оперативників, які чергували в готелі, Хаблак знав, що Гоша вже тут, хоч бар і відчинявся лише о дванадцятій.
Видно, Воскобойник узяв таксі, бо десь через півгодини Волошин повідомив, що Аркадій Семенович щойно зайшов до Гошиної підсобки.
Дробаха рішуче підвівся. Хаблак дивився, як швидко рухається слідчий по коридору, й дивувався, звідки береться така енергія в цьому огрядному тілі.
До підсобки погрюкала адміністраторка.
— Хто? — запитав бармен невдоволено.
— Відчини, Гошенько!
Клацнув замок, і Хаблак натиснув на двері. Подалися легко, та бармен загородив дорогу. Впізнав Хаблака, посміхнувся йому, та, побачивши Дробаху й Волошина, відступив розгублено.
— Ти? — запитав. — Але ж…
Хаблак не дуже ввічливо відштовхнув Гошу. Воскобойник сидів у кутку на низенькому стільці: притиснув до грудей жовту шкіряну валізу, і очі в нього злякано бігали.
— Доброго дня, — підкреслено ввічливо привітався Хаблак, — радий бачити вас тут, Аркадію Семеновичу.
Воскобойник не відповів, лише міцніше притиснув валізу — так, що пальці побілішали. Гоша вигукнув невдоволено:
— Що за вторгнення, товариші! У мене тут матеріальні цінності..
— Так, цінностей тут вистачає! — зупинився навпроти нього Дробаха. Повільно витягнув з кишені постанову на обшук, показав барменові. — Де чаша? — запитав.
— Яка чаша?
— Скіфська. І не грайте дурника, Макогоне.
— Може, та витребенька, яку привіз оцей товариш? Він якраз пропонував купити її… — Макогон зблід, але тримався твердо. Витягнув з шафи чашу. — Невже вона має таку цінність, що стільки міліції!
Хаблак забрав у Воскобойника валізу, розкрив. Паки грошей великими купюрами.
— Ого! — вигукнув капітан. — А ви кажете: витребенька.
Воскобойник сповз зі стільця, став над валізою на коліна.
— Боже мій! — вигукнув. — Невже ти такий несправедливий!
Бармен відступив у глиб кімнати.
— Овва! — удав здивування. — І ви їздите з такими грішми…
Дробаха хитро подивився на нього.
— А ви — фрукт! — посміхнувся. — Однак не вийде. Макогоне, нічого у вас не вийде, ми спіймали вас з речовими доказами й не варто придурюватися.
Воскобойник усе стояв на колінах над валізою з грішми й повторював:
— Боже мій!.. Боже мій!..
Хаблак закрив валізу. Підняв чашу на долоні, почав роздивлятися орнамент.
Ювелірна робота — талановитий художник створив її. Сцени з життя кочівників передані геніально просто. Жодної зайвої деталі. Розумні, сильні люди, — нараз Хаблак уявив тисячні табуни коней, полиновий степ, навіть почув гортанні вигуки скіфів.
