Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
“Тепер шукайте мене”, — посміхнувшись, вивів “Жигулі” на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. “Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…” Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…
Справді, якась машина завертала у провулок: фари освітили будинок навпроти. Хто ж це? Сюди, та іде так пізно, майже ніхто не їздить. Може, Ступак?
Машина зупинилась за кілька десятків метрів. Чорні тіні рушили до хвіртки.
Загорулько кинувся до передпокою, клацнув замком і через веранду спустився на подвір’я. Секунду постояв, виглядаючи з-за дерева. Так і є, хтось пройшов садом — і там відрізано шлях. Уже грюкають у двері. Обережно, тулячись до стіни, заліз по драбині на курник, перекинув обважніле тіло через паркан до сусідньої садиби. Тепер перебігти двір, а далі сад, ще паркан…
Біг, поки хтось не збив його сильним ударом. Покотився в канаву, боляче вдарившись, і ледь не втратив свідомість від жаху.
Коли Загорулька вивели після першого допиту, Хаблак дав волю своїм почуттям:
— Який фрукт! Просто нах-хаба! Отак дурити всіх мало не двадцять років! Але ж, певно, весь час жив у страсі божому.
— Що ж далі? — зітхнув Устимчик.
— Проведемо попереднє слідство й додому, — пояснив Дробаха. — Заходьте, будь ласка, — запросив лейтенанта, що зазирнув у двері.
— Капітана Хаблака просить начальник управління, — повідомив той.
— Гляньте-но, капітане, — високий молодий полковник підсунув Хаблакові дві фотографії, — як це вам подобається?
Знімки були погані, проте Хаблак одразу впізнав Устимчика в ліжку поруч з якоюсь напівоголеною дівчиною.
— Не подобається, — просто відповів Хаблак. — Мені чомусь завжди здавалось, що він дуже легко ставиться до цього. А втім, я ж не знаю, хто це з ним. І чому це фото у вас?
— В тому-то й заковика. Знімок зроблено з плівки, знайденої в машині Загорулька, а ця, — тицьнув пальцем у фото, — львівська коханка злочинця. Та, про яку ми вам казали, Віта.
— Не може бути!
— Я й сам спочатку не повірив. Та факт.
— Ну й падлюка! Невже міг?..
— Виходить, міг. Я вже подзвонив у Київ полковнику Каштанову. Він вилітає першим літаком. Наказав відсторонити лейтенанта Устимчика від роботи й нікуди не випускати до його прибуття.
— Зрозуміло.
— Якщо зрозуміло, виконуйте наказ. У деталях розберемося, коли прибуде Каштанов.
Хаблак вийшов з кабінету і, побачивши в приймальні графин, вихилив повну склянку води. Постояв кілька секунд оговтуючись.
Як глянути в очі людині, якій звик довіряти в усьому і котра зрадила? Думав, він просто легковажний, а виявилось… Підла, дрібна натура.
Хаблак повільно йшов коридором. У кабінеті зупинився біля дверей. Устимчик подивився на нього злякано. Не чуючи свого голосу, чужими, казенними словами Хаблак мовив:
— Лейтенанте Устимчик, за наказом полковника Каштанова ви відстороняєтесь від роботи. Полковник наказав також затримати вас до його прибуття.
Дробаха поворушився в кріслі, влаштовуючись зручніше.
Загорулько сидів, утупивши погляд у підлогу. Збоку столу — Хаблак.
Вже з півгодини триває допит, а єдине, в чому зізнався Загорулько, — гроші та коштовності належать йому. Після війни, твердить, мешкав у Чернівцях, знав, що справжній Загорулько перебував там півроку в будинку колишнього місцевого підприємця. Там і знайшов коштовності.
— Отже, — вів далі Дробаха, — ваша дружина почала догадуватись про темні справи, якими ви займалися. Ви знали, що не подарує вам нічого. Отже, становище у вас було загрозливе й ви вирішили діяти. Знаючи, що дружина двадцятого липня приїздить сімферопольським поїздом до Києва, напередодні виїхали у Львів, ніби у відрядження. Того ж вечора влаштували в ресторані бенкет, ночували в коханки, а ранком, удаючи із себе п’яного, повернулись до готелю. Розмовляли з черговою, навіть лізли до неї цілуватися, домагаючись, щоб вона обов’язково запам’ятала вас, тобто хотіли забезпечити собі алібі. Зайшли в номер. Коли чергова відійшла, непомітно вислизнули з готелю. Сіли на літак і зустріли дружину на вокзалі в Києві. Правда, спочатку вона була з учителем Загуменним, ви дочекалися, поки той сів у тролейбус, потім підійшли до жінки. Поїхали з нею оглядати місто. На дніпрових схилах задушили дружину, імітували згвалтування, знищили всі документи. Відправили від її імені телеграму до Івано-Франківська й пів на сьому вечора повернулись у Львів. У готелі постояли в коридорі, дочекались слушного моменту, щоб потрапити в номер. А через кілька хвилин вийшли, удаючи, що тільки-но прокинулись. Увечері — знову ресторан, а наступного ранку взяли таксі й поїхали на вокзал ніби зустрічати дружину. Все логічно, послідовно і, головне, всюди є свідки. У Івано-Франківську ви одержали телеграму, а згодом подзвонили в Черкаси. Знову все вірогідно й логічно. Самі заявили в міліцію, потім скаржились. Усе обдумано, зважено, вивірено. Проте в одному місці ви схибили: телеграма. Завдяки їй ми й вийшли на вас.
— Все це — дурниці, — відрізав Загорулько. — Фантазії. Я на вашому місці навигадував би більше… Нікуди я не літав, ви цього не доведете.
— Гадаєте? — Дробаха спідлоба зиркнув на Загорулька. — Ну-ну… А є люди, які бачили вас у літаку. Пам’ятаєте, ви ще віталися в Жулянах з одним знайомим?
— Провокація, — спокійно відрізав Загорулько, але Хаблак помітив, як сіпнулася в нього нижня губа.
— Не кидайтесь словами, Сидоре Семеновичу. Може, влаштувати ставку віч-на-віч?
— Знаю я вас, усе організуєте… — Загорулько втратив витримку. — Ви мені чужих гріхів не пришивайте. Нічого у вас не вийде.
— А скажіть, Загорулько, — обірвав його Дробаха, — давно ви стали Загорульком?
— Жартуєте?
— Для чого ж? Ось довідка про загибель Сидора Семеновича Загорулька. Паспорт у вас, правда, новий, а ось у військовому квитку фотографію переклеєно. Маємо акт експертизи. Може, назвати ваше справжнє прізвище? Ми знайшли його по відбитках ваших пальців. Іван Васильович Коцюба. Ви відбували покарання, потім повернулися до бабки в Первомайськ. Там познайомились з сусідом Сидором Семеновичем Загорульком. Ось і фото справжнього Загорулька…
— Ви мені ще портрет папи римського підсунете…
— Досить! — Очі в Дробахи стали колючими. — Досить розігрувати комедію. А втім, нам ваші зізнання й не потрібні: вас повністю викрили свідки й документи. Ваш батько, Василь Свиридович Коцюба, директор одного з одеських гастрономів, був засуджений…
— Не треба… — підняв руки, буцім захищаючись, Сидір Семенович. — Я зізнаюсь…
Обличчя в нього взялося зморшками, це сталося одразу — за кілька секунд він постарів на багато років.
Хаблак подумав: невже так спотворює людину жах? Смертельний жах, від якого стискається серце й паморочиться голова… Чомусь йому видалося, що Сидір Семенович зараз закричить чи застогне, але той лише ковтнув повітря.
Хаблак узяв графин з водою, але Коцюба заперечливо помахав рукою й потягнувся до пачки сигарет на столі.
Дробаха присунув до себе чистий аркуш паперу.
— Почнемо! — гостро зиркнув на злочинця. — Отже, ви зізнаєтесь…
