Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
Але, незалежно від результату перемовин, сама Роза вже ніколи не буде в безпеці.
Як усякий, хто навіть з добрими намірами насмілився перейти дорогу Лікакісу. А викрадення єдиної доньки з-під носа в нареченого, короля одеських бариг Льва Львовича, через чиї магазини контрабанда від Зевса легалізується в Одесі й далі по всій імперії – це навіть не просто перейти дорогу…
Лисиця не збиралася продавати життя за рубль за двадцять.
Револьвер на видноті – тому вагомий доказ.
І все ж, тасуючи думки, утратила пильність на короткий час. Не відразу вловила рух серед паркових дерев. Не зачепила вухами кроки по алеях. Смикнулася, ступила назад, притулила спину до ліхтарного стовпа. Стисла руків’я, виставила дуло перед собою.
– Тихо-тихо, – почула різкий чоловічий голос. – Подарую вам коробочку для нервів, мадам Розо.
Зевс Лікакіс вийшов на світло ліхтаря.
Зблизька вона ніколи його не бачила, тож мимоволі відзначила: красива чоловіча зрілість. Середній зріст трохи збільшували грубі підбори черевиків. Навіть виходячи з дому в глупу ніч, він подбав, щоб вони блищали чистотою. Легке осіннє пальто з тонкої вовни, ґудзики розстебнуті. Під пальтом костюм-трійка, краватку тримає золота булавка з діамантом. Профіль грецький, античний, класика з зображень олімпійських богів, хіба боги не носили вусів. Рука чемно піднесла капелюх у вітальному жесті.
– Іншу б даму попередив – обережно, воно стріляє. Тільки не вас. Начуваний про ваше вміння поводитися зі зброєю. Опустіть, я порожній.
– Сад оточений вашими людьми, зуб даю, – процідила Лисиця.
– Ну, четверо не в змозі оточити тут зовсім усе. Але так, заховалися поруч.
– Боїтеся однієї жінки?
– Дбаю про репутацію. Вовк ні з ким не зустрічається без зграї. Під дулом не говоритиму, опустіть.
– Ви будете говорити зі мною. Ви дуже хочете повернути Агату.
Лікакіс переплів тонкі пальці, хруснув суглобами.
– Роза Лисицька, – промовив учительським тоном. – Переляканий Лівшиць назвав вас, а в мене під рукою завжди є, в кого спитати. Ви нічого особливого собою не являєте. Не безталанна фармазонниця [41], але й не геніальна комбінаторка. Бачите себе новою Сонькою, Золотою Ручкою, приміряєте її макінтош.
– Мені не треба чужих макінтошів!
– Роза Лисицька коштує дешевше, ніж хоче себе продати, – Лікакіс далі шмагав словами. – Ваш рівень, мадам, середній. Та сьогодні ви стрибнули вище голови, визнаю´. І все одно дечого не врахували. Пташки високого польоту таким не грішать. Вас можуть забрати звідси, хай навіть устигнете стрельнути раз чи два. Відвезуть, куди велю. Скажете, де Агата, уже за годину. Любити вас почнуть без прелюдій, відразу запхають розпечену залізяку… Сказати куди?
– Якщо ви лякаєте, а не відразу робите, у мене є шанс, – Роза повільно опустила револьвер.
– Є. Мадам Лисицька, ваш рівень дозволяє зрозуміти наслідки вашого безумного вчинку. Отже, він, на вашу думку, має серйозне виправдання.
– Ося Штейгауз.
– Не маю жодного стосунку до його справ.
– Прямого – згодна. І точно маєте на племінника дружини вплив.
– Чим вас образив Ося? І чому ви не оголосили вендету йому, а відразу замахнулися на мене?
– Бо Штейгауз перейшов дозволену вами межу. Або – ви благословили його перейти дозволене.
– Поясніть.
– Зламані іграшки… Убиті та скалічені дівчатка-повії, одягнені ляльками. Ви не можете не знати про них.
– Знаю. Обурений. Мав розмову з оберполіцмейстером. Хворого на голову душогуба треба знайти.
– Штейгауз покриває його, – відрізала Лисиця. – Ви або знаєте про це, або ні. Якщо знаєте – я пропала. Ви, месьє Зевс, не торгуючись, розпеченим залізом змусите мене признатися. А моя подруга, котра вийшла на слід Лялькаря, розділить мою долю. Якщо ви не знаєте – життя моєї подруги у ваших руках.
Лікакіс знову хруснув пальцями.
– Дуже несподівано. Чекав на все, що завгодно, але такого… Лялькар… Чому Лялькар?.. Не треба, ясно. Чому не прийшли до мене з цим без того, аби нахабно викрасти Агату?
– Хотіла довести: готова на все. І потім, великий Вовк навряд чи опустився б до середнього рівня. Поки б я добивалася до вас, з Анною могли б уже робили те саме, чим ви лякали мене.
– Анна?
– Анна Вольська. Вона знає, хто вбиває дівчаток. Тобто, – Лисиця виправилася, – думає, що знає. Тільки я в її проникливість вірю.
– Хто? Мадам Розо, ви почали – не зупиняйтеся, не крутіть, давайте до кінця. Хто?
Роза назвала прізвище.
Розділ дев’ятий
Анна на шиї. – Одна проти трьох. – Лялькар. – Кімната для іграшок. – Материнська любов.
1
– Добрий вечір, – повторив Петро Лямін.
Тринадцяте число, ось і не вір – чомусь майнуло в голові Анни, перш ніж устигла злякатися.
Тепер – по-справжньому, сильно. Але переляк зробив те, чого Вольська дуже часто не могла домогтися в більш спокійній, безпечнішій обстановці. Дії раптом почали випереджати думки, не лишаючи ані миті на аналіз, зваження ризиків і рефлексії. Анна чинила так, як єдино правильно в цій критичній ситуації.
– Заберіть свої лапи, хамло! – вереснула так голосно, як змогла.
Спрацювало – на неї почали з цікавістю обертатися. Невеличка компанія опинилася в центрі уваги. Ляміну це не сподобалося.
– Які руки! Розмріялася! Цяця яка! Ніхто вас не чіпає!
– Він мене ущипнув! – заверещала Вольська, водночас задкуючи.
Штейгауз ляснув у долоні.
– Пані та панове, не зважайте! Усе в порядку, маленьке непорозуміння! Шампанського теж для когось буває забагато!
Глядачі з розумінням закивали. З різних боків почулися короткі смішки. Анна аж тепер звернула увагу: досі стискала надпитий келих.
– Розпусник! – повторила голосно, істерично. – Щипун хтивий! Геть!
Короткий сильний замах – келих полетів у Ляміна. Влучив у груди, розбився об підлогу. З огидою витерши долонею вологу пляму з фрака, безбарвний чоловік посунув на Анну. Продовження скандалу поновило цікавість, і Штейгауз знову закликав:
– Прошу заспокоїтись, пані та панове! Мені прикро! Інцидент зараз буде вичерпано!
Вольська вже крутнулася на підборах і, не зважаючи ні на кого, побігла через першу залу до виходу.
– Боже, Анно, що тут у вас!
Перед нею зовсім невчасно виринув схвильований Поль.
– Тримай! – почувся ззаду рик Ляміна.
Ще нічого до кінця не второпавши, Поль розкинув руки, не дав Вольській вивернутися, зловив у обійми.
– Та пустіть, ідіоте, – просичала Анна, пручаючись. – Мене вбити хочуть, хіба не бачите?
– Хто? – Поль ледь послабив хватку, та все ж обійми розтиснув не до кінця.
– Тримай! – Лямін уже стояв за два кроки.
Вольська знову зробила скорше, ніж придумала.
– Тримайте мене, не пускайте, – прошепотіла швидко й гаряче Полеві у вухо. – Віддасте мене їм – усе, кінець. Мені погано, перепила.
Сказавши так, Анна обвила його шию, повисла на ній, тіло обм’якло. Могла впасти, ще й потягнути його за собою. Тож виходу не лишила: Поль ще міцніше обхопив жінку.
– Якого чорта! – Лямін підійшов упритул, грубо шарпонув Вольську за плече.
– Зомліла, – вичавив Поль. – Схоже, шампанським захопилася.
Лямін нічого заперечити не встиг, до них уже наспів Штейгауз.
– Беріть її вдвох, виносьте звідси, – просичав, раз по раз роззираючись, тримаючи нещиру, гумову посмішку, заспокійливо махаючи комусь рукою. – Перепила істеричка, всяке буває. На неї дивляться, бігом.
– Свисни комусь, – буркнув Лямін.
– Тобі в рило свисну, – буркнув Йосип роздратовано. – Зараз при всіх ще босяків сюди гукати. Удвох упораєтесь, усе, погнали.
– Сама піде, – Лямін грубо, але все ж непомітно для сторонніх очей, ткнув Анну кулаком у бік.
Вольська дозволила собі застогнати.
– А бач!
– Нікуди вона сама не піде! – Штейгаузу набридла колотнеча. – Узяли, потягли, вивели! Зараз на вулиці буде карета. Не стійте, ідійоти!
