Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– А він нас пропустить? – Роза робила вигляд, що пручається. – Він же мене знає! Ти ж знаєш цю маску, голубе?
Обоє вже стояли біля дверей. Стражеві не лишали вибору – з легким уклоном розчахнув перед ними двері. Гаркатися з явно загулялою дівицею хотілося найменше.
Лисиця чітко розрахувала.
Усередині гриміла музика.
Вільних столиків не було. Музиканти грали модний кекуок [40], а на паркеті біля естради кілька підхмелених пар стрибали так, як кожен уявляв собі танцювальні колінця. Годинник добігав до десятої вечора. Народ уже добряче розгулявся, і зіграла ще одна Розина ставка: на появу ексцентричної парочки жоден із присутніх у залі не звернув уваги. Навіть метрдотель, у чиї обов’язки входило зустрічати нових клієнтів, був заклопотаний, тож подарував Лисиці хвилин п’ять фори. Досить, аби Роза обмацала очима зал, оцінила диспозицію, прикинула розклад сил.
Відсторонилася від Гліба.
Ступила крок праворуч.
– Добрий вечір, добрий вечір! Які люди! – метр уже помітив новоприбулих, поспішив назустріч. – Радий бачити дорогих гостей! Ви зволили замовити столик?
– Ми гості месьє Львовича, – промуркотіла Роза. – Проведіть нас до його столика. Хоча я його бачу сама, але зробіть ласку…
– До ваших послуг, мадам!
Метрдотель повів за собою. Поки все йшло за планом. Та на виклично вульгарну особу в чорному доміно вже почали потроху звертати увагу. Більше тягнути не слід, і Роза сама не хотіла. Відчула: або зараз – або ніколи, поки рука не тремтить.
На ходу розстебнула сумочку.
– Ой! – почула збоку, відразу затим: – Ух ти! Цирк приїхав!
А правда, майнуло в Лисициній голові. Цирк, не інакше. Вистава ще та для шановної публіки.
– Музика, ша! – гаркнула на всю силу легень, аж закашлялася.
Її або не почули. Або – не зрозуміли. Або – почули й зрозуміли, та далі не сприймали серйозно.
Правиця з кольтом піднялася вгору.
– Ша, музика! – наказ злився з пострілом у стелю.
Тиша запала не відразу. Оркестр захлинувся, вереснули жіночі голоси з різних боків. Дівиця на паркеті з криком присіла. Кавалер без піджака, у білій сорочці та з куцою краваткою, підстрибнув коником, незграбно навалився, притиснув до підлоги. Брязнуло – піднос випав із рук офіціанта, розлетівся на скалки графин із коньяком.
– Ша! – утретє повторила Роза.
Тепер вона стояла за кілька кроків до столика неподалік від естради. Правиця впевненіше тримала руків’я, рука вже не тремтіла зрадницьки. Навпаки, щойно Лисиця почала, напруга кудись зникла. Роза трималася так, ніби заходити в ресторан, стріляти в стелю й погрожувати дулом – звична, ледь не щоденна справа.
– У мене тут одна невеличка справа до однієї людини, – заговорила, карбуючи фрази. – Щоб ніхто з вас раптом не подумав, аби побути героєм і мати бенефіс… Ти! – сталева цівка націлилася на груди завмерлого переляканого офіціанта. – Ти! Візьми зі столу будь-яку тарілку. Підкинь, куди хочеш. Ну!
Офіціант тремтячою, затягнутою в білу рукавичку рукою слухняно взяв із-під носа завмерлого вусаня тарілку. Машинально струсив собі під ноги недоїдену котлету на кісточці. Покрутив посудину, вагаючись.
– Ну! – повторила Роза наказ.
Тарілка злетіла вгору і трохи – убік.
Лисиця не цілилася спеціально. У шапіто дівчинкою спершу сама підкидала отак тарілки. Стріляв відставний капітан Іван Юрков, він же – містер Джон, нащадок самого Вільгельма Телля. Потім попросила навчити, і навіть відпрацювала кілька номерів, поки Юркова самого не застрелили випадково в кабацькій бійці.
Простріл.
Тарілка розлетілася в повітрі.
– Повторю на всякому, хто рипнеться! – рявкнула Роза. – Мій друг стріляє ще краще! Через кишені, коронний номер! Хтось хоче перевірити?
Коваленко вже тримав у кишенях піджака стиснуті кулаки.
Не вірив – та діяло, поки бодай хтось не встиг оговтатися.
– Мадам, маю для вас пару слів.
Це говорив підтягнутий густобровий пан з-за столика, який цікавив Розу. Навпроти сиділа дама, вбрана настільки ж скромно, наскільки стильно й смачно. Різниця між ними на вигляд років п’ять, бо густобровий помітно молодився, дбав про себе. Та Лисиця знала: насправді жінка рівно на одинадцять років молодша свого супутника.
– Ні, – відрізала Роза, дуло дивилося йому в лоба.
– Я скажу. – Його спокій не був штучним, у поведінці було більше цікавості, ніж гніву. – Ви, прекрасна незнайомко, зайшли зі своїм другом і своїм револьвером не туди. Отже, ви тут сьогодні маєте дебют. Але вам пощастило. Ви своїм ефектним виходом не зіпсували, а зробили мій вечір. Тому можете спокійно, без шуму й пилу, гуляти звідси далі у своїх справах. Якщо ви послухаєте мене просто зараз, слово Лева Львовича – вас і вашого друга ніхто в Одесі не шукатиме одну добу. Потім вас однаково знайдуть, і ми познайомимося ближче. У спокійній обстановці, мадам.
Лисиця повела озброєною рукою.
Револьвер дивився на супутницю Львовича.
Молода особа не встигла злякатися – бахнуло, куля пролетіла над її головою, вгризлася в стіну над естрадою. Дівиця не стримала крику, втягнула голову в плечі, вирвалося:
– А-а-а-а, Леве! Зроби щось!
– Моя черга, – відрізала Роза. – Ми з другом зайшли саме туди, куди хотіли. Ваша дама піде з нами, у нас до неї інтерес. Не постраждає ніхто, у тому числі вона. Ви правильно сказали, месьє Львович. Наставивши на вас кольт, мені вже нема чого втрачати. Спробуйте не випустити нас звідси, спробуйте затримати, спробуйте не пустити з нами мамзель Агату – і я змушена буду захищатися. Ви змусите мене робити дуже погані речі. Ви бачили, як я стріляю.
– Це Агата Лікакіс, – упевненість поволі залишала Лева.
– Єдина, а тому – улюблена донька Зевса Лікакіса, – підхопила Роза. – Ваша наречена, месьє Львович. Її тато дуже задоволений такою партією. Лев стане родичем Вовка, – вона скривила посмішкою кутик рота. – Месьє Зевс не буде в захваті від майбутнього зятя, якщо він поставить життя Агати під загрозу. А так буде, месьє Львович, щойно ви завадите мамзель піти до нас у гості.
Рипнув стілець.
Лисиця вловила рух боковим зором. Загнана глибоко паніка виринула миттю, огорнула, почала накривати. Указівний палець надавив на спуск, курок почав холостий хід, пройшов половину.
– Леве, я піду з ними! – відсунувши свій стілець чимдалі, Агата Лікакіс підвелася, виставила вперед затягнуті в корсет груди. – Не треба жертв. Тато все зрозуміє. А ти знаєш, що треба робити.
Роза вчинила так, як спершу не планувала: сіпнула Агату за руку, підтягнула до себе впритул. Револьверне дуло вперлося молодій жінці в щоку. Лисиці передався її дотепер старанно прихований переляк.
– Накажіть, аби без дурниць, месьє Львович!
Не опускаючи револьвера, Роза посунула назад до виходу.
4
Думали – вічність минула.
Насправді ж чверть години, не більше. З ресторану всі троє вилетіли галопом. Агата бігла слухняно, не опиралася. Лисицька навіть забрала від неї дуло. Сховати кольт не було куди, сумочку лишила в ресторані, валялася на підлозі. Коваленко, що весь час мовчав і зачудовано, мов під гіпнозом, стежив за подіями, тепер замикав невеличку процесію втікачів. На бігу раз по раз озирався, тож першим побачив кількох чоловіків на ґанку.
– Ззаду! – попередив.
Відповіддю гримнули постріли, тут же закричав перелякано Лівшиць:
– Вей! У що ви мене втягнули!
Роза ткнула Агату в бік цівкою, заганяючи в коляску. Розвернулася, пальнула у відповідь, не цілячись і не маючи наміру в когось влучити. Затим застрибнула всередину. Гліб став на підніжку, рявкнув:
– Жени!
– Мадам Розо…
– Жени, якщо життя дороге!
Лівшиць сильно вдарив віжками. Кінь розвернувся, рвонув уперед, помчав галопом, залишивши ресторан позаду. Роза далі не знімала маску, про всяк випадок натиснула дулом полонянці в бік.
