Царська охота - Чемерис Валентин Лукич (читать полную версию книги txt) 📗
Це також і Турхан-Бей розумів, і тому він спокійний: царювати йому на Епсилоні до кінця живота свого!
ВІВАТ, ПРИВАТ-ТЮРМА!.
— Пане-товаришу… е-е… начальнику… Даруйте, не знаю, як вас тепер величать.
— Я не якийсь там… пхе!.. — тюремщик. І навіть не начальник тюрми, як то іменується мій колега в подібних малосимпатичних державних закладах. І взагалі, в мене не банальна… пхе!.. — тюряга. І нікого ми в тюрмі не гноїмо, як то заведено в інших тюрмах… Навпаки, у нас так звані зеки набираються здоров’я, зміцнюють нервову систему і так далі… І сидять у нас не якійсь там… пхе!.. — тюряжники, а — заслужені, достойні люди. Тому в нас не арештанти, не ув’язнені і тим більше не зеки — ні і ні! У нас — клієнти. А клієнт, як відомо, завжди правий. Обслуговуючий персонал — зважте, обслуговуючий, — не якійсь там наглядачі, конвой і т. д., — а — вожаті. Як ото колись у піонерів були. А я — шеф.
— О, шеф тюрми — це звучить!
— У нас усе звучить, бо ви, шановний майстре пера наших доблесних ЗМІ, знаходитесь у приват-тюрмі. Хоча зовні в нас уся атрибутика і колорит справжнього місця ув’язнення: мури з колючкою, вишки, камери з «вічками», режим… Але наш заклад платний. Кожен зек, тобто по-нашому клієнт, сам оплачує своє перебування в нас, як оплачують його в готелі, санаторії тощо.
— І скільки ж коштують ваші… е-е… послуги?
— Залежно від того, на який термін ви сядете, шановний.
— Я не збираюсь, пардон, сідати.
— Дарма, яка мудрі кажуть: від суми та тюрми… Але це я так, до слова. Камери у нас різні — одиночні і для любителів… тусовок. Чи екзотики. Хто хоче відчути, що таке державна тюрма, тих у камеру на десять чоловік набиваємо по тридцять зеків. Всі камери з туалетами (за бажанням, для диваків, ставимо натуральну парашу і три дні її не виносимо), з душем, фінськими ваннами, різними там «панасошками», не рахуючи кондиціонерів. За додаткову плату — вихід в Інтернет. Гуляй там до ранку! А хто бідніший, тому й камеру скромнішу…
— Тоді дозвольте запитання, шефе: в чому ж головна різниця між державними тюрмами і вашою, приватною?
— Тюрма, як ви знаєте, — місце ув’язнення, де перебувають особи засуджені, позбавлені волі. Або які перебувають під судовим слідством. У моїй приват-тюрмі перебувають не засуджені особи і не ті, хто перебуває під слідством. До нас контингент не під конвоєм і не у «воронку» везуть, він сам до нас на «мерсах» підкочує…
— Даруйте, але чому вони добровільно пруться у тюрму?
— А це ви у них краще запитайте, чому їм, даруйте, забандюрилося просидіти в камері. Для декого це — підняття власного іміджу, політичного статусу — таких багато. Бо який же ти патріот, який борець за щастя трудящих, якщо сам не сидів, даруй, в тюрязі? І взагалі, хто за старого режиму не потрапив у зону, той зараз лікті кусає, бо він тепер наче людина другого ґатунку. А посидить у нас, ми йому довідочку: даний громадянин сидів за свої переконання в тюрмі «на посаді» зека. До нас, наприклад, охоче йдуть ті, хто збирається балотуватися в нардепи. За таких народ наш, хоч і кляне хапуг, мафіозі та олігархів, охоче голосує. Аякже, кандидат постраждав, такого треба вибрати, за правду мучився у тюрязі. І такий з нашої камери одразу ж на лаву у Верховній Раді пересідає. А далі — недоторканність, роби що хочеш… У нас часто переховуються боржники від своїх кредиторів. Іноді доходить до курйозів. Один, аби не повертати тисячу «зелених» боргу, сидить у нас уже п’ятий місяць, заплативши нам за це п’ятнадцять тисяч. Іноді переховуються в нас і гулящі чоловіки після сімейних розборок. Тут вони в повній безпеці від гніву своїх правовірних і єдиних. Часто просяться за ґрати поети.
— О-о, а ці… чого?
— Як — чого? Щоб потім під віршем поставити: «Написано в казематі». Як ото Шевченко ставив. Для таких у нас — але за додаткову плату, — окремі люкс-каземати… Для філософів наша камера, як бочка для Діогена. Хто сідає для своєрідної репетиції, аби підготувати себе морально, якщо доведеться їхати у «воронку в державну…
— Скільки сидять?
— Кожний сам вибирає собі термін ув’язнення: від лічених днів до кількох місяців. А послуги, зважте, не дешеві — і все одно до нас черга. Для особливо грошовитих у нас навіть є п’ятизіркові камери на кшталт номерів у кращих готелях Європи. Вибравши таку п’ятизіркову камеру, наші клієнти, як ті коники-цвіркуни, — тюрлюкають собі та й тюрлюкають, набуваючи іміджу борців за світле майбутнє чи минуле, аз правду-матінку, за щастя трудящих і взагалі — патріотів. До речі, не хочете посидіти, га? Не соромтеся: журналіст, який не сидів за правду, ніби вже й не журналіст. А я з вас недорого візьму, сідайте.
«А мо’ спробувати? — подумалось раптом мені.— А чого? Імідж зросте — за правду ж потерпав. Бо як у справжню тюрягу попаду, то вже, звісно, буде не те…»
ХІБА Я НЕ ЗАСЛУЖИВ КАЗАНА ІЗ СМОЛОЮ?
Шановні добродії й товаришочки! Мене незаконно виселяють з пекла. Простіше, видворяють, як закоренілого святошу, який не туди потрапив, і перекидають… Куди б ви думали? Так таки й так: у рай. І це при тому, що я ні чим не скомпрометував пекла і в рай не піду, хоч ріжте мене! Я категорично протестую проти такого свавілля! Зрештою, у нас демократія та свобода, а тому кожний вільний вибирати собі пекло чи рай.
Але попри все, адміністрація його бісівського сіятельства Вельзевула намагається будь-що викинути мене з пекла, яке я заслужив усім своїм попереднім, земним життям. Мотивують моє видворення тим, що буцімто я не досить грішний. Це неправда! Я в гріхах, як пес у реп’яхах. Ось вам приклад. Я — зраджував своїй законній. Я мав коханку. Її роль виконувала моя кума і водночас найближча подруга моєї дружини. Хіба це не аморально з мого боку? А заодно я обманював і свого кума. Крутячи шури-мури з його законною, я в той же час підступно й нещиро вдавав, що він для мене заледве чи не побратим.
Навіть у свій останній земний день я теж вирішив відвідати свою любаску й куму в одній особі. Отож, дзвоню кумоньці, а вона:
— Приходь, мій сьогодні пізно повернеться — на дармовий фуршет його запросили.
— Чудово, — кажу, — ми теж, кумонько, той… пофуршетимо!
— А чому б і ні,— співає вона своїм янгольським голосочком. — Сто баксів за годину — і фуршеть, куме, скільки зможеш!
— Та ти що, кумонько?! — кричу. — Здуріла? Побійся Бога, це ж як — за день чи за ніч то й тисяча зелененьких набіжить!
— Набіжить, куме. Тільки не хвилюйся, тебе більше, як на десять хвилин не вистачить. Але застерігаю: що за десять хвилин, що за годину, такса у мене, як і у всіх порядних женщин одна — сто баксів! І — наперед!
— Але ж раніше ми з тобою і не таке витворяли. І — за саму лише любов.
— То раніше, — гне своє кума. — А тепер не до любові. Бо тепер у нас ринок. Бізнес і різні там інвестиції. Так що вибачай, кумцю, але доведеться й тобі видобувати гроші з гамана — перед ринком усі рівні. Хоч ти кум, хоч начальник, хоч сват, хоч законний чоловік.
— А де ж я візьму сто баксів, як уже півроку і зарплати не одержую? І жінка моя теж без платні сидить.
— А це вже твій клопіт. Не маєш за що — спи тільки із законною. Або знаходь спонсора.
Ну, думаю, життя настало! Вже й до куми без спонсора не заскочиш.
Хотів було замість куми махнути на стадіон (ціни там дешевші), але знайомий відраяв.
— Чув із добре поінформованих чуток, що команди на забивання голів не знайшли спонсорів.
Ет, думаю, що за гра без голів? І взагалі, що за життя пішло? В гречку без спонсора не стрибнеш, нову книжку написав — без спонсора до видавців і не потикайся.
Повертаюсь додому, не солодко, як кажуть, сьорбавши. А моя законна (я її називаю ласкаво: «Бензопила «Дружба народів») на мене й накинулась з порогу:
— Знову без грошей приперся? Що ти собі думаєш, невдахо? Ні зарплати, ні гонорарів, тільки й того, що рукописи маєш. Інші он бізнесом займаються, бакси гребуть. Як наш сусід. Кажуть, якимось кілером прилаштувався, за раз десять тисяч зелених приносить!
