«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗

— Який же ви попит на шапки у Криму вивчатимете?

— То ви не кажіть, — заступався за Масика Ховрашкевич, якому Панчішка обіцяв з Криму привезти щось екзотичне. — Попит можна вивчати всюди.

— Навіть у Сараваці [7] чи в республіці Гондурас, — перебивав його Стратон Стратонович, підписуючи наказ.

Коли командировочних у «Фіндіпоші» лишалося багато, а днів у рокові мало, у відрядження негайно посилалися «козли відпущення». Карло Іванович Бубон починав допускати помилки, арифмометр Кухлика — металевий «Фелікс» — замість однієї цифри не вибивав двох, Стратон Стратонович тривожно дивився на календар, як і на свої літа, і виганяв усіх підряд, окрім Ховрашкевича, у далекі й невідомі мандри. Їздив у відрядження і Арій Федорович Нещадим. Але й після того Стратон Стратонович, який не терпів Нещадима, казав йому:

— Може б, ото й ви, Арій Федоровичу, провітрилися? Гроші ж державні пропадають. На той рік нам стільки не виділять. Кого ж посилати? Цього ледачого Ховрашкевича з теоріями в голові? — любовно говорив він. — Воно ж таке, що зі своєю геніальністю в іншу область заїде. Потім його і з міліцією не знайдеш. Хіба вже такого не було?

— А для чого ж ви його пригріваєте коло себе? На вашому місці я його давно вигнав би.

— Ну, ну, — Ковбик підводився, підтягував штани і, не випускаючи з рота довгого мундштука з цигаркою, що разом нагадували горизонтальну антену від транзистора, міряв кроками вигнутий півкулею паркет. — Вам аби тільки звільняти, Арію Федоровичу. У вас що, після цього біцепси силою наливаються? — цікавився Ковбик. — Червоні тільця з'їдають білі, чи що? Звільняти — це не метод. Нас не цього вчать. Людей треба виховувати. — Ковбик зупинявся посеред кабінету, як агроном на власній присадибній ділянці, хитро примружував очі, як кіт на сонці, і, не спускаючи погляду з Нещадима, запитував: — А хіба цього нас з вами, Арію Федоровичу, учать? Га-а?

Арій Федорович знав усі без винятку постанови, а Ковбик — де сонячне сплетіння в Нещадима, і коли вже завдавав навіть, здавалося, безневинних ударів, Арій Федорович відчував легеньке запаморочення, тож завмирав перед Стратоном Стратоновичем, як статуя в райскверику.

— А ви — звільняти. Ховрашкевич наукою займається. Експерименти які проводить!

— З того нічого не вийде.

— Ви скептик, Арію Федоровичу. Свого часу й Мічуріну не вірили, що виведе на вербі грушу, а став кращим послідовником Симиренка і згодом навіть вивів.

— Ховрашкевич не виведе. Він не Мічурін, Стратоне Стратоновичу. — Нещадим брав цигарку і починав м'яти її з такою силою, що на ній виступали плями солоного поту і вилазила, як казав Ковбик, махра з упертістю харківської зубної пасти. — 3 його дослідів нічого не вийде.

— Ви йому просто заздрите. Нам треба, Арію Федоровичу, пробувати, шукати. Ми повинні дерзати і підтримувати ініціативу знизу. А особливо тоді, коли вона перша за десять останніх років. Чи не так? — Ковбик закипав і попихкував димом, як чайник парою.

— Так, але з цих експериментів Ховрашкевича нічогісінько не вийде, — вів своєї Нещадим.

— А як, по-вашому, вийде?

— Вийде навпаки. — Арій Федорович підводився і тягнувся до сірників. — Я вже вам у своїй доповідній писав.

— З цього приводу Ховрашкевичу вказівку спущено.

— Але чому саме Ховрашкевичу?

— Він керівник експериментальної групи «Шепеон». Це його, Арію Федоровичу, задум, і він повинен його втілювати в життя. Ви можете після повернення з відрядження приступити до паралельних експериментів. Кошти для цього у нас є. Я не заперечую.

Нещадим виходив задоволений. Він був певний, що Ховрашкевичу — цьому носію коридорних ідей, перед яким і рота не можна розтуляти, бо все, що почує, перехопить, — він, Нещадим, нарешті, носа утре. «Третя теорія» Ховрашкевича. Ти ба, Чарльз Дарвін. Вітчизняний Симиренко. Ні, дорогенький…»

Того ж самого дня Ковбик викликав до себе свого улюбленця Ховрашкевича й порадив зробити навпаки. Були негайно завезені самки-ондатри і самці-їжаки. Ховрашкевич торжествував і уявляв собі обличчя Нещадима, коли той повернеться з відрядження і дізнається, що його ідея уже фактично стала ідеєю Ховрашкевича.

— То я собі так давно замислив, Стратоне Стратоновичу. То фактично мій задум. Я ж вам уже про це говорив. Нещадим його у мене перехопив. Я навіть знаю де. У курильні, — казав Ховрашкевич Ковбику, не випускаючи з рота мундштука.

Ховрашкевич в усьому наслідував Стратона Стратоновича: курив ті ж самі цигарки, носив такі ж краватки і навіть намагався колекціонувати запальнички. Це дратувало Ковбика, і він, не стримуючись, інколи запитував:

— А чого ото ви мене в усьому наслідуєте? Насміхаєтесь чи передражнюєте? Ніяк не пойму.

Ховрашкевич заперечував і казав, що то він переймає усе краще в старших.

Того ж тижня кілька пар їжаків та ондатр приступили до перших кроків перед великим відкриттям. Одній із найактивніших пар дали клички: ондатру назвали Сльози Чаніти, її партнера їжака — Поцілунок Кузьми. Ховрашкевич немов переродився. Він з'являвся у «Фіндіпоші» раніше за Нещадима (бо тут і ночував, про що Арій Федорович не знав, а то б не дозволив), але той все одно вважав, що Михайло Танасович запізнюється. А Ховрашкевич з раннього ранку просиджував, ховаючись, під кущем бузку і не спускав своїх заспаних очей з коритець і кліток. У коридорі «Фіндіпошу» з'являвся лише в обід, брав у буфеті бутерброд і пляшку свіжого молока чи пива й поспішав назад до лабораторії та вольєрів. Коли на небі висівалася «тиха українська ніч», саме така, якою її оспівав Пушкін у «Полтаві», Ховрашкевич, немов астроном, що мріяв першим побачити спалах нової зірки, чекав, коли ж настане та благословенна мить і Кузьма покохає Чаніту. Але вперта ондатра швидше почала звикати до Ховрашкевича, ніж до Кузьми, і вже лащилася до нього, як до старої діви кішечка, підібрана на вулиці. Це Ховрашкевича сердило, але він терпів. Вечорами його тягло на роздуми. «Їжак не сміливий, як старий холостяк», — думав Ховрашкевич, а оскільки піврічний ліміт на спирт у «Фіндіпоші» вичерпався ще в першому кварталі, Ховрашкевич приніс півлітру з домашніх запасів і через піпеточку, маленькими дозами, почав вливати spiritus, розведений на Н₂О, своєму піддослідному Кузьмі. Кузьма спочатку на все це чхав і ображав цим самим Ховрашкевича, але згодом звик і через декілька днів історичний момент ледь не настав: Кузьма кинувся на Чаніту з такою любов'ю, що ондатра не встигла взяти себе в руки і відповісти їжаку взаємністю. Здавалося, їжак був не проти експерименту і готовий уже прислужитися науці та Ховрашкевичу, але консервативна ондатра несподівано завела експеримент в тупик. Та, незважаючи на це, у Ховрашкевича настрій поліпшився. Після двох-трьох десятків підживлень Кузя і Чиня, як скорочено любовно прозвав їжака й ондатру Панчішка, поступово почали звикати не тільки до спирту, а й до «Вінницької любительської». Ховрашкевич змащував спину ондатрі одним з цих напоїв, і Кузя ішов на нюх з такою пристрастю, що Ховрашкевич вірив: шепеони будуть, як і дисертація.

У ті ж дні (але вже вкотре) Ховрашкевич змінив і тему своєї майбутньої дисертації. Тепер вона називалася так: «Роль повітряної подушки шепеона для збереження волосяного покрову на голові клієнта та її позитивний вплив як один з факторів боротьби з атеросклерозом».

Тоді ж під вольєри та лабораторію була виділена величезна площа за рахунок шкільного саду, де колись юннати вирощували райські яблука і збиралися схрестити їх з відомим морозостійким саблуком. Тепер тут працювала експериментальна група на чолі з Ховрашкевичем. Розумовий центр сам по собі перенісся, як і курильня, з бухгалтерії до лабораторії, яка мала той недолік, що їй постійно не вистачало спирту. Через це ряд найважливіших дослідів передчасно згорталися, але ніхто з наукових працівників не падав духом…

І от тепер фіндіпошівці у Кобилятині-Турбінному. Уже сюди привезли нову партію їжаків та ондатр з підшефного лісництва, і на подвір'ї філіалу того дня зчинився такий гармидер, який буває тільки під час новосілля. По коридору снували зі швидкістю кур'єрських поїздів лаборанти та молодші наукові співробітники. Перші мріяли стати молодшими, молодші — старшими. Михайло Ховрашкевич скидався на диригента цирку. Він стояв в усіх на виду, і його бліде й зморщене обличчя випромінювало останні залишки колишнього рум'янцю. З його рота сипалися якісь вказівки. Вони нікого не стосувалися, просто Ховрашкевич давав їх лише для того, щоб і лісники, які привезли їжаків та ондатр, чули, хто тут старший групи.