Усе - про секс - Дрозд Володимир (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— А навіщо ж вам аж троє дівчат за таку шалену ціну?! Я посміхнувся загадково і трохи зверхньо:
— Пане депутате! Ви ж пройшли таку школу політичного борделю, невже не розумієте?.. Політика, та ще — у нашій Верховній Раді, врешті-решт, — це той же груповий секс… — Ось коли я уперше озвучив «од мікрохвона» своє геніальне визначення політичного юрмища. — Та й що гроші? Минуще… Скільки того життя, то невже економити ще і на своїх солодких, хай і гріховних, забаганках?!
Високий гість мій ще ворушив губами, але голосу уже — не було. Якісь незворотні процеси відбувалися у його організмі і безнадійно політизованій свідомості. Мовчки сів за кермо своєї «дев'ятки», без жодного слова подав мені пітну долоню і рушив. Але ще із-за містка через Жолудівку, ризикуючи своїм безцінним для народу життям, раз-у-раз озирався на мій будинок. Вродливки навшпиньки стояли на широких сходах до будинку і, пригнувши гілля, рвали червоні яблука, їхні стрункі, довгі, оголені до найкритичнішої межі ноги палали у призахідному сонці, як свічі.
Мій високий гість невдовзі тяжко захворів. Мене досі мучить совість: а чи не стали причиною раптової недуги його типові для відставного політика заздрощі до моєї багатої сексуальної групової практики»?..
Коли ми на початку сімдесятих, придбавши хату, оформляли у сільській раді купчу на неї, голова, чомусь дивлячись не на мене, а на мою дружину, застеріг: «Тільки ж отам у вуличці вашій Сонька червоний ліхтар запалила, так ви будьте обережні…» — «А що, це може перекинутися на стріху?..» — зіронізувала дружина. «Не на стріху, а на вашого чоловіка! — строго мовив голова. — А пісьменнику моральний бік слід враховувать, на нього народ рівняється, як стрій у війську — на правофлангового…» Запрошений мною на чарку, сільський начальник поплуганився з нами на наш Яблуневий куток. У вуличці нам стрілася Сонька, ми вже знали свою сусідку через вулицю, вона несла на коромислі воду від колодязя. Я мимохіть, попереджений головою, глянув на сусідку чоловічими очима. Була вона ще досить струнка, жилиста, мала довгі ноги і високі груди. Проте обличчям на «червоний ліхтар» Сонька не тягла. Коли я ще парубкував, про таких хлопці казали: «Якщо хустку на лице накинути, то — можна…» Демонструючи перед нами свою владу і начальницьку строгість, голова сказав: «Як хочеш, Сонько, а свій червоний ліхтар — гаси. Ось пісьменники на кутку поселилися, Яблушне, можна сказать, входить у історію, а ти — безсоромство перед історією розводиш…» Але справжньої суворості у голосі начальника не було, я це відмітив.
Мабуть, і він час від часу забридав на світло «червоного ліхтаря». Сонька ж і бровою не повела на мову начальника, ніби і не чула його слів, привіталася з нами і звабливо похилитала під вагою коромисла із двома відрами до свого двору.
Придбана нами хатка стояла в підніжжі гори, неподалік вулиці. Я ж того літа, та і в наступні, працював, коли не дощило, вище хати, на схилі, на терасі, зарослій молоденькими вишнями. Із тераси проглядалося трохи не усе село, розкинуте по наддніпрянських крутосхилах, а Соньчин двір по той бік вулиці був як на долоні. Я працював багато, цілісінькими днями, творячи і для «вічності», і для шматка хліба родині. Народ на мене, «правофлангового», як казав сільський голова, не рівнявся. Не було дня, коли б у Соньки не гостювали мужики, пробираючись до хати городом, від зарослої верболозами стежки вздовж струмка. Особливо рясно мужиків було у її дворі двічі на місяць, на початку і в середині місяця, коли у колгоспі та на цегельні видавали платню. Я уже й тоді не полюбляв чоловічих розмов на подібні теми, але від балакучого сусіди знав, що Сонька бере за сексуальні послуги по три карбованці, а з «виходом», тобто сеансом стриптизу, як тепер сказала б наша цивілізована зміна, вимагає п'ятірку.
Так і горів «червоний ліхтар» на нашому кутку, денно і ношно, впродовж років. Десь року сімдесят шостого з'явилася моя книга «Люди на землі», посередненький романчик, зате, як тоді писали, на місцевому матеріалі. Перечитало його усеньке село. І ось несу я воду двома відрами повз Соньчин двір. Бачу, притулилася Сонька до загорожі, поклала півкулі грудей своїх на парканчик і їсть мене очима. Я поставив на землю відра, щоб перепочили руки, привітався. Сонька заусміхалася: «Ой, Григоровичу, яку ж бо льовку книжку написали! Що льовку, то льовку! Але чого ж се ви так мене обминаєте, гребуєте мною? Інші мужики не гребують, а ви — гребуєте. Мо', я не усе по-культурному і знаю, але дещо умію, се вам будь-хто із мужиків скаже…» Це була відверта атака, і я так само відверто рушив у контратаку: «Соню, та звідки ж у письменника гроші? Ось я два роки цей роман писав, а заробив — і не питайте. А у мене ж дружина, дочка, та що казати…» І тоді Соня захоплено і щиро проказала слова, які я пам'ятатиму усе своє життя:
— Григоровичу! Та за таку льовку книгу я вам безплатно дам! Ой і льовко ж дам, тільки приходьте! Коли кури на сідало сядуть…
Сонька тримала багато курей. Ночували вони на горищі, і перед смерком, коли кури гуртилися в сінцях, вибираючись по драбині на свої верхотури, «червоний ліхтар» на нашій вулиці тимчасово гаснув, до початку нічної зміни.
Щедра і щира обіцянка Соньки — то була найвища оцінка вдячним народом моєї скромної творчості і такою залишиться для мене назавжди…
Інших оцінок мені і не треба.
То ще був час, коли я вірив, що прожиті роки, набутий життєвий досвід роблять людину розумнішою. І я приглядався та прислухався до старих людей (мені не виповнилося і тридцяти) як до ходячих антологій мудрих думок. Не бажаючи множити власних помилок, я волів якомога повніше врахувати помилки інших. Моїй дочці було три роки, я щодня, по роботі, гуляв із нею у сусідньому скверику, була весна і все ще було, як сказали б нинішні американизовані молоді, повний ок'ей. Так само регулярно приходив у скверик із онучкою, а може правнучкою, дідусь років… — такого віку, коли вже років, як мені тоді здавалося, можна не рахувати. Шістдесятирічні бачилися мені тоді неймовірними стариганами, а на вісімдесятилітніх, з погляду моїх неповних тридцяти, лежав сивий наліт вічності. Поки діти гралися в пісочниці під грибком, ми сиділи на лаві і, якщо я не читав якусь белетристичну дурню, перекидалися словами. Про чергову перемогу київських футболістів, про нову золоту зірку на неосяжних грудях дорогого генсека, про високі ціни на полуницю, що її так полюбляють діти. Часом дідусь починав згадувати минуле, але швидко пригальмовував свій язик, певно картаючи себе за старечу данину спогадам. Він пам'ятав пуск першого трамвая у Києві, з'яву на київських вулицях і його пішкування од залізничного вокзалу останнього російського імператора, убивство Столипіна в Оперному театрі, початок першої світової війни, революцію, обстріл міста муравйовськими військами — усе те і багато іншого для нього відбулося ніби учора, а може, сьогодні уранці: часові пласти для нього перемішалися і злиплися, як, скоро по війні, цукерки, подушечки у бляшанці з-під американських бобів на найвищій полиці дощатого мисника у кутку нашої сільської хати. Нарешті я наважився і одного дня мовив до старого приблизно так: «Ось ви прожили таке довге життя, а мені його ще належиться прожити, то яку б найголовнішу пораду дали ви мені, аби не повторив я у своєму житті ваших помилок?» Дідусь надовго замислився. Нарешті, коли моя дочка уже почала коверзувати і я зібрався іти з нею додому, значимо мовив:
— Ось що пораджу тобі, синку, — головне, не пускай у свій дім комісарів…
І застиг на лаві, ніби скам'янів навік, дивлячись кудись у давноминуле, що усе ще було для нього таким близьким, реальним і болючим. Я нічого не зрозумів із занадто мудрої поради діда, проте не став далі розпитувати, відчув — не та хвилина, а, узявши дочку на руки, тихо, трохи не навшпиньки подрібцював від лави, на якій ми із ним сиділи. З тиждень старого не видко було у скверику, дівчинку на дитячий майданчик приводила не вельми привітна жінка літ сорока, ми з нею не були знайомі, і розпитувати про діда я не наважився. Одного дня я, сидячи на лаві неподалік від пісочниці, занурився у книгу і раптом (ніби й не спливло тижня чи й більше) почув біля себе схвильований голос старого:
