Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.
— Так, ідіть, — підтвердив, — ви дуже допомогли нам. — Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.
— Ще новина, — обізвався Сагайдачний.
Хаблак рвучко обернувся до дільничного.
— Кажіть.
— Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.
Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.
— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?
— Ближче до готелю “Славутич”.
— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?
— Точно.
— Щось у цьому є.
— Шукати оранжевий “Москвич”?
— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.
— То я подзвоню до автоінспекції.
Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.
Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.
— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?
Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.
— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.
— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?
— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.
— І так можна зробити?
— Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.
— І багато людей роблять так?
— Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…
— Хто?
— Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? — затнулася.
Хаблак дістав посвідчення.
— З карного розшуку, — пояснив. — Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?
— Лишала, але з сьогоднішнього дня…
— Так, вона повернулася вчора.
— У неї обікрали квартиру. І ви?..
— Шукаємо злодіїв.
— При чому ж тут газети?
— Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?
— Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.
— І давно листоношею працюєте?
— Дев’ятий рік.
— Багатьох тут знаєте? — Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.
— Мало не всіх.
— Отакої? — не повірив майор.
— Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.
— А хто, крім вас, знав, що Корольова поїхала у відпустку?
— Хіба ж це таємниця? У шафі на пошті лежать її заява й газети. Надія Петрівна ще журнали передплачує, то дуже турбувалася за них.
— І в заяві зазначено, до якого саме дня лишати кореспонденцію на пошті?
— Звичайно.
— Скажіть, Галино Дмитрівно, вас про Корольову ніхто не розпитував?
— Чого ж розпитувати? Хто ЇЇ не знає? Ось по телевізору недавно показували…
— Але ж Надія Петрівна вже третій рік на пенсії.
— Ну й що? Народну артистку всі знають.
— А які будинки ви ще обслуговуєте?
— Ще четвертий — дріб один, шостий…
— І в шостому кого-небудь знаєте?
— Чому ж ні?
— Капштиків з сорок четвертої?
— Шевця?
— Точно. І що ж вони передплачують?
— “Известия” та “Вечірку”, ще журнали: “Человек и закон”, “Вокруг света”…
— Здається, Капштики також недавно повернулися з відпустки?
— Кілька днів тому.
— І також лишали заяву на пошті?
— У них щось трапилось?
Хаблак збагнув: поштарка ще не чула про крадіжку на квартирі Капштиків, і не став задовольняти її цікавість.
— Маємо одну заяву… — ухилився від прямої відповіді.
— Так, і Капштикам лишали пошту, — ствердила Левченко.
У Хаблака тенькнуло серце.
— І де у вашому відділенні стоїть та шафа? Де зберігається кореспонденція відпускникам?
— В операційному залі.
— І кожен може полізти до неї?
— А від кого замикати? Люди свої, чужі не заходять.
— Які вулиці обслуговує ваше відділення?
— А на Русанівці лише дві пошти. Сто сорок сьома й наша, вони з того боку, а ми з березняківського. Обслуговуємо половину вулиці Ентузіастів, половину набережної, частково бульвари — Русанівський і Давидова.
Усе сходилося: Зима та Перовські також мешкали в зоні діяльності цього відділення зв’язку, і Хаблак, майже впевнений в тому, що вдалося нарешті схопитися за кінчик ниточки, запитав:
— А в квартирі Капштиків бували?
— Доводилося. Точно не пам’ятаю, по-моєму, бандероль заносила.
— Невже швець читає книжки?
— Сумніваюсь, та його жінка модами цікавиться, казала, від когось журнали отримує.
Хаблак згадав Аделаїду Яківну в квітчастому халаті й зрозумів, що поштарка таки має рацію: навряд чи колишній інженер, а нині домогосподарка мадам Капштик цікавиться чимось, крім моди.
— Живуть вони заможно, — почав обережно Хаблак, дітей нема, можна й сукні шити.
— Там, Якби й діти були, вистачило б, — категорично заявила поштарка. — Меблі модерні і в килимах уся квартира.
“Килимів, правда, поменшало, — не без єхидства подумав Хаблак, — та й деякі туалети Аделаїди Яківни доношують інші модниці”. Але нічим не виказав своїх справжніх думок і запитав:
— А про Капштиків у вас не йшлося? На пошті?.. Може, хтось розпитував?
Галина Дмитрівна трохи почервоніла й відповіла не зовсім упевнено:
— Не до розмов, роботи вистачає.
Хаблак згадав: колись одержував у відділі доставки додаток до “Огонька” й зазирнув у зал експедиції. Уявив, як розкладають газети та журнали листоноші, й запитав:
— Невже мовчки працюєте?
— Чому ж мовчки? Новини обговорюємо, ну, різні враження…
Це так не відповідало попередній категоричній заяві поштарки, що Хаблак не втримався від усмішки. Левченко помітила її й мовила:
— Вже й розмовляти заборонено?
— Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…
— Провинилися?
— Ні, заяву їхню розслідую.
Поштарка полегшено зітхнула.
— А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!
— А вас про Капштиків ніхто не розпитував?
Поштарка задумалась.
— А що в них цікавого? Звичайний швець…
— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!
— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.
— Й розповіли про їхні достатки?
— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.
— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?
І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:
— Ні, були тільки свої.
Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.
