Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Озирнувся і переможно глянув на Хаблака. Однак той у відповідь лише знизав плечима: до чого тут цей дитячий садок?
Сагайдачний не став нічого пояснювати, відчинив двері й пропустив до кімнати двох хлопчаків. Один — років десяти — одинадцяти, кирпатий і довгошиїй, круглоголовий, коротко стрижений, з великими рожевими вухами — сміливо зайшов до кімнати й з цікавістю подивився на Хаблака. А другий зупинився на порозі — років шести — семи, схожий скоріше на дівчинку, з великими очима й довгими віями, якими весь час сором’язливо кліпав. Довга модна зачіска, волосся біляве й кучеряве, риси обличчя заокруглені й м’які, на цю дитину було приємно дивитися, і Хаблак подумав, що саме з таких базарні художники малюють янголят.
Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.
— Оце Олежка, — назвав, — вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.
Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.
Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:
— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.
— Майор також хоче послухати.
— Невже так цікаво?
— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.
Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:
— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.
— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!
— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?
Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:
— Але ж тягнув…
— Так він же здоровий! — мовив старший.
— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?
— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.
— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.
— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…
— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.
Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.
— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.
— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.
— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?
— Так, у вікнах світилося.
— А ви чому так пізно?
— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.
— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.
— Часто вони вас гукають?
Хлопчаки перезирнулися.
— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.
— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.
— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?
— Певно, так, — кивнув Грицько.
— А де ви гралися?
— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.
— На дитячому майданчику?
— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.
— На столі?
— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.
— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?
— Сам.
— І куди повернув від парадного?
Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.
— Ліворуч.
— До готелю “Славутич”?
— Еге ж.
Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?
— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?
Хлопчаки винувато перезирнулися.
— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.
— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.
— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..
— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?
Малий осудливо махнув рукою.
— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.
— І ви знаєте, коли це сталося?
— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.
— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.
— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?
Грицько поворухнув губами.
— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.
— За два дні, — ствердив той.
— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.
— Цього року до школи йду.
— Невже?
— Правда, і читати вмію.
— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.
Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.
Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:
— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…
— Сорочка якого кольору?
— Світла.
— Біла чи з візерунками?
— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.
— А штани?
— Темні.
— І куди він пішов?
— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?
— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?
— А дорослі не бачили того чоловіка?
— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.
Хаблак підвівся.
— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.
Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:
— Високий. Такий, як ви.
А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!
— І кремезний.
— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!
— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.
— Постараємось.
— І нам покажете?
— Як же нам без вас обійтися?
— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.
Хаблак посуворішав.
— Дорослим скажете, ясно? — наказав. — А самі — ні-ні!
— А ми міліцію покличемо.
— Точно, — схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: — А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.
