Усе - про секс - Дрозд Володимир (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Вибачте, але мені потрібна книга!
Ось тут, власне, і починається секс. У паленіючій уяві моїй. У сімдесяті роки я довго і мужньо боровся з редакторами своїх книг за народний вислів: у голові — свайба, а в матні — похорон… Дев'ятнадцять літ — це вік, коли ще весілля — не лише у голові. Медична сестричка підвелася з-за столу, обсмикнула халат на своєму пишному бюсті і понесла його у глибину коридору з тією ж гордістю, з якою Брежнєв згодом носитиме свої незчислимі ордени та медалі. Оскільки ж я безпорадно тулився до стіни, як солдат, що не розчув команди начальника, вона повернула до мене своє фахово усміхнене лице і втаємничено-солодким, багатообіцяючим голосом проказала:
— Ходімо зі мною…
Ми ішли довгим коридором повз двері до палат, повз кабінет завідуючого відділенням, кімнату лікарів. «Мабуть, вона веде мене у сестринську, сестринська нині порожня…» — гарячкове думав я. Кімната для медичних сестер була у торці коридору, після півночі чергові дрімали в ній, відчинивши навстіж двері. Але і сестринську ми проминули, зійшли по сходах на нижчий поверх, знову — коридор, геть порожній, безлюдний, бо тут містилися усілякі операційні, маніпуляційні, де нині дрімала ніч. Я не знав, куди ми ідемо, чого шукаємо, але — здогадувався і від самого здогаду весь пашів вогнем: досі я хоч і возив редакційним мотоциклом олишівських дівчат на береги Десни, але лише для того, аби під зоряним небом, під тихий плескіт деснянських хвиль читати їм напам'ять вірші, свої і — Сергія Єсеніна, якого теж мав за значного поета, хай і з відчутними мотивами занепадництва… Нарешті вона відчинила двері кімнати, клацнула вимикачем. У глибині кімнати, біля стіни я побачив тапчан, застелений білим простирадлом, його відгороджувала така ж біла ширма, у кутку виблискував умивальник, а біля нього на гвіздкові — червона гумова грілка із тонким шлангом і пластмасовим наконечником на ньому. Але чув я єдине — як повернувся ключ у замкові, вона — замкнула двері зсередини, усамітнивши нас двох, відгородивши від сонної, але багатолюдної лікарні. «Лягайте, я — зараз», — сказала вона. Дерев'яніючими від юначого хвилювання ногами я додибав до вузького, явно не розрахованого на двох тапчана і розпростерся на нім, тулячись до самої стіни, аби й вона могла лягти поруч. Але вона — затримувалася. Шуміла, клекотіла вода в умивальнику, за ширмою шелестів накрохмалений халат, десь у саду, за вікном підвивав пес. Я заплющив очі у передчутті однієї з найважніших таємниць життя, що ось-ось перестане бути таємницею для мене. А коли розплющив їх, вона стояла над тапчаном із гумовою грілкою, повною води, під рукою, мастила вазеліном пластмасового наконечника і сердито казала до мене:
— Як ви лежите? Давно слід було приготуватися! Я через вашу клізму хворих залишила!
Я клубком, бо усе ще болів розпанаханий і зашитий хірургом бік, скотився із тапчана і зашипів, як гусак на подорожнього, бо від пережитого раптом забракло голосу:
— Я просив вас повернути книгу! Ви що, глуха?!
І, рвучи останні ланцюги любові, я повернув ключа в дверях, кинувся у напівтемний коридор. Останнє, що я бачив і чув у кімнаті: медсестра опустилась на край тапчана і задихалася від сміху, із гумової грілки на підлогу дзюрила вода. Повернувшись на свій поверх, я ковзнув у палату, упав на ліжко, накрився з головою пропахлою ліками і людським потом казенною ковдрою. Уже я не любив ту глуху тетерю, уже я майже ненавидів її. За те, що мої найполум'яніші, найвисокіші почуття звела до такої прозаїчної, приземленої клізми. Воістину, від любові до ненависті — один маленький крок. Мабуть, і недавня любов моя не дуже прагнула мене бачити: уранці вона передала альманах через свою змінницю. І, здавши зміну, зникла на два відгулочні дні. За ці дні я зумів поспіхом виписатися з лікарні, запевнивши завідуючого хірургічним відділенням, що рана давно мені не болить, а газета в Олишівці без мене — гине, і відповідальні товариші з обкому партії просять мене якнайшвидше узятися за своє бойове газетярське перо… Отак прозаїчна клізм а навіки роз'єднала романтично закохані серця.
Того літа виповнювалося мені дев'ятнадцять. Пропрацювавши два роки у редакції районної газети, я приїхав до Києва вступати на заочне відділення факультету журналістики. Із нею ми зазнайомилися в університетському коридорі, біля деканату. Вона щойно закінчила середню школу із золотою медаллю і вибирала, на який факультет подати заяву. Була вона дочкою голови райвиконкому із Житомирщини. І було їй — сімнадцять літ. І була вона у чорній, лискучій блузці, що тісно облягала її високі груденята. І у світлій спідничці — дзвоником. Моє юне серце закалатало, щойно я побачив її біля дошки для оголошень. А її юне серце — відлупило. Наступну половину дня ми провели у кіно і кав'ярні, а ніч — на лаві, у затишному куточку Володимирської гірки. Витьохкували у кущах солов’ї, заздрісне зирили із неба зорі. До дванадцяти ночі ми розмовляли про кохання, по дванадцятій — поцілувалися, і тільки. Опісля, поки й сонце зійшло, вона дрімала, поклавши голівку на мої коліна. Я мужньо і самозабутньо намагався не заснути, думаючи про свої майбутні літературні звершення. Повернувшись до свого районного містечка, я справді написав оповідання «Двадцять чотири години кохання» і видрукував у своїй газетці. Оповідання нещадно розкритикувала обласна газета, звинувативши редакцію і мене у низькопробності і пропаганді буржуазних моральних цінностей. А між тим оповідання було наскрізь ліричне, про солов'їв, зорі і юначу закоханість, і в ньому ані словом не згадувалося про те, що тепер модно називати — «на споді». Кінцівку твору я придумав теж оптимістичну, у дусі часу. Уже не пам'ятаю, але, здається, узявшись за руки, ми брели назустріч ранковому сонцю, у бік вокзалу, звідки відходять потяги на цілину…
Насправді ж було так. Зустрівши сонце на Володимирській гірці, пішли ми до мене на квартиру. Зовсім поруч, у напівпідвалі, наймав я на час екзаменів куток. Господиня працювала у воєнізованій охороні якогось заводу, чергувала подобово. Змінитися вона мала лише увечері. Я мав ключа. Вона попросила праску і, поки я підігрівав на кухні чай, випрасувала свою спідничку та кофтину. Прасуючи, вона попросила кухоль з водою, зайти я не насмілився, подав кухля крізь напіввідчинені двері до кімнати. Вона була у чорній сорочечці, крізь яку виразно бовваніли усі інші деталі жіночої білизни. Я цнотливо одвів очі, вона загадково посміхнулася. Потім ми пили чай, потім бродили по старому Києву, потім довго сиділи у літній кав'яреньці і знову опинилися на нашій лаві на схилі Володимирської гірки. Пригрівало червневе сонце. Вона розстебнула три верхні ґудзики кофтини. Я мучився сумнівами: а чи не був занадто млявим і безініціативним минулої ночі? І, щоб не виглядати телепнем у її очах, став переконувати, що духовна близькість передбачає, врешті-решт, і близькість фізичну.
— А як це? — запитала вона, зирячи на мене наївними, як у дитячої ляльки, блакитними оченятами.
— Що — як? — не зрозумів я.
— Як це — фізична близькість?
— Ти що, нічого не знаєш про статеві стосунки між мужчиною і жінкою?!
— А звідки б я знала? У мене батько — дуже строгий. Поки школу не закінчила, із золотою медаллю, — жодних гулянок. До останнього навчального дня його шофер на уроки мене возив і забирав зі школи.
Тепер уже я — геть розгубився. Як тут поясниш, коли і сам ще толком не знаєш, хіба що — у загальних рисах. А вона дивилася на мене з надією, що ось-ось дізнається про найбільшу таємницю земного світу. Я підняв патичок, спробував було щось малювати на землі біля лави. Але рука — не слухалася, і весь я — горів вогнем. І тоді я прийняв рішення:
— Хочеш, побіжу куплю тобі книжку, ось унизу, на Хрещатику?
— Про що книжку?
— Ну, про усе це…
Вона скромно опустила очі, але куточки її повних вуст тремтіли, ніби від ледь стримуваного сміху. Про усе це я уже значно пізніше подумав. А тоді вона здавалася мені зразком дівочої цнотливості. А може, і була такою, хто зна? Можливо, це уже моя пізніша дорослість у мені заговорила.
