Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Перовський перехопив майорів погляд, оцінив його й запитав, махнувши рукою:
— Подобається? Бачиш, як чехи навчилися робити… Начебто кришталь, а розібратися — підробка. На двісті ре…
Хаблак глянув на Перовського уважно, однак той аніскільки не знітився.
“Ну й нахаба, — подумав майор, збагнувши, яку лінію поведінки обрав Володимир Йосипович. — Ну й ділок!”
— Сідай, майоре. — Перовський недбало, ногою підсунув стілець. — Раніше тут старлей приходив, тепер ти…
— Старший лейтенант Затуливітер, — підкреслено офіційно відповів Хаблак, — захворів, і справу про крадіжку в вашій квартирі доручено вести мені.
— Та ну її, — одповів Перовський. — Не крути собі голову. Все одно нікого не спіймаєте…
— Вам, громадянине Перовський, завдано матеріальних збитків, — сухо перервав його Хаблак, — і ми мусимо знайти злодіїв.
— Які там збитки, сльози — не збитки, — похмуро посміхнувся Володимир Йосипович, — якось переживемо.
— Але ж згідно з протоколом…
Очі в Перовського зробилися колючими.
— А плюнь ти на протокол, майоре, — мовив з притиском. — Жінка моя старлею набазікала, а він, лопух, вуха й розвісив…
— Вибачте, але у вас вкрадено норкову шубку ціною приблизно в шість тисяч карбованців.
— Ха-ха… — коротко реготнув Перовський. — Що ти говориш, майоре! Де я візьму шість тисяч? Здурів!..
— Але ж…
— Не вір. Шубка не норкова, а під норку й коштує від сили дві сотні, ту кляту жінку послухай — вона тобі три короби наплете… — Примружився і хитро підморгнув Хаблакові. — Кожна жінка виставляє себе… Усьок? Ганчірку якусь повісить чи кроляче хутро, а каже: песець… Амбіція! Її послухати, то в нас на мільйон поцупили, а розібратися…
— Два бухарських килими, приблизна вартість яких… — почав Хаблак.
— Бухарських? Ти сказав — бухарських? — схопився за живіт Перовський. — Ну, насмішив, ну й дайот моя Хівря… Ти знаєш, скільки бухарський килим тягне?
— Догадуюсь. Та й в протоколі…
— Скільки там?
— Два килими — сім тисяч.
— Во! — мало не урочисто підвів угору вказівного пальця Перовський. — Це хто собі може дозволити? Тільки куркуль, а ми цих куркулів, — стиснув кулак, — ось так! За що боролися!
— За що кров проливали!.. — не без іронії додав Хаблак.
Але Перовський удав, що не помітив цього.
— Так, — ствердив вагомо. — Тепер, правда, у нас курс інший, на матеріальний добробут. Подумали ми з Хіврею, вибач, але я так свою Харитину називаю, й вирішили килими купити. Звичайно, пояси затягнули, все ж мало не шість з половиною сотень довелося викласти.
— У протоколі сказано, — блиснув очима Хаблак, — що килими коштують…
— Я ж тобі кажу: Хівря… Сусідки в нас різні, то бігають одна до одної й хваляться… У нас килими турецькі, а в нас — персидські… Ось і моя: бухарські… А вони, якщо розібратися, гомельські чи жмеринські, біс його зна…
“Ну й нах-хаба, — аж замилувався Перовським Хаблак. — Ну й гад повзучий!”
— А дублянки? — запитав удавано невинно.
— Мода! — твердо одповів Перовський. — Важко й незручно, та мода. Ось і дістав, знайомий в мене директор універмагу, сам розумієш, у торгівлі без знайомих не можна, ось в тебе в міліції, мабуть..
— У міліції дублянки не продають, — безжурно реготнув Хаблак, — і бухарські килими…
— Це точно, — ствердив Перовський, — дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, — очі в нього звузилися, — тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.
“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, — подумав Хаблак.
— Ні, — одповів, — не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…
— Оце врізав, — зареготав Перовський, — щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?
— Зброя — не іграшка, Володимире Йосиповичу.
— І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.
— Краще не скажеш.
— І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.
— Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.
— Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.
— Шкода.
— Не шкодуй, майоре, вона тобі такого намеле, слухати гидко. Старлею весь протокол зіпсувала.
— З протоколом ще будуть ускладнення, це ж біс його зна що: ми шукаємо норкову шубу, а вона, виявляється, штучна. Хто за це відповідатиме?
— Хівря є Хівря… — Очі в Перовського хитро блиснули. — Що з неї візьмеш?
— Добре, з цим ми ще розберемось. А зараз прошу вас, Володимире Йосиповичу, пригадайте: хто із знайомих знав про ваш від’їзд?
— Для чого тобі?
— Щоб скоріше спіймати злодія.
— Кинь, зі мною можеш не темнити.
— Я — офіційна особа, товаришу Перовський, і темнити, як ви кажете, не маю права.
— Отже, вважаєш — хтось із знайомих?
— Важко сказати, однак квартиру вашу обікрали із знанням справи й непоспішливо. Наче хазяйнували в ній.
— Нікого із своїх знайомих не підозрюю, — твердо відповів Перовський. — Запиши це до протоколу чи ще кудись. До офіційного паперу тобто.
— Звичайно, зробимо. Але ж ви не відповіли на моє запитання.
— Прошу. — Перовський почав, дивлячись на Хаблака немигаючими очима: — Про мій від’їзд знали лише працівники магазину та госпторгу. Все.
— І ніхто більше?
— Так, і ніхто більше.
— А Харитина Никанорівна не казала нікому?
— Не казала. — Він явно не хотів, щоб міліція розшукала злочинців, і відверто знущався з Хаблака.
— Не може бути, щоб отак нікому не казали про від’їзд, — зробив останню спробу майор.
Перовський хитро примружив око.
— Усе на цьому світі можливе, майоре, і ти знаєш це краще за мене. Ще є запитання?
— Нема.
— То вибач, зараз футбол. — Він увімкнув кольоровий телевізор і демонстративно відвернувся від Хаблака.
Майор стримав свої емоції і заховав до теки папір, на якому записував відповіді Перовського. З цим пройдисвітом усе було ясно. Вже змирився з крадіжкою, точніше, не змирився, а, реально зваживши всі “за” і “проти”, дійшов висновку: йому буде гірше, якщо міліція знайде вкрадене. Підуть розмови й неминуче виникнуть запитання: на які гроші придбані норкова шуба, кришталева люстра, килими та інші цінності? Скандалу не минути, а скандал для нього — смерть. Розслідування, зняття з роботи… Якщо ж усе минеться, будуть і нові килими, може, навіть кращі за вкрадені, й шуба, й багато чого іншого.
“Але ж, — злостиво подумав Хаблак, — не минеться, злодія спіймаємо й речі знайдемо”.
Уявив, як лютував Перовський, коли дізнався, що Харитина Никанорівна чесно перерахувала Затуливітрові все, що злодій виніс із квартири. Як лаяв дружину…
Так, не пофортунило вам, малошановний. Та й хто знав, що все так складеться: Харитина Никанорівна повернулася з Молдавії, де відпочивали, просто до Києва, а Володимир Йосипович заїхав до Тернополя, певно, влаштовував якісь справи. Два фатальних дні в його біографії…
Хаблак оглянув обклеєну фінськими шпалерами кімнату Перовського. Згадав, як вони з Мариною самі клеїли шпалери в щойно одержаній квартирі. Звичайно, фінські шпалери кращі за куплені Мариною, а вона їх дістала, можливо, навіть у магазині Перовського. Бо цей сучий син у бруднуватій майці продає дефіцитні шпалери з-під прилавка — потім вони перетворюються на норкові шуби, килими та автомобілі, кольоровий телевізор, по якому зараз Перовський почне дивитися матч київських динамівців. Хаблак і сам із задоволенням подивився б гру, але мусив ще побувати в професора Зими. Одразу занетерпеливився: коли все пройде гладко, встигне ще побачити другий тайм.
Майор вийшов на сходи й зітхнув з полегшенням, коли за спиною клацнули нікельовані кустарні замки на дверях квартири Перовського.
4. Професор Мирон Захарович Зима мав зовсім не професорський вигляд. Хаблак уявляв його високим, з борідкою, у розкішній домашній куртці, а сидів перед ним низенький чоловік з великою лисою головою й подзьобаним віспою обличчям, у білій лляній сорочці з закачаними рукавами й старих штанях. Дружина його, певне, була на голову вищою за професора, ще молодилася, незважаючи на свої сорок з гаком, густо підмальовувала повіки й носила модні вельветові джинси, якими затягувала свої не зовсім уже стрункі форми.
