Царська охота - Чемерис Валентин Лукич (читать полную версию книги txt) 📗
Там десь і досі тліють — як ще не зотліли кістки лютого Тугоркана. Він так дозолив за свого ханства нашим прапращурам, що вони Святополкового тестя інакше, як Змієвичем, і не прозивали. З цим «титулом» і в новій личині й увійшов Тугоркан до руського народного епосу, ставши разом з іншими своїми ханами уособленням лихих сил під іменням Тугарина. (Зрештою, тугоркани таке тоді чинили, що на Русі їхні спустошливі набіги сприймали як Божу кару за гріхи). В народному епосі (билинах, казках) цей Тугарин Змієвич (син змія) — високий, яко дуб, між плечима у нього навкісний сажень (приблизно 216–248 см), між очима можна стрілу покласти (десь 70–90 см); свистів він по-зміїному, а з пащеки його то іскри снопами вилітали, то полум’я шугало, а з вух дим валив — страховисько, одне слово! Спробуй з таким злом поборотися. Але нічого, наші славні прапращури і не з такими билися!
Відтоді й почало половецьке лихо виступати в руських літописах в личині змія. (Про перемогу у 1103 р. Володимира Мономаха над степовиками сказано, що він «сокруши глави змієвыя»). Як став половецький хан Тугоркан по своїй загибелі в руських билинах та переказах Тугарином Змієвичем, так і започаткувалися на Русі крилаті вогнедишні змії. Тоді нашими прапращурами й був створений цикл народних казок про Зміїв з однією, трьома, п’ятьма, сімома, дев’ятьма і навіть дванадцятьма головами, що пожирали людей, а найлютіший серед них — поруч з Тугарином — став нині добре нам відомий Горинич (Горинич — від горя), ворог руських богатирів і, як справедливо зазначає один з істориків, збірний образ половців.
Отож, багатоголовий крилатий Горинич як з’являвся в небі — грім тоді гримів (навіть при ясній погоді), блискавиці спалахували. Крила він мав здоровенні, тож, входячи до хати, знімав їх. У цей час і треба було його перехрестити — тоді буцімто зникала його сила. Рецепт ніби й надійний, але сьогодні «гориничів» стільки розвелося, що й не нахрестишся на всіх!
Отож, як з’явилися на Русі такі змії, то їх треба було десь і поселяти. Але де? Та, ясна річ, у печерах, вже ж не в княжих теремах. Печер у Києві, як запевняють спеціалісти, сотні й сотні, але для відвідування відкриті лише Лаврські, Китаєвські та Звіринецькі. За даними Музею історії Києва (власне, його сектора спелеоархеологічних досліджень відділу «Київ-підземний») вже зібрано дані про 300 печер (є де змієвому кодлу розгулятися!) в надрах української столиці. Творцями печер вважають ченців, які заривалися вглиб землі, аби сховатися там від суєти гріховного світу і молитися за спасіння своєї душі. Тож київські ченці створили грандіозні підземні комплекси, яким — так вважають спеціалісти — немає у світі аналогів (ґрунти київських гір для цього добре підходять). Тепер печери досліджують, поступово вивчаючи їх, а то й відкриваючи нові. Так, на Лук’янівці (історична місцевість у Шевченківському районі нашої столиці) знайшли одну прадавню печеру, яка буцімто — якщо вірити історикам — є найдавнішою за часом у Європі. Зветься вона Змієвою. А що, коли там і жив Змій, званий на Русі Гориничем? А втім, за переказами він таки там і жив, адреса, як кажуть, точна.
До речі, хоч Змій, а до жіночої вроди і він був небайдужим (а втім, хто до неї може бути байдужим?). Зрештою, жінка його й згубила — стара, як світ історія, що не раз потім повторювалась і ще буде повторюватись та множитись. Пригадуєте переказ «Кирила Кожум’яка»? Горинич необачно закохався в княжу дочку, яку кияни привели йому на чергове снідання. А захопившись, обмовився: подолати його може лише одна людина у всьому тодішньому світові — Кирило Кожум’яка, який у Дніпрі мне шкури… Зрештою, Кирило Кожум’яка і вгепав булавою триклятого Горинича! Щоб знав, як довіряти красуням!
Так ось, цей спокусник жіноцтва (вважалося, що Змій дуже любив літати до тих вірних дружин, які сумували в розлуці за чоловіками), душогуб і руйнівник, мешкав на Лук’янівці в печері — недарма ж вона звідтоді зветься Змієвою. Отож і думається: чи не час уже на вході до Лук’янівської печери пригамселити табличку: що так, мовляв, і так, у цій печері жив Змій Горинич? Певні, що туристи (та й просто цікаві) так і повалять подивитися на підземні Змієві апартаменти. І кожен з острахом подумає: а раптом Горинич і досі там живе? Га? І Кирило Кожум’яка досі з ним змагається?..
До речі, про Кирила. Що не кажіть, а таки колоритний був чоловік, отой змієборець, такого нині ще треба пошукати, та чи й знайдеш подібного? Бо якщо Зміїв і нині чимало (не перевелося ще подібне гаддя в Україні), то на Кожум’як у нас постійний і гострий дефіцит — вседержавний. Тож годилося б поставити біля печери на Лук’янівці (чи, може, в урочищі Кожум’яки) скульптурне зображення цього відважного змієборця, захисника простого люду. А чому б і ні? Тим більше, коли стільки різних гориничів і тугаринів розвелося. Правда, живуть вони нині не в печерах, але це вже, як кажуть, інша тема…
ТО ЩО Ж ВОНО ТАКЕ — ЩАСТЯ?
Виявляється, це всього лише «стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь».
І як усе просто! Встав ти, приміром, одного ранку, потягнувся, кави попив, ще збадьорився і знічев’я сказав собі: а годі мені нидіти й скніти! Починаю відчувати «глибоке задоволення та безмежну радість від життя» — пора й мені щасливим ставати.
Дай Боже!
Щоправда, і Поте був правий, коли писав:
Щодо першого покриття — щастям — ми нічого не маємо, а ось щодо сліз… Доведеться їх вигнати з нашого буття.
Хіба що залишити їх для одного випадку — сміху. Щоб вони тільки від нього, голубчика, набігали. Від сміху.
А втім маємо ще й добродіїв-антагоністів — песимістів та оптимістів. У перших світобачення «сповнене тільки безнадії» та ще й «недовіри до майбутнього», тому вони мають схильність «бачити у всьому тільки погане»; у других — життєрадісне світобачення, що спирається на віру в щасливе майбутнє, успіх, тож у них «схильність у всьому бачити позитивне, світле».
І від такого поділу — на песимістів-оптимістів, — людству ніде подітися. Бо це — як ніч і день. Хочеш ти цього чи ні, а ніч неодмінно змінюється днем і навпаки.
Але ж є і просвіток. Вперше за роки незалежності у нашій країні оптимістів з’явилося аж втричі більше, ніж запеклих песимістів.
Такі дані соціологічного опитування, що його провів у 110 населених пунктах всіх областей України і Криму (було опитано 2000 чоловік) Київський міжнародний інститут соціології.
І ось — увага! — його результати: 22,9 % респондентів на запитання, чи вважають вони себе щасливими, відповіли «так». Та ще 26 % — «швидше так, ніж ні».
І лише 10,4 % вважають себе нещасливими.
А число задоволених життям людей зросло за останні 5 років з 6.6 % аж до 32 % і майже зрівнялося з числом незадоволених. Останніх — 34 %.
То хто ж ми такі, українці?
Щасливі чи нещасливі — як навзагал? Песимісти чи оптимісти?
Оскільки оптимістів стало більше аж втричі, то це вселяє… оптимізм. Білі й справді вже перемагають темних. Але й останніх ще чимало — біля сорока відсотків невдоволених життям. І з ними щось треба робити, адже вони всю бадьору звітність нам тягнуть униз. Очевидно найкраще (і — найрадикальніше) — ощасливити їх. Поголовно! Цим і має зайнятися наш уряд. Себто, нарешті й для уряду нашого знайдеться робота.
Ось тільки як їх, нещасливих, ощасливити? Як песимістів перевести в ранг оптимістів?
Підвищувати, скажете ви, якість життя в Україні. Можна. В деяких країнах так і роблять тамтешні уряди, але, звісно, на жаль, роблять лише для своїх громадян. А втім, підвищувати якість життя в Україні, це аж надто складно й морочливо. Простіше прийняти постанову: з такого-то числа місяця біжучого року всіх громадян України вважати такими, що не обділені щастям-таланом. А тому провести з усіма виховну роботу і переконати кожного громадянина в тому, що удачливим все ж таки краще бути, ніж навпаки.
