Царська охота - Чемерис Валентин Лукич (читать полную версию книги txt) 📗
А тоді раптом засміялась.
— Ти… чого? — подивувався він.
— Уявила свого… єдиного, — після сміху, щоправда, ледь не схлипнула. — Я ж його оце нахабною обманюю — давала слово не палити і… Ой, розлютився б він, якби побачив мене в твоєму ліжкові… Із сигаретою в зубах.
Коханець заходився заспокоювати Веню, але Веня вже не могла заспокоїтися — совість їй муляла.
— Бідолашний, він уже стомився боротися з моєю триклятою пристрастю до тютюну. Звісно, він правий, це — шкідлива звичка, але ж іноді, — посміхнулась крізь сльози, — так хочеться… шкодничати. Тим більше, я ж богиня.
Повне ім’я її було досить рідкісним як для слов’янського вуха: Венера і Веня (так вона себе звала і так її звали) навіть десь чула, що в якомусь там Римі — все ліньки дізнатися, де ж він, у яких краях той Рим? — так, буцімто, звалася колись богиня кохання та вроди.
Того вечора Веня прийшла додому дещо пізнувато, правда, перед тим подзвонила чоловікові, аби не хвилювався: затримується на роботі, надурочна, а це — заспокоїла його — подвійна оплата (тут Веня не кривила душею, плату вона й справді брала подвійну), роздяглася і тільки-но хотіла було в самих трусиках шмигнути у ванну, аж глядь, а на ній — ЖАХ! — чоловічі труси… Т-туди!.. (бідна жінка в екстремальних умовах іноді дозволяла собі й не такі вислови) — Веня й обімліла. А єдиний, як на гріх, витріщився на ті, явно чужі, труси на її звабливих тілесах, як баран на нові ворота. (Якби ж то був чемним та вихованим джентльменом, міг би й очі відвести!)
«Дідько б забрав тих електриків! — вилаялася подумки Веня. — Взяли моду енергію ночами, коли й так темно, заощаджувати, світло вимикати».
Одягалася вона в темряві, не дивно, що й переплутала…
«Треба подати на електриків до суду, — подумала Веня в розпачі. — Хай компенсують мені моральні збитки…»
Чоловік її, все ще витріщаючись на чужі труси на тілесах своєї половини (кращої притому), ніяк не міг оговтатись. Ні, таки треба подати на електриків до суду — ач до чого довели чоловіка!
Чим би воно закінчилося — невідомо, якби Веня, напружено думаючи, як з гідністю й честю вийти з ситуації, що склалася, чисто механічно не дістала з сумочки пачку сигарет та запальничку і таки механічно задиміла…
— Хі-і-і… — нарешті почав отямлюватись нещасний чоловік. — Ти, — йому явно забракло повітря. — ти… П-палиш? Себто куриш?
Тільки тут Веня нарешті збагнула, що вона — мало їй чужих трусів! — натворила. Ой, що ж тепер буде?.. Скандал? Ураган?
— Як ти… посміла?! — не на жарт розійшовся чоловік. — Ти ж слово мені давала!..
— Яке? — безневинно прощебетала Веня, бо й справді в ту мить не пам’ятала, коли кому вона… теє… До всього ж слів честі у неї було багато, на кожний день, на кожну пригодоньку, і вона їх завжди легко давала-роздавала і так же легко про них забувала.
— Не курити! — кричав чоловік: — Давала?
— Ну… давала, — думаючи про своє, змушена була щиросердно зізнатися дружина.
— І ти… не дотримуєшся свого слова? — вкрай був подивований чоловік. — Тихцем од мене смокчеш цю гидоту?
— Я-яку? — жахнулась дружина і подумала: невже він і про це знає?
— А ці… сигарети. Зрештою, скільки разів тобі товкмачити: куріння шкідливе для організму! Востаннє застерігаю: дала слово — тримай його! Ще раз спіймаю з цигаркою в зубах — ображайся на себе!
Чоловік виголосив — доки Веня у ванні міняла труси, чужі на свої — добрячу лекцію, актуальну й животрепетну, про шкоду від куріння, і Веня мусила дати йому найостанніше чесне-пречесне слово більше не вживати тютюну.
Тільки тоді чоловік нарешті заспокоївся і ніби повірив — теж, мабуть, востаннє — своїй ненаглядній.
Другодні Веня з роботи подзвонила коханцеві, говорила коротко й рішуче, все перед тим добре зваживши:
— Значить так, г-голубчику! Затям: все! Що все? Та з курінням. Я вирішила по-справжньому взятися за свої шкідливі звички. Віднині ніяких сигарет у постелі! Ні, ні! І не спокушуй! Слово честі, що його я дала своєму єдиному, — а я його шаную і ціную, бо кращого за нього у світі немає! — я врешті-решт мушу дотриматися. Інакше, чого я тоді варта? І ще одне. Придбай свічки. Із запасом. Бо ті… — тут вона вжила таке слівце, що автор, будучи цивілізованим, не наважується його вжити, — ті… знову економлячи енергію, можуть вирубати світло, а я знову в постелі переплутаю труси… До завтра, мій любий! І пам’ятай: із сигаретами — зав’язую. І свого чоловіка коханого більше підводити не збираюся! Дала йому слово честі — буду його тримати!
ПРО БІКІНІ
та ще… гм — гм… про дещо, та про те, що треба щодня милуватися чарівними принадами дружини. Своєї!..
— Своєї??? — ледь чи не в розпачі вигукнув мій приятель, як у нас зайшла мова на цю делікатну тему. — Ну ти, вибачай, і даєш! Своєї! Хоча… Воно і в своєї, якщо об’єктивно, то дещо… гм-гм… є. Не сперечаюсь. Згоден. Але в чужої… гм-гм… тих чарівних зваб-принад ще більше. Чому так? Не знаю. Мовби ж і порода одна й та ж, що твоя жінка, що чужа, а бач… В чужої завжди більше… Ну, отих самих… принад. Так воно чогось заведено. А може, я помиляюся, га? Може, і в своєї отих самих… принад не менше, га?
Зрештою, ми зійшлися з приятелем на тому, що чарівних принад у своєї дружини ще більше — просто не кожному чоловікові їх дано бачити. Себто, кожному чоловікові їх треба заново відкривати. У своєї, ясна річ. Бо в чужої (чужих)… А втім, до суті.
Тобто про бікіні. (Для тих, хто не знає: бікіні, це така… гм-гм… інтимна частина жіночого туалету, яка… Але — не буду, не буду, бо таких, хто б не знав, що це таке, думаю, нема).
Так ось про одного 52-річного австралійця, якого бікіні ледь було не відправили на той світ. Збирав він на пляжах свого містечка (курортного!) черепашечки. Безневинне, скажу вам, зайняття. Корисне, бо — на свіжому повіті. Та й нервову систему добре заспокоює. Але… Але на тих пляжах курортниць! Черепашечок з-за них не видно. Та ще й у бікіні… Не черпашечки, а — курортниці! А бікіні на них!.. Тільки й того, що назва. А насправді — ніякого бікіні, лише якісь там поворозочки. Та ще клаптик спереду — трохи більший за ніготь великого пальця путнього чоловіка. Спробуй на таких бікіні та не погоріти!
На свою біду, той збирач черепашечок, забувши про обережність, так надивився на ті бікіні на розкішних, звичайно, тілесах представниць прекрасної половини роду людського, та на їхні загорілі сіднички і ще на дещо, що з ним таке сталося, таке… Одне слово, схопив чоловік інфаркт! Хоча сам і винуватий! Щоб знав, як витріщатися на бікіні, коли збирав оті самі черепашечки.
Сяк-так оговтавшись аж у лікарні, бідолаха почав вимагати, аби лікарі видали йому довідку, що інфаркт у нього стався він… Так, так, від «надміру збуджуючих моментів». Що, мовляв, до того у нього ніколи не було подібного із серцем. «Хіба що, — зізнався, — перехоплювало подих, як дивився на напівроздягнених дівиць».
Найняв потерпілий адвоката і подав позов у суд. На місцеву мерію. При чім тут мерія, запитаєте ви? Хіба вона ходить у бікіні?
ПА при тім, що вона не слідкує, у яких бікіні розгулюють а пляжах різні там дівиці. Виявляється, ту модель бікіні, що його ледь не довела до ручки, заборонено носити на відкритих пляжах Іспанії, Португалії та США. В Австралії ж дозволено, ось чому бідолаха й опинився на межі життя і смерті — через ті бікіні.
Тож або хай мерія виплатить йому компенсацію, або хай заборонить різним фіфочкам ходити у тих бікіні там, де він збирає черепашечки…
Що ж, шкода чоловіка. Справді, дівиці таке зодягають, що й залізного можуть до чого завгодно довести!
За рятунком мерія звернулася до різних, значить, спеців з цього… е-е… профілю. А вже ті, закоренілі в своїй науці типи, заявили, що
а) з медичної точки зору молоде (оголене!) жіноче тіло, це, мовляв, здоров’я всього чоловічого населення планети Земля;
б) що наука вже випробувала вплив голих жіночих тіл на стан здоров’я добровольців (під час експерименту) і виявила, що
