Царська охота - Чемерис Валентин Лукич (читать полную версию книги txt) 📗
Спішно провели всепланетний референдум: чи може таке бути? І народ Епсілона, маючи віковий досвід спілкування з Владою, в одностайному пориві та єдності твердо відповів: «Ні!» Бо це — фантастика! Міраж!
Справою зайнялася Генеральна прокуратура. Ще три місяці розслідувалася діяльність підозрілої Влади, потім ще п’ять, ще сім… Результати — ті ж самі. Вперта Влада вперто не хотіла відкриватися, що насправді вона корумпована, а й далі вдавала, що вона буцімто повна різних чеснот і різних там, даруйте, доброчинностей… Правда, Влада на той час стала працювати чомусь гірше, і це вселяло надію, що ось-ось вона «розколеться» і з неї нарешті буде зірвано лицемірну машкару!
Почалося протистояння: хто кого? В країні прокотилися цунамі бурхливих мітингів, зібрань трудящих, на яких опозиція закликала народ швидше викрити Владу і вивести її на чисту воду.
— Що вона — за дурнів нас має, коли вдає з себе непорочну та порядну? — гнівно запитувала опозиція. — По собі знаємо, що це неможливо. Треба копати й копати!
Копали глибоко і ще глибше (чого-чого, а спеціалістів з копання на Епсілоні було досить), а компромату так і не викопали. Підозріння наростали. Тим часом Найвища Рада прийняла новий закон, який категорично забороняв Владі бути доброчинною та цнотливою і встановлював над нею суворий нагляд.
Зрештою, створили народний трибунал, який запрацював під девізом: «Виведемо нашу Владу на чисту воду і доведемо, що вона у нас продажна!» МВФ (Міжкосмічний валютний фонд) відмовив Епсілону в наданні допомоги, інопланетні інвестори почали відмовлятися від угод, адже з такою підозрілою Владою, як на Епсілоні (яка не краде й не шахраює), працювати чесним комерсантам просто не з руки. Рада Планет вирішила вивести із свого складу 13-й Епсілон як планету, де Влада не краде й нікого не обдурює, що є всепланетним нонсенсом.
Народ стомився боротися з Владою, яка була взірцем, даруйте, доброчинностей. Оскільки Влада не хотіла розколюватись, а й далі вдавала з себе порядну, вирішено було оголосити їй всенародне недовір’я, щоб вона нарешті подала у відставку. У зв’язку з цією подією на Епсілоні цілих три дні лютувало всезагальне свято. Народ і опозиція вітали одне одного: якщо Влада подала у відставку, виходить, вона й справді корумпована.
Вибрали, звісно, нову Владу, і коли по якомусь часі перевірили її, то виявилось, що вона наскрізь заражена корупцією. І всі нарешті заспокоїлись — з такою Владою можна було жити, і спокій прийшов на 13-й Епсілон сузір’я Гончих Псів. Опозиція звично боролася з Владою за теплі місця і поповнювала собою владні структури. Вигнані за профнепридатністю чиновники звично поповнювали ряди опозиції і теж боролися з Владою — аби повернути собі втрачені кабінети. Влада традиційно грабувала народ і переводила валюту в банки інших планет, а ошуканий народ традиційно розводив руками: що вдієш, на те вона і Влада, щоб красти. Про чесну Владу доводилось лише мріяти. Але народ і опозиція вперто вірили, що така Влада — чесна, наділена доброчинностями — нарешті колись-таки й до них прийде… Правда, опозиція того страшенно не хотіла: станься раптом таке, з ким вона тоді боротиметься?..
НАКАЗАНО СТАТИ ОПОЗИЦІОНЕРОМ…
Із циклу «Байки Прадавньої Русі»
Того вечора боярин Вовчий Хвіст повернувся з царського прийому ні живий, ні мертвий. Швидше мертвий. Але ще чомусь живий. Руки його тремтіли. Зуб на зуб не попадав. На породистій фізіономії — червоні плями змінювались блідими і навпаки. На них в першу чергу й звернула увагу бояриня.
— У тебе знову… алергія? Скільки разів тобі товкмачити-товкти: не зловживай на царських прийомах дармовою ікрою! Не ковтай її черпаками, а куштуй за допомогою десертної ложечки.
— Цього разу ікра й до горла не лізла.
— Хі-і… Невже… кабиць?
— Хана!
— Сушить сухарі? — здогадавшись, по-діловому запитала бояриня. — Але ж обіцяли… Ти ж скільки в’язок соболів їм попоносив!
— Вони й закрили справу.
— Тоді ж чого ти… такий?
— Біда на нашу Русь іде, прімо пеня-халепа!
— Ой, божечку ж, Перуне, хай упаде твій справедливий гнів на голови ворогів наших! Яка біда? П-пошесть?
— Гірше! Демократія!
— Хто-хто?
— Ти що — глуха, стара тетеря? Руським язиком тобі кажу: демо-кра-ті-я! А це зараза, гірша епідемії. Принаймні, ліків од неї катма!
— Досі Русь заморські біди стороною обходили, а це вже й до нас черга надійшла? За віщо ж нам кара така? За які гріхи? — почала було на увесь терем голосити бояриня, але Вовчий Хвіст сердито ногою в червоному сап’янці притупнув:
— Цить, дурепа! Прогнівили Перуна, лот і наслав на нас, крім моровиці, ще й демократію!
— Куди ж цар-батюшка наш дивиться?
— Тсс!.. Не твого ума… — озирнувшись, по-змовницькому шепнув, — Цар-батюшка сам і запроваджує демократію.
— Ой, божечку ж!.. Та ж чи наврочено йому? Так до знахаря тре, вроки вилити. До волхвів-кудесників повести.
— Тримай язика за зубами, щоб тебе не повели. На дибу до ката.
— Свят, свят!.. Пощо нам демократія? Обходились без неї тищу літ, то й ще обійшлися б. Ми ж не хранцузи які, не мериканці.
— У всіх заморських країнах демократія, а ми, виходить, ликом шиті? Чи кишка тонка? Тому ніхто з нами, козлами-архарами старорежимними, й справ не хоче мати. Інвестори і ті нас обминають. А казна царська порожня. От цар-батюшка, аби привабити валютні вклади, і вирішив у царстві свому дрімучому демократію завести. Учора нас, найближчих своїх бояр, зібрав і монаршу волю оголосив: із завтрашнього дня всім вам, сукині сини, негайно поставати… де-демократами, — Вовчий Хвіст ледь не заплакав з горя.
Бояриню довелося відливати водою.
— І тебе теж… силує?
— Гірше. Мені,— Вовчий Хвіст перейшов на шепіт, — наказано йти…
— Під три чорти? — зойкнула бояриня.
— Тю, дурепа! В опозицію!
— Для якої лихої трясці?
— Яка ж демократія без опозиції?
— Хай інші хоч і з ума сходять. А ти що — крайній? Відмовся.
— Пізно! Та й наказано без права на відмову. Комусь же треба йти в опозицію. Якщо не я, то хто? Доведеться постраждати — за Русь, за царя-батюшку, за ту трикляту демократію, будь вона неладна!
Вранці Вовчий Хвіст почав збиратися на опозиційну війну.
— Соболева шуба тепер мені вже вроді як і ні до чого. Як і горностаєва, — міркував. — Підійде лисяча. Хоча краще, мабуть, собача. А ще краще якась… мм… сірячина. Армяк чи зипунішко. І — ніякого шовку, оксамиту чи парчі. Замість сап’янців — народні личаки.
Сімейство ридало, як побачило свого главу в драному зипуні і в личаках. В руках — палиця, за плечима — котомка. Навіть челядники пустили сльозу. Проводжали за ворота.
Поклонився боярин на всі чотири сторони.
— Не поминайте лихом! На випадок чого, вважайте мене царським демократом і отим самим, будь він неладний, — опозиціонером!
І пішов боярин Вовчий Хвіст створювати на Русі опозицію, яка буває у всіх заморських країнах. Дуже гордий був, що його величність вибрав для цього діла саме його, вірного з вірних друга-холопа свого. І за Русь, як ніколи, був певний. Все Русь витримала, всі біди пройшла, витримає і демократію. Бо інакше, як цар-батюшка застерігає (істинно в руському дусі): його, мовляв, меч, а наші голови, як завжди на Русі, — з плеч!..
ВІЗАНТІЙСТВО
У Візантії жили візантійці. І дужу пишалися, що вони — візантійці, що живуть не де-небудь, а в самій Візантії, у другому Римі, а третьому не бувати. І взагалі, славили-прославляли своє візантійство, рівно якому й у світі не було.
Але все тече, все міняється. І коли, здавалося, вічна імперія почала тріщати, то, рятуючись, оголосила себе Візантійською Федерацією Рівноправних Народів (ВФРН). Щоправда, такої нації, як візантійська, зроду-вику не було в тих краях, а була мішанина різних народів і племен, що їх у різний час завоювали імператори Візантії. Щоправда, офіційно вважалося, що то вони, народи і племена, самі, мовляв, добровільно поприєднувалися до імперії, і так їх у тому переконували, що «добровільно приєднані» навіть самі в те вже почали вірити. І все одно радощам візантійців не було меж, адже всі вони раптом поставали демократами. «Нас ніхто у світі не може збагнути, — пишалися вони. — Ми такі загадкові, що й самі себе не можемо втямити».
