Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
«Вона тобі що — дружина? — прокинувся у ньому двійник. — Твоє яке діло?»
«А ти спи! — огризнувся Євграф. — Мораліст».
«Мене тільки одне дивує: як може в одній особі водночас жити ловелас і однолюб? Для чого тобі стільки дівок, молодиць? Ти ж казав, що весь у пошуках своєї Атлантиди».
«Я поки що шукаю ключі й не знаю, де вони запропастилися».
Двійник продовжував: «Знайшов Ядвігу і мар'яж де резон, як ти кажеш. То поспіши, поки вона ще тебе не розкусила й не передумала. Ти ж саме такої голубої квітки хотів? А тепер стоїш під дверима і робиш творчу розкладку: якби носик Тасі, вушка та ніжки Айстри, губки Еліани, темперамент Ії, то з Ядвіги вийшов би твій ідеал! Матимеш ти носик… А Ядвіга й так непогана. Єдиний недолік — не закривається повністю ротик. Але це ж тепер модно… А так вона розумна, дотепна…»
«Нічого дивного, — відповів йому Сідалковський. Більше трьох тижнів спілкується зі мною. Це більше, ніж будь-які тримісячні енциклопедичні курси».
«Ах, ах, ах, — промовив двійник голосом дяді Філі.— А ти все шукаєш ключів, яких нема…»
«Точно нема. Чортова дівка й ключі разом з грішми забрала. Для чого їй ті ключі?» — він зозла ударив черевиком по дверях.
Двері відчинилися, але — кількома поверхами вище. Хтось спускався східцями і так дрібно й чітко вистукував каблуками — цок-цок-цок, що Сідалковському здалося, ніби то з'їжджають униз коником, підкованим срібними підківками.
Донизу опускалося чарівне дівча із бронзовими шпорами на червоних чобітках.
— Бон суар, мадам! — посміхнувся червоним чобіткам зі шпорами Сідалковський.
— Але вже ранок, — похитали білявою зачіскою червоні чобітки зі шпорами.
«Розбирається», — подумав Сідалковський. Але як буде «доброго ранку» по-французьки, він не знав.
— Невже? — здивувався. — Я тільки-но прийшов додому…
— Так рано? — червоні чобітки зі шпорами пробігли повз нього.
— А чому ви так пізно?
Червоні чобітки зі шпорами зупинилися при виході із під'їзду, показали йому рожевого язичка і оксамитовим голосом мовили:
— Багато знатимеш — швидко зносишся… Хи-хи! — І вітер зачинив за червоними чобітками зі шпорами двері, сипнув пригорщу снігу в під'їзд.
«Я б їй залюбки залишив свій номер телефону і домашню адресу, — подумав Сідалковський, — аби тільки такі ніжки не піднімалися вище у моєму під'їзді. До мене значно простіше: тільки зайшов — одразу наліво…»
— А ключів нема! — сказав він уголос.
Ще раз підійшов до дверей і зозла натиснув на них плечима. Двері скрипнули й відчинилися. Айстра лежала на дивані і, широко розплющивши очі, дивилась на нього:
— Ти, граф?!
— Ні! Цього разу мій двійник.
— Я тебе цілу ніч чекала!
— Чому ти не відчиняла?
— Боялась, що це якась твоя дівка прийшла. А в тебе ж є ключі…
— Є, але я так замерз, що тільки до електродзвінка міг дотягнутися…
Нашвидкуруч роздягся і приліг поруч Айстри. Та, як кізочка, зіскочила з дивана.
— Ти куди? — запитав, розплющивши очі.
— Я збиратимусь, граф!
— Так рано? — щось кольнуло його в серце. — Кому рано, а кому вже й пізно…
— Що за ноти композитора-невдахи?
— Міг би хоч зателефонувати?!
— Я телефонував, — він, підвівшись на лікті, дивився на неї. Айстра стояла в голубенькому шовковому костюмчику, що так звабливо облягав її гарне дівоче тіло і збуджував навіть утомленого Сідалковського. — Айстро, йди до мене… Я замерз…
— Ні, граф. Нам не судилося бути разом.
— Що ти таке кажеш?
Вона мовчки пакувала валізу. Тоді вийшла на кухню, там переодяглась і кинула поверх своїх речей голубенький нічний костюмчик, який так подобався Сідалковському…
Потім підійшла до ліжка, мабуть, хотіла попрощатися, але він раптом обхопив її обома руками й притяг до себе.
— Не будь егоїсткою, Айстро! Коли ти холодна приїхала з Шпіцбергену, я віддав тобі все тепло, — ляпнув він те, чого не хотів казати.
— По-моєму, ти вже перегрівся. Аж замерз…
— Мені тепло тільки з тобою, Айстро… — мовив він їй на вушко і ніжно пригорнув до себе.
Пахло парним молоком, теплом зігрітої постелі й запахами відкритої дівочої валізи, де, як у студентських гуртожитках, завжди жили пахощі парфумів, лаків, кремів і пудр.
РОЗДІЛ XX,
Ковбик сидів, як хмара, заряджена громами. Злива могла вихлюпнутися в будь-яку мить.
— Анкет нема! Гасел нема! Усі сидять! Поприв'язували телефони до вух і керують! Кожен чекає авансу і преміальних! Кожен дивиться на мене, як на вбитого ведмедя! А ведмідь ще живий! Шкуру ділити рано! Чого ви посміхаєтесь, Сідалковський? Вас це також стосується!
— Мене? — красиво звів брови Сідалковський і справді посміхнувся. — Гадаю, ви не за адресою…
— Не лукавте! Ви також берете участь у конкурсі на здобуття цього кабінету! Але поки що це вам не вдасться…
Фіндіпошівці сиділи, як загіпнотизовані, їли Стратона Стратоновича очима. Ковбик відповідав підлеглим тим же. Наводив на кожного, як спарену кінокамеру, свій гіпнотизуючий погляд, від якого у фіндіпошівців лопатки ставали холодними.
— Не філіал, а вертеп! Ніхто нічого не робить! Сидять, як авгури! Усі забавляються! От хто сьогодні, котів би я знати, вивісив оце безглузде співчуття на дошці оголошень! Ви, Сідалковський?
— Я відчуваю, що ви до мене небайдуже ставитесь. Мені відповісти вам взаємністю?
Ковбик не зреагував і повернув голову до Мамуні:
— Ви, Октавіан-перший?
Мамуня став червонішим перестиглої вишні.
— Не ви? Ну да, автора нема! Оголошення повісив дядя!
У коридорі «Фіндіпошу» й справді в той день, коли після лікарні вийшов на роботу Кнюх, хтось, вирізавши з газет літери, склав:
«З сумом сповіщаємо, що сьогодні на роботу у «Фіндіпош» передчасно прийшов Кирило Гаврилович Кнюх.
Щиро радимо тимчасово поміняти ключі від ваших столів і сховати компрометуючі вас матеріали.
Адміністрація і профспілкова організація висловлюють щире співчуття співробітникам «Фіндіпошу» та їхнім сім'ям».
— Ваша робота, Сідалковський!
— Я вас не зовсім розумію, Стратоне Стратоновичу… Як ви знаєте, я телят не вирощую.
— А до чого тут телята? — не зрозумів Ковбик.
— А до того, що я у вас їх не крав!
— Якщо бути точним, то не з'їв! Чи це ваша робота, Масік?
— Ідея, мабуть, Масіка, а стиль Сідалковського, — не стримався Понюхно.
— Ну-ну! — почувши таке звинувачення, перебив його Ковбик, а тоді раптом повернув усе на сто вісімдесят градусів: — Я вас зібрав не для обговорення дитячих забавок. Сьогодні я хочу повідомити, що час обмінів думками у коридорі й курильні закінчився. Віднині ідеї й громадські думки формуватимемо тут, — показав він на власний кабінет. — Де проекти анкет і ті шістдесят питань, які ми з вами повинні були скласти Ще до мого від'їзду в Париж? Почнемо з вас, Сідалковський! А то, може, доведеться незабаром розлучатися, а я так і не наслухався ваших фраз…
— Мені подати заяву зараз чи після обговорення проекту майбутньої анкети? — спалахнув не на жарт Сідалковський.
— Вам що — зрадило почуття гумору чи нерви зносилися?
— З мене — так з мене. З когось же треба починати, — відповів не без підтексту Сідалковський, витягуючи з кишені вчетверо складений аркуш. — Читати, як у першому класі? — дещо нахабнувато перепитав він Стратона Стратоновича.
Той підвів голову, трохи схилив її набік і глянув на Сідалковського поверх окулярів:
— Що значить, як у першому класі?
— Уголос чи про себе?
— Про себе тільки в судових заявах читають. А про мене кажуть уголос у фіндіпошівському коридорі, коли мене на роботі нема…
