Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– Сиди!
– Та сиджу! – раптом огризнулася Агата.
Гліб, який уже впав на лавку з протилежного боку, з подивом уловив: злість витісняє переляк.
– Ви хто, чорт забирай! – вигукнула бранка, тут же передумала: – Ой, ну яка мені різниця, як звали покійників!
– Ти нас уже поховала, – процідила Роза. – Не спіши.
– Мадам Розо, ви поховали мене! – істерично відгукнувся з передка Лівшиць.
– Вас шукатимуть мій наречений і мій батько, – вела Агата далі. – Що для вас гірше, убийте, не знаю.
– Ніхто тебе не вбиватиме. Не мрій навіть, – огризнулася Лисиця. – Але краще не наривайся. Бо ляжку прострелю – будь спокійна!
Тим часом коляска вилетіла на бульвар. Роза простягнула револьвер Глібові. Той кивнув, упер цівку в Агатине стегно. Та зиркнула на Коваленка, гмикнула, повела плечима, від слів утрималася.
– Ой! – укотре заволав Лівшиць. – Ой, мадам Розо!
Лисиця підвелася, подалася вперед. Просто перед собою побачила темний силует – навперейми, хтозна-звідки виринувши, маячила відкрита коляска. Ніч уже сяяла зорями, зі свого місця Роза змогла роздивитися там, крім кучера, ще двох.
Не втрималися – гаркнули револьверами.
– Мама! – вирвалося в Лівшиця.
– Бабусю ще згадай! – миттю озвалася Агата, знущально реготнула. – Попереджала, покійнички.
Товстун на передку вклякнув, заціпенів.
Роза видала довжелезну тираду, з двох десятків слів примудрившись не вжити жодного пристойного. Полонянку це теж розсмішило. Вона вже не зважала на зброю, навіть без жодного страху відсунула Глібову руку.
Лисиця вже сіла на передок.
Висмикнула віжки з ватних рук Лівшиця.
Той не переліз – скотився назад, впав навколішки на підлогу коляски, у ноги пасажирам. Міг підвестися, натомість лишився сидіти так. Завмер, тихо й швидко почав молитися на івриті.
А Розі знову згадалися циркові уроки – у їхньому шапіто запряжений фургончик ганяли по колу ареною. З кожним колом кінь біг швидше. А тим часом на даху гімнастка, Розина мама, крутила колесо, прискорюючись і підлаштовуючись під хід конячих ніг. І головне – не лише розігнати, а й втримати повозку. Коли віжки в дівчачих руках, шановна публіка в більшому захваті та жвавіше аплодує.
Посадити доньку на передок мама придумала.
Хто-хто, а Лисиця знала, як розігнати запряженого коняку, аби не перекинув екіпаж на швидкості.
Міцні віжки заходили в Розиних руках. Управлялася ними, немов ткаля прялкою. Чи піаніст – клавішами рояля. Де треба, натягне. Де треба – хльосне. У вухах свистів вітер, змішаний із кінським потом. Щось ще кричала, підганяючи коня, не добирала слів навмисне – просто вигукувала, аби голосніше.
Від погоні відірвалася, гайнувши за найближчий ріг.
Дозволила собі глянути через плече – ні, ось, помітили, не відчепляться. Зціпила Лисиця зуби, знову хльоснула віжками, розвернула коня праворуч, потім змусила знову завернути. Дарма куди, аби чимдалі звідси, закрутити-заплутати. Дивина: надалі кінь немов сам усе зрозумів, без додаткових наказів почав кружляти вулицями, як сам собі знав. Роза в якийсь момент перестала розуміти, де вони, куди занесло. Та доволі швидко розібралася – несуться паралельно потрібному напрямку.
Прогнала коняку ще кілька кварталів уперед.
Змусила стишити хід, завернула куди треба.
Далі вже дозволила собі гнати не так скоро. Навіть озирнулася, гукнула голосно, жваво, бадьоро:
– Агов, пасажири! Не знудило там нікого? Живі?
– Ви нас убили, мадам Розо, – протремтіло знизу.
– Живі-і-і! – протягнула задоволено.
– А з вами тут весело! – озвалася Агата, говорила вже не так нахабно, навіть з нотками поваги. – Лев мій такий зануда! Татові подобається, а я звикла. Дарма.
– Що – дарма?
– Звикла дарма, – охоче пояснила полонянка. – Чим далі розважите?
– Свого батька донька, – мовила Лисиця. – Не з лякливих, бачу.
– Лікакісам в Одесі нема кого боятися.
Хотіла Роза відповісти – слів не знайшла.
Та й для чого.
5
Коняку Лисицька зупинила ще за три квартали.
– Приїхали, месьє Лівшиць, – сказала, розвернулася на передку. – Ви приїхали. Злазьте.
– Куди приїхав? – товстун досі стояв рачки на підлозі коляски, лиш підняв голову, аби бачити Розу.
– Куди б не заїхали, ви в Одесі, – мовила вона. – Нічого пояснювати не хочу й не буду. Борг поверну, коли і як скажете.
– Що б ви мені були здорові, мадам Розо, – зітхнув Лівшиць. – Бо мені про своє здоров’я треба забути. Вей, я разом з вами та вашим дружком узяв і отак просто викрав з ресторану доньку самого Зевса Лікакіса! Що тепер буде їсти моя дружина й мої четверо Лівшиців?
– Починаю віддавати борги з цієї хвилини. – Лисиця говорила серйозно. – Вам не треба знати, де ми, месьє Лівшиць. Але ви зараз звідси підете туди, де рано чи пізно знайдете собі котрогось візника. Ви сядете в екіпаж, і хай вас везуть на Рішельєвську, в резиденцію месьє Зевса.
– Може, відразу на цвинтар? – щиро, без жодної іронії поцікавився товстун.
– Пан Лікакіс прийме вас негайно. Щойно ви скажете: «Я знаю, де ваша донька, месьє Зевс». Більше того. Вам нічого не треба просити в нього. Пан Лікакіс сам видасть вам за добру звістку стільки грошей, скільки вам вистачить годувати ваших Лівшиців пів року, не менше. А наша гостя, мамзель Агата, попросить батька зробити так, написавши своєю рукою записку. – На цьому слові Роза звільнила обличчя від маски. – Ховатися вже нема сенсу. Однаково або ви назвете месьє Зевсові моє ім’я, або я назвуся йому при зустрічі. Не уникнути цього, такі правила переговорів.
– Переговорів? – утрутилася Агата. – Мені з вами чим далі, тим цікавіше.
– Чим швидше ви, месьє Лівшиць, знайдете батька нашої гості, – на останньому слові Лисиця навмисне наголосила, – тим скорше з ним зустрінуся я. Більше вам нічого знати не треба. Напишеш, Агато?
– Запрошую вас на весілля, – сказала бранка. – Обох. Щоб були обов’язково, бо тоді справді ображуся. Ображуся я – образиться тато. Воно вам треба?
– Дай чим шкрябати, – Роза розвернулася до Гліба.
Чистий аркуш та олівець Коваленко завбачливо поклав у внутрішню кишеню піджака – Лисицька веліла.
Дивився, як Агата старанно пише листа, а Роза їй підсвічує запальничкою.
Поволі розумів: усе в них вийшло за Лисициним планом.
Не повинно було – але вийшло, чорт забирай…
Опівночі Роза стояла у міському саду під одним із запалених електричних ліхтарів.
Кольт не лишила на таємній квартирі. І не ховала: демонстративно тримала на виду, перекладаючи з руки в руку. Залишивши Агату на Коваленка, пішла на місце призначеної нею зустрічі пішки. Навмисне крокувала неквапом, щоби більше часу лишилося обдумати подальші дії. Хоч варіантів нема, вона пройшла точку неповернення. Перекреслила все, чим жила ще кілька годин тому, поки Гліб не прислав тривожну записку й не покликав на Преображенську, виручати Анну.
Чи могла Роза нічого не робити, чекати розвитку подій у глядацькій залі?
Ні, адже сама заварила кашу.
Чи могла придумати щось інше, крім зухвало захопити в полон доньку великого й усемогутнього Зевса Лікакіса?
Ні, усяка інша дія прирікала б Анну на вірну смерть. Тільки загроза найближчій людині мала б змусити Вовка втрутитися. Зупинити ймовірну розправу міг у всій Одесі, та й у цілому світі лише він.
Чи є гарантія, що Анна досі жива?
Так. Лисицька впевнено ставила на це в пропорції щонайменше п’ятдесят на п’ятдесят. Штейгауз – лише сутенер, старший над іншими сутенерами. Чоловіків, котрі живуть з продажу жіночого тіла, Роза знала чимало й вивчила достатньо. Жоден з них, яким би паскудою не був, ніколи сам не накаже вбивати. Для того слід спершу дізнатися, чи є смисл робити такий радикальний крок. Потім довго нудити, судомно шукати інше рішення. Вольську допитають, можливо – битимуть, катуватимуть при цьому. Вона жива людина, не загартована, не готова до такого, слабка. Проте точно не дурна. Тягнутиме час так довго, як зможе. На цьому будувала Лисиця свій розрахунок.
